У збірці юнацькі вірші Івана Коваленка об’єднані в цикл “На світанку”. Вони легкі, прозорі, молоді, аж сяють відчуттям щастя, що живе в молодому поетовому серці. Читач зустріне такі довершені поезії, як “Другові”, “Легенькі хмарини пливуть за вікном…”, “Туман прославсь над сонним містом…” Уже в ранніх віршах Коваленка ми зустрічаємо і кільцеве оформлення вірша, і оригінальні образи, і майстерні алітерації, і приклади художнього словотворення, і особливу „коваленківську” ритміку, і музикальність, що будуть характерні для всієї творчості поета.

Ще зовсім молодий поет, сповнений радості життя, щасливий тим, що його в житті “чекає славна боротьба”, вступає на життєвий шлях вже свідомий свого призначення – бути поетом; його душу зігріває “зіронька чудова” – “поезія жива”. У цих віршах, таких прозорих і мелодійних, вже окреслюються характерні риси поезії Коваленка і його особистості, що щільно накладаються на образ його ліричного героя: закоханість у поезію, у зоряне небо, що схиляє поета до філософських розумів, відгуки студентського життя, романтика першої закоханості.

Складати вірші Іван Коваленко почав ще у шкільні роки. Більшість ранніх творів поета загинула під час війни. Втім, навіть того, що залишилось, досить, щоб мати підставу говорити про нього як про непересічну особистість, обдаровану від Бога справжнім талантом. Треба зазначити, що у юнацьких віршах поета немає характерної для багатьох поетів-початківців недосконалості. Власне кажучи, вже з молодих років Іван Коваленко пише довершено, можна з впевненістю стверджувати, що поетом він народився. Вже перші його ніжні романтичні твори зачаровують класичною формою і музикою звучання. У них вже виграють притаманні поету вишукані алітерації.

Вірш „У хлібах” свідчить про те, що Коваленко як поет відбувся якось відразу, без тривалого навчання поетичному ремеслу. Піднесений, мажорний лад, вправна поетична техніка, художні знахідки, національний колорит, тонкий ліризм, економні використання художніх засобів, чіткий пружний ритм, чарівні словотвори – такі риси характеризують вірш, про який іде мова.

Цикл „Недокошений луг” увібрав 23 вірші, написані в період, коли в житті поета трохи розвиднілось. Це був час деякого потепління у політичному кліматі країни у зв’язку з так званою «хрущовською відлигою». Івана Коваленка, нарешті, допускають після 5-річної перерви до вчителювання. Це час надій і сподівань, душевного підйому – талант поета кріпне і набуває розквіту. Основне місце у його творчості займає в цей час громадянська лірика, зібрана у циклі „Джерело”, а вірші, що читаємо у „Недокошеному лузі”, присвячені іншим темам.

Кожен вірш цього циклу заслуговує на окрему розмову, настільки кожен є довершеним, оригінальним, сповненим почуттям та думкою. Тому дамо їм лише загальну характеристику. Ряд віршів тут присвячено темі поета і поезії. Це такі вірші, як „Пісня про незнищеність поезії”, „Для віршів немає тем?”, „Моя доля”, „Поезія”. Автор високо підносить призначення поета і поезії, надає їм космічного значення і невмирущої цінності. У таких віршах, як „Сповідь”, Хоч так”, „Хтось у сірому” поет заглядає вглиб своєї душі, аналізує своє життя, сповідується у найтяжчому, на його погляд, гріху – він мало зробив як поет і як громадянин: „Я міг на тисячу – лишаю на п’ятак…”.

Особливе місце не тільки в циклі, а й в усій творчості поета займає вірш „Недокошений луг” (вірш дав назву першій поетичній збірці творів поета). „Недокошений луг” – метафора з глибинним змістом. У вірші поетичне змалювання журного осіннього лугу в рідному задеснянському краю одночасно символізує невиконане у житті найвище призначення. Слідчі КДБ розцінили цей вірш як націоналістичний, ідеологічно ворожий, а судді включили його до вироку в справі Коваленка. То що ж у цім вірші націоналістичного? Луг, косарі, недокошена загінка того, хто не виконав своєї частки загальної справи. „Кожен помах їх кіс/ Мені голову зносить з плеча”… Ці рядки викликали особливо причепливі запитання у кадебістських „літературознавців”.

Вірш „Недокошений луг” не вимагає прискіпливого аналізу кожного художнього образу. Адже поет писав для вдумливого читача. „Я все, що потрібно, сказав між рядками»,- напише поет пізніше у вірші „Читачеві”. Загальнолюдський ідейний зміст цього вірша зрозумілий кожному. Як і те, що це один з кращих зразків українського національної лірики.

Маємо у цьому циклі і такий оригінальний вірш, як „Сіра мелодія”. Цей вірш, де сірий колір гіпнотизує читача у багатьох словесних варіаціях, сповнений, безсумнівно, політичного підтексту. Сірий колір – це колір часу років правління Брєжнєва і сірого кардинала Суслова – років т.зв. застою. Якщо улюблений письменник І.Коваленка Стендаль (Анрі Марі Бейль) означив епоху, у яку жив, червоним та чорним кольорами, то І.Коваленко для характеристики своєї епохи обрав сірий. Це був час тотальної зрівнялівки, коли лише сіра посередність могла почувати себе комфортно.

Восени…
Я не знаю, чому восени
Часто бачу я знов
Все ті ж самі
Тривожнії сни.

Все ті ж самі місця
В задеснянськім
Озернім краю,
Де я спокій згубив,
Де покинув я
Радість свою.

Бачу ясно, до мук,
Той знайомий
Журний виднокруг
І в тривозі спішу
Я на свій
Недокошений луг.

Недокошений луг…
Там похила трава доцвіта,
Шерхіт владний коси
З далини
В моє серце вліта!

Сходить сонце
З-за трав,
Журавлі пролітають вгорі,
А з долини у ряд
Виступають гуртом косарі.

Кожен помах їх кіс
Мені голову
Зносить з плеча,
І стискає мене
Тоді дика і люта
Печаль.

І мордує мене
Найлютіша
Із віданих туг,
Як побачу я знов
Той сумний
Недокошений луг.

Чом не кличуть мене
Ці суворі міцні
Косарі?
Як же я забаривсь
І не вийшов
До них до зорі?

Я цей луг у собі
Все життя,
Як покуту, носив,
Бо загінку свою
Я на лузі отім
Не скосив.

І тривожить мій сон,
І приносить
Найтяжчу із туг
Невимовно журний
Недокошений мною
Той луг…

Плаче осінь навкруг,
Суне морок з яруг,
А в мені все живе,
А мене все зове
Недокошений луг…
Недокошений луг…

Мені дітися нікуди – треба писать,
Бо родивсь я під знаком тієї з планет,
Що недолю віщують і словом ПОЕТ
Шлях тяжкий і тернистий приходять вказать,
І подітися нікуди – треба писать.

В голові ціле море розбурханих слів,
І рядки, наче хвилі, шумлять і встають,
Б’ють у серце моє і спочить не дають,
Щоб я плив уперед, а вертати не смів,
Плив у море розбурханих слів.

І мені цього моря не кинуть ніяк
І до тихої пристані не допливти.
Треба в бурю самому шукати мети
І самому для інших світити маяк,
Бо мені з цього моря не вийти ніяк.

І я знаю, що в морі колись потону,
Розіб’ється об рими мій човен-душа,
Море винесе людям уламки вірша,
А всі болі і муки пірнуть в глибину,
Я в бурхливому морі втону…

І якщо ти десь знайдеш уламок вірша,
І він в серце тобі западе аж до дна,
Значить кличе й тебе всіх морів глибина.
Так бери свою душу, ламай на вірші
І у море виходить спіши!

Бо нікуди не дінешся – будеш писать,
Бо родивсь ти під знаком тієї з планет,
Що до подвигу кличуть і словом ПОЕТ
Шлях тяжкий і великий приходять вказать,
І ти будеш страждать і писать!

Я неправедно жив:
І моливсь, і постився я мало,
У турботах дрібних
Витрачав я і сили, і час,
Оступавсь на шляху,
Спотикався і падав, бувало,
І покару тяжку
Ніс за це я від себе не раз.

Я неправедно жив:
Не здолав усіх потягів плоті,
Хоч тримав їх, як псів,
Все життя на міцних ланцюгах.
Марнолюбства свого
Я не зміг до кінця побороти
Й вабу слави пусту
Грішно бачив я іноді в снах.

Я неправедно жив:
Не збагнув всеї величі духу
І у душу впускав
Світ пустих і примарних речей.
Часто кривди терпів,
Мовчки зносив образи й наругу,
І всього не зробив,
Що я зміг би зробить для людей.

Я неправедно жив,
Бо я мало любив Україну,
Я за неї не йшов
У петлю, чи на кулю й на хрест.
Я усе їй віддав,
Та мужніших чекав на заміну,
Що здобудуть в борні
Їй свободу, і славу, і честь.

Я неправедно жив…
Не для мене святого печатка,
І покута тяжка
На душі моїй вічно лежить,
Та коли б довелось
Все життя починати спочатку,
Я б хотів іще раз
Так неправедно й грішно прожить.