“Переді мною як літературним редактором пройшли тисячі віршів різних поетів, але жодного разу я не зустрічав таких, як ваші. Вони містять у собі якусь таїну, в них є щось нове. Вони припадають до душі, хвилюють і запам’ятовуються. З усіх, кого я знаю, ви найближче підійшли до читача. Ви справжній народний поет.”**
_________________
* Літературознавець, літературний критик, поет, перекладач. Співв’язень Івана Коваленка.
** За згадками Івана Коваленка

(Дружині з табору)
Підцикл “Немеркнуча зоря” об’єднує вірші, які поет, перебуваючи в таборі, присвятив своїй дружині – Ірині Павлівні Коваленко.
Впродовж усього життя Іван Юхимович присвячував своїй дружині вірші. Але табірні поезії особливо вражаючі, вони сповнені туги, любові, вдячності і преклоніння перед її мужністю, відданістю та вірністю. Кожного дня, впродовж усіх років перебування Івана Коваленка в таборі, його дружина писала йому листа: „Ідуть листи, ідуть твої листи…”. Після побачення (дозволяли лише один день на рік), поет пише “Освідчення після 35 років подружнього життя”. Вірші, присвячені дружині, виходять далеко за межі „сімейної” тематики – занадто багато в них загальнолюдського. Слова „Люблю тебе всяку: і праведну й грішну…” викликають особливий емоційний відгук, бо йдеться в них про справжню любов, над якою час не має влади.

Дружині

Темний, чорний вихор над ярами,
Брами найостанніших воріт.
Чорний привид чорними руками
Крутить серце у колючий дріт.

Все забудь, що нам колись наснилось,
Моє ім’я в зорі загорни,
Чорний привид ріже мені крила,
Чорний привид топче наші сни.

Моя рідна, сто річок між нами,
І мені вже їх не перейти,
Чорний привид чорними руками
Зруйнував дороги і мости.

Чорний вихор риє мені яму,
І ридає по мені трава.
Чорний привид чорними руками
Стрічку долі рвучко обрива.

Дружині

Ідуть листи*, ідуть твої листи,
Несуть тепло, твою любов і тугу,
І чутно крізь папір тих почуттів напругу,
Яку слова твої не в змозі донести.

А я іду крізь кривду і наругу,
Незломлений, не зрадивши мети.
Усе згубив… Лишилась тільки ти
Та ще печаль нескошеного лугу.

На нім загінку я колись не докосив,
Тепер молюся ревно: “Господи, спаси!
Добав листків мого календаря!”

Нехай згоряють, падають світила,
Я буду далі йти, і буде в мене сила,
Поки ще світиш ти, немеркнуча зоря.
__________________
* Дружина поета щодня надсилала йому в табір листа

Нехай планети спинять біг,
Лишаться зорі супокою,
Нехай всі сили наді мною
Мене закручують у ріг,

А я схилюсь перед тобою,
Свою любов кладу до ніг,
Усі скарби, що я беріг,
І квіти всі – перед одною.

Нехай загину тут без слави,
Та не схилюсь перед лукавим,
Бо вірю в Бога й чудеса.

В тобі не меркне Його сила,
“Хай буде світло!” – Й ти з`явилась,
І світло це не погаса.
___________________
*Вірш було написано після побачення у таборі.