ТИХА ЗІРКА (1977 – 2001, Боярка)
(--- Тиха зірка, НОВИНИ) 25.09.2007
Цикл „Тиха зірка” створювався в той же період, що і „Боярські сонети” – у 80-90 роках. Це післятабірні роки, роки горбачовської перебудови, здобуття Україною незалежності, роки надій, сподівань і розчарувань. Цикл включає в себе дуже різні за тематикою і за формою вірші. Відкривається цикл віршем „Тиха зірка”. На образ тихої зірки поет натрапив у німецькій поезії. В основі вірша лежить глибока за змістом розгорнена метафора, що своїм багатозначним підтекстом тривожить уяву читача: „Я знаю: світить тиха зірка – / Я в цілім світі не один”. У циклі є і такі ліричні перлини, як „Смерть зорі”, „Весняне” та ін. Глибокого філософського змісту сповнені вірші „Буде все в останній раз”, „Читачеві”, „Кожен повинен лишати своє”.
Вірність. Одна з основних рис І.Коваленка – вірність в усьому. Тому і не було у нього під кінець життя потреби ревізії своїх поглядів і уподобань. Навпаки, вони ще чіткіше викристалізувалися. Любов до Т.Г.Шевченка як поета, як сина України, дивна духовна спорідненість з ним, яку поет все життя відчував у своєму серці, знайшла відбиток у віршах „Вперед до Тараса” та „Задумуюсь глибоко часом”. Його, як і завжди хвилює доля Батьківщини, хоч він вже не в перших рядах борців за її щастя. Розчарування здобутками отриманої Незалежності проглядає у віршах „Мав я військо знамените” та „На Україну впала ніч”. Через все життя проніс поет віру в Бога. Ця непохитна віра промовляє кожним рядком віршів Коваленка „Молитва”, „Сорок днів”. З позицій християнських цінностей написано вірші „Дружба народів”, „Різдвяне”.
Залишається поет вірним і у дружбі. Характерною рисою цього розділу є те, що в ньому чи не найбільше віршів з присвятами – відгомін радісних хвилин спілкування (в тому числі і через листування) з людьми, близькими по духу. Причому в таких віршах поет ніколи не обмежується особистим, надаючи віршу більш широкого звучання, наповнюючи його узагальненнями, виходячи на загальнолюдські цінності та вічні категорії. Тому так багато віршів присвячено друзям, що були дорогі серцю поета – А.Костенку, І.М.Гончару та багатьом іншим. Підсумовуючи свій внесок у рідну культуру, поет відводить собі занадто скромне місце: „Пишу я вірші так собі” або „Слід непомітний лишу” чи навіть „Я так, звичайна одиниця/ Таких чимало на землі…” Але все ж поет сподівається (чи вірить?), що колись до цієї одиниці „допишуться нулі”.
