Коли цвітуть сади, завжди мороз.
Квітують дерева, то жди біди.
Мені це змалку взнати довелось,
Що холодно тоді, коли цвітуть сади.

Вони цвітуть, не боячись погроз,
Стихій таких, що Боже одведи,
І ніжний цвіт сильніш від бур і гроз,
Бо тільки він народжує плоди.

Я йду у сад, немовби на урок,
Збираю жменю мерзлих пелюсток,
Збагнути хочу магію садів.

Я гріюсь холодом, що б’є і губить цвіт
Я знаю з досвіду тяжких, холодних літ,
Я знаю: дочекаюся плодів.

Урал, 1975

Сонет «Коли цвітуть сади, завжди мороз…» належить до табірних віршів поета. Це своєрідне послання «на волю» читачеві, що «вміє читати». Поети-в’язні нерідко вимушені були шляхом алюзій і художніх образів приховувати прямий зміст, щоб вірш не був конфіскований цензорами з КДБ.

Перші дві строфи розповідають про відоме явище природи, добре знайоме садівникам. Дійсно, коли цвітуть сади, зазвичай бувають весняні приморозки, що нищать частину цвіту, але одночасно вбивають і шкідників. Це забезпечує здоровий врожай.

Підтекст проглядається вже в другій строфі: «Вони цвітуть, не боячись погроз/Стихій таких, що Боже одведи…»

Алюзія прозора: кожного разу, як українська нація починає відроджуватись, квітнути талантами, на неї чекає біда – нищення кращих українців кривавим тоталітаризмом. Але «ніжний цвіт сильніш від бур і гроз»!

Центр вірша у другій терцині сонету. Вірш вибухає оксюмороном: «Я гріюсь холодом, що б’є і губить цвіт…»: хоч як тяжко було хворому і немолодому поету в неволі, але душа його зігрівалась спілкуванням з однодумцями, з друзями-поетами – з тим середовищем, якого він був позбавлений в силу життєвих обставин, на волі.

І знову підтекст: «Я знаю з досвіду важких і темних літ… (порівняти з рядком : «Мені це змалку взнати довелось») …Я знаю: дочекаюся плодів». Останні рядки отже звучать оптимістично: уцілілий квіт нації принесе свої плоди.

Хоч і приховував поет свої думки за художніми образами, та табірна цензура все одно вірш конфіскувала. І хоча цензори не зрозуміли сенсу цієї поезії, інтуїтивно вони відчули сильний підтекст. Тож закцентувалися на слові «мороз» і вирішили, що це натяк на відомого дисидента Валентина Мороза… Ця поезія мала загинути так само, як і сотні інших віршів Івана Коваленка. Але, на щастя, вірш зберігся у пам’яті поета і був їм відновлений по поверненню з табору.

Сьогодні – 9 квітня. Це день першого побачення Івана та Ірини Коваленко. Вони прожили разом 62 роки, але жодного разу не святкували річницю одруження, але завжди відмічали піднесеним станом душі саме цей квітневий день…

Іван Коваленко через багато років напише до цього дня своїй дружині сонет і надішле його у листі з далекого уральського табору…

Він ллється вільно і грайливо,
Сонет, що я тобі складу,
Алітерацій переливи
Як хлюпіт зливи у саду.

І ти і юна, і вродлива,
В тобі всі чари доладу,
І я, захоплений від дива,
Любов розсиплю на сліду.

Благословлю той день весняний,
І перші грози, перші рани,
Коли і час спинив свій лік.

І збіг планет, і Вищу Волю,
Що об`єднала нашу долю,
Що нам дала любов навік.

1976, Урал

Из письма Ирине Павловне Коваленко из Тель-Авива. Он обращается к своим «любимыми учителями, Людям и Учителям с большой буквы» с такими словами:
«Вы не поверите: пишу и плачу. Нахлынули воспоминания из той жизни, когда я был мальчишкой и юношей, а Вы – моими учителями. (ще…)

Наш класс был совсем маленьким – 18 человек. В 1947 году у нас стали преподавать Ирина Павловна и Иван Ефимович, и хотя никто из них не был у нас классным руководителем, мы все безоговорочно были ими покорены и относились к ним с потрясающей любовью и уважением. У многих из нас учеба в школе была прервана войной, поэтому мы были старше, разница в возрасте с нашими учителями была незначительная. Но они так себя поставили, что сразу повели за собой. (ще…)

Мы были у Ирины Павловны и Ивана Ефимовича первыми в Боярской школе №1. Когда я пришла в школу в 1947 году в 7-й класс, они как раз начали преподавать у нас, а Ирина Павловна стала еще и классным руководителем. И сразу началась какая-то особая волшебная жизнь: мы ходили в походы, ставили пьесы, устраивали литературные вечера. Наша жизнь наполнилась новым высоким содержанием. Казалось, что молодые учителя жили только нашими интересами, всегда были рядом. С огромной эрудицией, интеллигентностью, с огромной влюбленностью в свое дело, они наполняли нашу жизнь духовностью, подводили к пониманию серьезных мировоззренческих проблем.

Ирину Павловну и Ивана Ефимовича мы с самых первых дней их появления в школе помним всегда только вместе. Мы словно магнитом притягивались к нашим учителям, они нас за собой вели. Чувствовалось, что они сами испытывали потребность в учительской работе. Это было что-то из прошлых веков. Они обладали редкостным даром служения, были сродни народникам, которые шли в народ, чтобы просвещать его и делать человечество лучше… (ще…)