ПОТРЯСІННЯ

„Серце України скрізь,
де живуть свідомі
своєї духовної суті українці”

1988 рік, кінець літа.
…Ми вийшли, начебто покурити, з хати під могутні акації на вулиці Антонова Овсієнка, 46. Це - посеред зеленого чернігівського подолу - Лісковиці. Ми - це сивий 70-річний поет Іван Юхимович Коваленко, і я - 28-річний студент-заочник Київського державного університету ім.Тараса Шевченка.

Я закурив, а Іван Юхимович, розминаючи цигарку почав неголосно і неспішно читати свої вірші:

Все забрали, хліб і сало,
І корову і бика,
Усього було їм мало,
Залишили - гопака…

…Я не знаю, що діялося зі мною і що сталося з моїм обличчям, але напевне воно змінилося. Іван Юхимович це побачив і продовжував читати ще впевненіше, відчеканюючи слова. Мені здавалося, що досі ніколи в житті я не чув поетичних рядків, які б так просто, образно розповідали про історію, біль і страждання мого народу: (ще…)

Його нескорені вірші блукали незнищенним українським самвидавом і пробуджували гіднісь і думку в роки, коли імперські сатрапи штовхали наш народ в болото самознищення і забуття після слизької “відлиги” 60-х. 

Його поезія переступила кордон і збиснула в “Новому житті” на Пряшівщині в Чехословаччині. Цей блиск справжньої вартості був помічений аж у Канаді, й одинадцять віршів було опубліковано там…

А 13 січня 1972 року поета в день народження було заарештовано. Вірні сини імперії - осавули з КДБ - проклали поетові, педагогу за фахом, на 5 років шлях до уральських таборів, які перетворювалися тоді на згусток українського інтелекту і свободолюбства.

Іван Коваленко з Боярки ніс свій хрест любові до України в одному таборі з Іваном Світличиним, Ігорем Калинцем…

Звідки у поезії Івана Коваленка ця спрага ВОЛІ? Чи не з 1918-го - року народження УНР і його самого?

Владислав Савенок

____________

* Передмова до добірки віршів І.Коваленка (ж-л “Україна”, 1992р. №14, докладніше див. сторінку Бібліографія).

 Згадує Лариса Пацанівська - учениця подружжя Коваленків, випускниця 1951 року, старший викладач кафедри історії і теорії світової літератури Київського Національного Лінгвістичного Університету:    
        
Мені випала щаслива нагода пересвідчитись, що Іван Юхимович був  справжнім майстром поетичного експромту. Якось, завітавши до улюблених вчителів, я зупинилась  біля дзеркала у їх вітальні і сказала, що дуже люблю дзеркала.  Іван Юхимович вийшов із кімнати, щоб повернутися, як мені тоді здалося, майже відразу  (мабуть, хвилин через 10) із щойно складеним віршем, у якому  він потім не змінив жодного слова!  Це був сонет «Не йди до дзеркала», який він присвятив мені.  Я пересвідчилась, як незначний епізод,  кинута   мною фраза  стала поштовхом для написання прекрасного  натхненного твору.

Корж Александр Иванович - 1956 г.р., выпускник школы литературного мастерства, выпускник Военной инженерной Краснознаменной академии им. А.Ф.Можайского, руководитель строительного предприятия «Боярские мастера» и президент одноименного творческого объединения, автор поэтического сборника «Семь шагов», где прослеживается суровый жизненный опыт офицера авиации ПВО, исколесившего весь Союз от Заполярья до степей Монголии и гор Туркменистана, где малая родина Боярка в судьбе военного, поэта и гражданина стала точкой отсчета созидательно-творческого врастания в жизнь, в ее духовное пространство.З Іваном Коваленком Олександра Коржа пов’язували теплі дружні стосунки. Коваленко присвятив О.Коржу сонет «З породи й племені майстрів…»
Олександр Корж присвятив Івану Юхимовичу вірш «Картина «Крик». Едвард Мунк», а його дружині Ірині Павлівні - вірш «Світло».

Цю людину ми лише тепер починаємо відкривати для себе як невідому планету. Минув рік по тому, як залишив нас І.Ю.Коваленко. Пішов, залишаючи земні турботи, як даленіє велика комета, мов зоря, що на мить осяяла небо над нами.

Іван Юхимович Коваленко - селянський син, якому силу для цвітіння дала Чернігівська земля. Він народився у 1918, помер у 2001 році. Між цими датами - життя людини й патріота, яке не можна обмежити часовим виміром.

Його ідеалом було самовіддане служіння Україні. Він не міг спокійно жити, їсти й спати в той час, як гинуть у таборах товариші. Він мусив бути з ними. Свій хрест він не вважав чимось винятковим чи жахливим і не шукав собі слави поета-мученика. Таким його зробив час.

Він дочекався нас, незрілих, поки ми доростемо до рівня українців. Дочекався, передав нам у спадок найдорожчий свій скарб - Незалежну Україну та й пішов у вічність…

(ще…)