Згадує Лариса Пацанівська – учениця подружжя Коваленків, випускниця 1951 року, старший викладач кафедри історії і теорії світової літератури Київського Національного Лінгвістичного Університету:    
        
Мені випала щаслива нагода пересвідчитись, що Іван Юхимович був  справжнім майстром поетичного експромту. Якось, завітавши до улюблених вчителів, я зупинилась  біля дзеркала у їх вітальні і сказала, що дуже люблю дзеркала.  Іван Юхимович вийшов із кімнати, щоб повернутися, як мені тоді здалося, майже відразу  (мабуть, хвилин через 10) із щойно складеним віршем, у якому  він потім не змінив жодного слова!  Це був сонет «Не йди до дзеркала», який він присвятив мені.  Я пересвідчилась, як незначний епізод,  кинута   мною фраза  стала поштовхом для написання прекрасного  натхненного твору.

Сіро, сіро, темно-сіро.
Сірий день чи сіра ніч.
Сірий вітер хижим звіром
Сірий вир несе навстріч.

Сірий дощ зробив роботу –
Сіра кров із сірих ран.
Із ярів, де морок бродить,
Сірий виринув туман.

Сіре небо, сірі хмари,
Сіре море сірини.
Сіре грають щось гітари,
Сіро й глухо, без луни.

Хтось прибув диригувати
В чорно-сірім сіряку,
Сірі звуки хоруваті
Мруть у сірому кутку.

І в мелодії цій сірій
Я завмер, як сірий звук,
Наді мною дзьоба шкірить
І кружляє сірий крук.

Сірий хтось бере сокиру,
Сіро брязка сіра сталь.
У колоду буро-сіру
Скоро вріжеться метал.

Сірий спокій тоді зрине,
Сіра виросте трава.
Сірим снігом хуртовина
Сіру землю покрива…

На цьому вірші варто зупинитись окремо. 24 рази в ньому зустрічається слово „сірий” у різних варіаціях та формах. Найчастіше це епітети: сірий день, сірий вітер, хтось прибув диригувати в чорно-сірім сіряку і взагалі – „сіре море сірини”.
Чи не занадто нав’язливий цей колір у вірші? Але для автора це не словесне жонглювання одним словом, не така собі вправа у техніці віршування. Це продуманий і дуже економний художній засіб для передачі закладеної у поетичному творі думки. Згадаймо час, у який було цей вірш складено. Це був час брежнєвського застою, коли переслідувались або нищились кожна яскрава особистість, кожна вільна думка. Це була епоха панування „сірого кардинала” Суслова – ідеолога більшовизму, епоха, коли владу влаштовувала сіра безпринципна, залякана людина.
Кожна епоха, мабуть, має свій домінуючий колір. Чи червоний, чи коричневий, чи, нарешті, сірий. Повтореннями, варіаціями одного слова автор характеризує цілу епоху і водночас розкриває силу і можливості слова, навіть одного. Сірому кольору, мінорному настрою відповідає монотонність ритміки, майстерність алітерацій на «С» та «Р», однакові початки рядків словами „сірий”, „сіре”, „сіро” і кінцівка, де закладена думка: ця епоха йде до загибелі.

Пада промінь сонцесяйний
На хлібів золотоплес,
Я сьогодні незвичайний,
Розхвильований увесь.

Я розкрилений і мрійний,
Опромінений теплом,
Все блукаю неспокійно
Десь далеко за селом.

Мрію, може, ненароком,
Яснозору і легку,
Стріну в полі златооку,
Заусмішену таку.

Обцілована вітрами,
Обволошена в вінок,
Ти блукаєш між хлібами,
Віриш також в ненарок.

Співом радісним пташина
Зустріча тебе в полях,
Та вузька в хлібах стежина –
Розминутись нам ніяк.

Не топтати ж жито спіле,
Не ламать його красу –
Тебе, злякано-зраділу,
На руках я понесу.

Стиглий колос злотогранний
Тихо так зашелестить,
І тобі у очі гляне
Обезхмарена блакить.

1940, Київ

Для характеристики самого раннього періоду творчості поета Коваленка варто зупинитись на вірші „У хлібах” (1940). Здається, дрібничка, поетична замальовка, але вже цей вірш свідчить про те, що Коваленко як поет відбувся якось відразу, без тривалого навчання поетичному ремеслу. Уже в цьому вірші є ті „сонце і небо”, які так необхідні поезії, про що писав автор пізніше. Піднесений, мажорний лад, вправна поетична техніка, художні знахідки, національний колорит – такі риси характеризують вірш, про який іде мова. Юнак блукає в стиглих хлібах за селом, мріючи про зустріч з дівчиною, вірить у щасливу несподіванку – „ненарок”. На цій простій канві гаптується візерунок вірша. У вірші ми знаходимо риси, характерні і для подальшої творчості поета: тонкий ліризм, творчу роботу зі словом, економні використання художніх засобів.
Об’ємна картина природи вкладається в два рядки: „Пада промінь сонцесяйний на хлібів золотоплес…” Це літній липневий день, це яскраве сонце, це повінь хлібів, що хвилюються під вітерцем і т.п. Душевний стан ліричного героя, селянського юнака, що блукає в хлібах, переданий кількома словами – „розхвильований”, „розкрилений”, „мрійний”, „опромінений теплом”. Мріє герой про несподівану щасливу зустріч з дівчиною: „обцілована вітрами”, „обволошена в вінок” – справжню польову царівну, рідну душу. Вона, може, теж вірить в несподівану зустріч – в „ненарок”. Слово „ненарок”, що ніби порушує закони граматики, економно передає думку, котра інакшим чином потребувала б багатослів’я. І, нарешті, у цьому невеличкому, трохи грайливому вірші висловлена і серйозна думка – про шанобливе ставлення народу до людської праці, і до збереження краси:
„Не ламати ж колос спілий, не ламать його красу”. Ритм вірша чіткий, пружний, як пружною буває хода молодості. Так уже в цьому невеличкому поетичному шедеврі автор заявив про себе як про непересічного художника.

Коли цвітуть сади, завжди мороз.
Квітують дерева, то жди біди.
Мені це змалку взнати довелось,
Що холодно тоді, коли цвітуть сади.

Вони цвітуть, не боячись погроз,
Стихій таких, що Боже одведи,
І ніжний цвіт сильніш від бур і гроз,
Бо тільки він народжує плоди.

Я йду у сад, немовби на урок,
Збираю жменю мерзлих пелюсток,
Збагнути хочу магію садів.

Я гріюсь холодом, що б’є і губить цвіт
Я знаю з досвіду тяжких, холодних літ,
Я знаю: дочекаюся плодів.

Урал, 1975

Сонет «Коли цвітуть сади, завжди мороз…» належить до табірних віршів поета. Це своєрідне послання «на волю» читачеві, що «вміє читати». Поети-в’язні нерідко вимушені були шляхом алюзій і художніх образів приховувати прямий зміст, щоб вірш не був конфіскований цензорами з КДБ.

Перші дві строфи розповідають про відоме явище природи, добре знайоме садівникам. Дійсно, коли цвітуть сади, зазвичай бувають весняні приморозки, що нищать частину цвіту, але одночасно вбивають і шкідників. Це забезпечує здоровий врожай.

Підтекст проглядається вже в другій строфі: «Вони цвітуть, не боячись погроз/Стихій таких, що Боже одведи…»

Алюзія прозора: кожного разу, як українська нація починає відроджуватись, квітнути талантами, на неї чекає біда – нищення кращих українців кривавим тоталітаризмом. Але «ніжний цвіт сильніш від бур і гроз»!

Центр вірша у другій терцині сонету. Вірш вибухає оксюмороном: «Я гріюсь холодом, що б’є і губить цвіт…»: хоч як тяжко було хворому і немолодому поету в неволі, але душа його зігрівалась спілкуванням з однодумцями, з друзями-поетами – з тим середовищем, якого він був позбавлений в силу життєвих обставин, на волі.

І знову підтекст: «Я знаю з досвіду важких і темних літ… (порівняти з рядком : «Мені це змалку взнати довелось») …Я знаю: дочекаюся плодів». Останні рядки отже звучать оптимістично: уцілілий квіт нації принесе свої плоди.

Хоч і приховував поет свої думки за художніми образами, та табірна цензура все одно вірш конфіскувала. І хоча цензори не зрозуміли сенсу цієї поезії, інтуїтивно вони відчули сильний підтекст. Тож закцентувалися на слові «мороз» і вирішили, що це натяк на відомого дисидента Валентина Мороза… Ця поезія мала загинути так само, як і сотні інших віршів Івана Коваленка. Але, на щастя, вірш зберігся у пам’яті поета і був їм відновлений по поверненню з табору.

Вірш з однойменного циклу розділу “Вечір” (збірка “Перлини”)

ТИХА ЗІРКА
(Der stille Stern)

Ця приповідка, поговірка
У серці схована на дні.
Я знаю – є на світі зірка,
Не всім помітна вдалині.

На небі різні зорі сяють,
Так Бог створив не без причин,
Та погляди усі звертають
На зорі перших величин.

Одна блискучо-золотава,
А інша світить голубим,
І кожна з них така яскрава –
Не позмагатися малим.

Та є на світі зірка тиха,
Вона твоя або моя,
Та, що боронить нас від лиха,
Хоч ледве світить, не сія.

Ця зірка тихо, тихо світить
Серед безмежних зоренив,
І мало хто її помітить,
Не те, щоб погляд зупинив.

Коли мені на світі гірко
Серед недоспаних годин,
Я знаю: світить тиха зірка –
Я в цілім світі не один!

Вже сама ця назва вірша вказує на якусь поетичну таїну його змісту. Хіба бувають зірки тихі або голосні?.. Тихими бувають люди, чи, може, навіть жінки, адже «зірка» – це вона… Ось так читач зразу ж підпадає під магію метафори, трохи дивної з точки зору логіки, але водночас такої поетичної і всеохоплюючої.
Ліричного героя (оповідь йде від першої особи) читач мимоволі ототожнює з автором, людиною творчою. Відомо, що саме творчі особистості найбільш схильні до болісного відчуття самотності. Їх не завжди розуміє загал, вони постійно перебувають у полоні навіяних образів, творчих шукань, зневіри у собі. Звідси й «недоспані години»…
Та автор абстрагується від своєї особистості. У поетичних рядках звучить, що зірка – «твоя або моя», і ці слова надають віршу загальнолюдського звучання.
Рятівницею від суму, зневіри й самотності виступає та, що названа «тихою зіркою» – жінка, що тебе розуміє, рятує у тяжкі хвилини, вміє прощати…
Якщо уважно придивитися до життя видатних митців, то дуже часто знаходиш поруч із видатними велетнями духу скромні тихі постаті жінок-берегинь. Без них, часом непомітних, скромних, «не перших величин», може, й не відбувалося б диво творчого дійства. Іван Коваленко цим віршем прославляє саме таких жінок, «тихих» зірочок у житті і видатних творців, і простих людей.