Ірина Павлівна Коваленко (дівоче прізвище Пустосмєхова), дружина українського поета-дисидента Івана Коваленка, згадує про їх спільне з чоловіком навчання у Київському державному університеті ім.Т.Г.Шевченка:

До початку Другої Світової війни ми з чоловіком – Іваном Юхимовичем Коваленком – встигли закінчити три курси факультету західноєвропейських мов і літератури в Київському державному університеті ім.Тараса Шевченка. Відтоді минуло вже 70 років. Звичайно, пам’ять зберегла далеко не все…
Спробую відтворити тодішню атмосферу університету, і, зокрема, нашого курсу і нашого факультету. (ще…)

Івана Юхимовича вже немає серед нас, живих…

Улітку 2009 року ми відзначали 90-річчя його дружини Ірини Павлівни – теж учительки Боярської школи. На день її ювілею було з півсотні гостей. З них шестеро були найближчі родичі: син та дочка, їхні чоловік та дружина та двоє чудових онуків десь старшого шкільного віку, які приготували частування та сервірували стіл для своєї бабусі. Всі інші – то були колишні учні Івана Юхимовича та Ірини Павлівни. Їх не потрібно було запрошувати на день народження їхньої вчительки. Того дня Ірина Павлівна сказала: «Я вважаю, що моє призначення було реалізовано…». І, повірте, це було сприйнято без найменшого сумніву всіма, хто її слухав…

Які це незвичайні люди – ці наші вчителі…

Пригадую мої, п’ятикласника, літні канікули. Вибіг я вранці на вулицю і несподівано побачив двох своїх молодих учителів. Вони збирали учнів школи у кількаденний турпохід. Відпустила й мене мати. Що то був за похід учнів від 5-го до 10-го класу на один із островів Дніпра біля Києва, що називався Козачий! (Це було ще до греблі біля Вишгорода, коли Дніпро вільно розливався весною). Таке не забувається!
А шкільні їх уроки! Уроки літератури були безцінним матеріалом для усвідомлення нами, вже дорослими, історії становлення сучасної соціальної думки. (ще…)

ПОТРЯСІННЯ

„Серце України скрізь,
де живуть свідомі
своєї духовної суті українці”

1988 рік, кінець літа.
…Ми вийшли, начебто покурити, з хати під могутні акації на вулиці Антонова Овсієнка, 46. Це – посеред зеленого чернігівського подолу – Лісковиці. Ми – це сивий 70-річний поет Іван Юхимович Коваленко, і я – 28-річний студент-заочник Київського державного університету ім.Тараса Шевченка.

Я закурив, а Іван Юхимович, розминаючи цигарку почав неголосно і неспішно читати свої вірші:

Все забрали, хліб і сало,
І корову і бика,
Усього було їм мало,
Залишили – гопака…

…Я не знаю, що діялося зі мною і що сталося з моїм обличчям, але напевне воно змінилося. Іван Юхимович це побачив і продовжував читати ще впевненіше, відчеканюючи слова. Мені здавалося, що досі ніколи в житті я не чув поетичних рядків, які б так просто, образно розповідали про історію, біль і страждання мого народу: (ще…)

 Згадує Лариса Пацанівська – учениця подружжя Коваленків, випускниця 1951 року, старший викладач кафедри історії і теорії світової літератури Київського Національного Лінгвістичного Університету:    
        
Мені випала щаслива нагода пересвідчитись, що Іван Юхимович був  справжнім майстром поетичного експромту. Якось, завітавши до улюблених вчителів, я зупинилась  біля дзеркала у їх вітальні і сказала, що дуже люблю дзеркала.  Іван Юхимович вийшов із кімнати, щоб повернутися, як мені тоді здалося, майже відразу  (мабуть, хвилин через 10) із щойно складеним віршем, у якому  він потім не змінив жодного слова!  Це був сонет «Не йди до дзеркала», який він присвятив мені.  Я пересвідчилась, як незначний епізод,  кинута   мною фраза  стала поштовхом для написання прекрасного  натхненного твору.

Автор: Радислав КОКОДЗЕЙ

Ми зараз дедалі частіше замислюємося про сьогодення й майбуття нашої школи. І це зрозуміло: адже від того, як ми вчимо дітей сьогодні, залежить доля прийдешніх поколінь і нашої країни. Є багато підстав для занепокоєння: і падіння престижу вчительської професії, і факти корупції в учительському середовищі, і те, що попри дедалі складніші програми діти закінчують школу куди безграмотнішими, ніж буквально кілька десятиліть тому. Мені здається, потрібно зупинитися в написанні дедалі об’ємніших підручників та в гонитві за нескінченними нововведеннями в системі народної освіти й замислитися: куди ми йдемо? Без осмислення того найкращого, що було в шкільній освіті раніше, неможливо рухатися вперед. Але головна наша проблема — це особистість учителя, його моральні якості, його готовність до важкої й жертовної праці. Майже безкорисливої, як у наш час. Відповіді на запитання про майбутнє потрібно шукати в минулому… І мені здається, розповідь про подружжя вчителів Івана Юхимовича й Ірину Павлівну Коваленків з міста Боярки, що під Києвом, якщо й не відповість на багато запитань, то бодай поставить їх, що, на мою думку, також важливо. (ще…)