О.Р.

То був тендітний літній день,
Йшло літо до прощання.
Так мало випало пісень,
Здавалось, це остання.

І звідки линув дивний спів,
Я не збагну донині.
І розібрать не міг я слів
Над озером в долині.

Сотник, латаття, осока,
А на воді – лілеї,
І янгол божий звисока
Замилувавсь землею.

І ми ніколи і ніде
Забути вже не зможем
Отой тендітний літній день,
Що був нам співом Божим.

І все це піде в небеса,
Щоб жити потойбічно,
Бо чиста радість не згаса,
Лишається навічно!

Яка теплінь! Немає зовсім спеки,
І вся земля одним теплом цвіте.
В заплавах поспиналися лелеки –
Їм чути навіть, як трава росте.

Я на човні. А озеро – прозоре,
І в нім життя клекоче і буя.
Дрімають верби в сонячнім просторі,
І в озері на дні розтанув я.

Яка теплінь! Не буде громовиці,
Голубить світ ласкава ця теплінь.
На лузі скошенім нестрижені копиці,
Як дітлахи, біжать у далечінь.

Не знаю я, навіщо жить на світі.
В нім стільки лиха, зла, куди не кинь.
Та, мабуть, варт хоч день один зустріти,
Коли бува така ясна теплінь.

Я в житі спав, коли цвіло колосся,
На теплій і розмореній землі.
Це згадкою живе в мені і досі,
Як вогник той жаринкою у тлі.

Жалію я людей, що у життєвім кросі
Пізнали радощі, безславні і малі,
Я в житі спав, і ноги мої босі
Вкривали янголи у білому крилі.

Я в житі спав, мене вкривало небо,
І вітер ніжний тихо колисав.
Я аж тепер збагнув – нічого більш не треба!

Таке вже не повториться ніколи,
Хай буде грім, гроза і поле голе –
А я щасливий: я у житі спав!

У липні місяці страшні були дощі,
Стояли хмари ген по видноколу,
Перегодовані вологою кущі
Гілки схиляли, гнулися додолу,

Зате буяли трави і хвощі.
Мені ж ховатися хотілось у стодолу,
В пахуче жито, без стільців і столу,
І їсти трави й зерна – не борщі.

У липні місяці тяжкі були жнива.
Терпкий у мене спомин ожива:
Ідуть дощі, а я іду у поле.

Як тяжко хліб було тягать до кіп!
Який важкий отой вологий сніп,
Зате стерня не так у босі ноги коле.

Тривожна ніч і яблуневий пад.
А зорі в стрій лаштуються вгорі.
Це душі вбитих вийшли на парад,
Їм марша грають вбиті кобзарі.

І злющих духів повен темний сад,
У яблунь зблідлих сльози на корі.
А в небі слід і спалах – зойк зорі –
Вона вмирає й не верта назад.

Не йдіть у сад, коли там яблунь плач,
І не рахуйте збитків і нестач,
Там чорні ворони рахують ваші дні.

Ви їх помітите між темних верховіть,
То все дарма, ви до душі беріть:
Не падать яблуком – лиш зіркою вгорі!