О.Р.

Заплющу очі, і за мить
Одна і та ж картина:
В долині озеро лежить,
Ясна осіння днина.

Така прозора далечінь –
Очей не вистачає.
І повтікала всюди тінь,
І луг кінця не має.

Дерева білі, мов свічки,
В мереживі гілчатім –
Не народилось ще руки,
Щоб це намалювати.

Хай об’єктив не поспіша,
Не схопить він правдиво.
Одна душа, лише душа
Увічнить може диво.

Щоб все назавжди залишить:
І ватру просто неба,
І ми навкруг. Єдина мить,
А що ще більше треба?

Це прийде в сні і наяву,
І в радості, й турботі.
Я поки згадую, – живу,
А ви мовчіть про потім.

Осінь Чернігівська, де ж ти була?
Чом не прийшла ти до мене раніше?
Сонце все нижче, і мало тепла,
Та все одно ти мені наймиліша.

Мерзнуть вже квіти останні в саду,
Крадуться з лугу кошлаті тумани.
Душу навколо свою обійду –
Радощів мало, а радісно стане.

Осінь чернігівська, прийде зима,
Чом ти мене утішаєш невтішно?
Ти заховаєшся в хащі сама,
Холодно буде, і біло, і сніжно.

Квіти розквітнуть на шибці вікна,
Квіти твої, що тепер доцвітають,
Хай верховодить, вирує весна,
Літо проскоче – тебе дочекаюсь.

В вечірню годину я думаю думу,
Як родиться пісня з осіннього суму.

З блідої хмарини, з легкого туману,
І з квітів останніх, що скоро зів’януть.

З ласкавого сонця, що трохи ще гріє,
З пожовклого гаю, що обрієм мріє.

З дерев занімілих у шатах барвистих.
З погаслих надій і опалого листу.

З останнього співу малої пташини,
З молитви комахи, що скоро загине.

З осінніх сузір’їв – тривоги ознака, –
З того, що накликав нам знак Зодіака.

Чи радощі будуть, чи знову печалі?
А сонце все нижче… А що буде далі?

Далеко за північ додумав я думу.
Родилася пісня з осіннього суму…

Березове листя засипало сіни і ґанок,
І золотом схоже на древні коштовні монети.
І вже ні до чого підлога, і килим, блискучі паркети,
Лиш лист на землі, і трава, і осінній засмучений ранок.

Над гаєм колишеться срібний прозорий серпанок,
А хмари над обрієм – золотом куті корсети,
Дерева, як жовтогарячого снігу намети.
Це осінь. Це року, і долі, а може, життя полустанок…

Болдинська осінь* і Боярська осінь,
Є поміж ними велика різниця,
Знову нема мені чим похвалиться,
Хоч і дерева стоять злотокосі.

Скільки надій полягло на покосі,
Всі постинала безжалісна криця,
Я ще живий і не хочу кориться,
Я ще бадьорий, нескорений досі.

Добре творити поміж кріпаками,
Все тобі дано чиїмись руками:
Затишок, одяг, і їжа, й тепло.

Я в кріпаках, і які ж бо тут жарти,
Кожен рядок мій ста болдинських вартий:
В мене холери побільше було.
___________________
* “Болдинська осінь” 1880 р., коли Олександр Пушкін вимушено на тривалий час залишався в с. Болдіно через холерний карантин; відома як один з найпродуктивніших періодів у творчості поета. Вірш написано у 1980 році