Дивувався давно і дивуюсь тепер
(Це у серце моє улилась дивина)
Чистоті й глибині задеснянських озер,
Де прозора вода аж до самого дна.

Безліч років живуть, і прогрес їх не стер,
І жадоба людська чудом їх обмина.
Як їм важко тепер між модерних химер,
Коли стиснувся час і втекла далина.

Та мій подив озерний хтось раптом спинив,
Гірка дума мене непокоїть щодня:
Хай би душі людські на них схожі були,

А вони все міліють, всихають до дна.
Де була множина, там тепер однина.
То хоча б ще озера на світі жили!

На озері і тихо, і озерно,
Затих на ньому вітрохвильний хлюп.
Зелені тіні виткались химерно,
Як образи скорботи і жалю.

І озеро, як дороге свічадо,
В зеленій рамі з трав і комишу.
Стою над ним схвильовано і радо,
Від дум бентежних майже не дишу.

У човні спокій спить, заплющив очі,
Весло дріма, не кличе до труда.
Стомився рух і рухатись не хоче,
Про вічність думу думає вода.

Здається, в озері усе життя завмерло,
Але оманливий цей люстроспокій хвиль.
У глибині вирують десь джерела,
У глибині – буяння творчих сил.

Над тихим ставом, де вода
Від верб нахилених зелена,
Стою безмовно. Тінь бліда
Від хмари впала біля мене.

Шумить тихенько осока,
Про щось комиш вербі шепоче,
Прилине вітер здалека
І листом тихо затріпоче.

Я так люблю цей тихий став,
Я серцем тут відпочиваю,
Я тут навіки покохав
І говір хвиль, і шепіт гаю.

Люблю хмарини тінь бліду,
І вітер ніжний і бентежний,
І лист, опалий у саду
В осінній час, люблю безмежно.

Люблю безкраю неба синь,
Де сонце любе пломеніє,
Куди не глянь, куди не кинь –
Моя любов цвіте і зріє.

Синій став, тихий плюскіт води,
Голуба, голуба далечінь.
Туги повний, прийшов я сюди
Серцем зміряти сонну глибінь.

Впав листочок з сухої верби,
Його хвиля колише ясна;
Сонце тихо сіда за горби,
Прохолода свіжіє лісна.

Я сідаю в знайомий човен,
На зелену, прив’ялу траву
І без думи далеко ген-ген
За листочком сухим попливу.

Він і близький, і рідний мені –
Одна хвиля колише обох.
Рожевіють проміння ясні,
Позолота лягає на мох…

Вірш у прозі

… Час від часу з берега доноситься легенький подих вітру. Зашумить він протяжно в верхів’ях дерев, затріпоче тихо листками, потім зашелестить в очереті, нарешті вирветься на волю і теплий, і пахучий пробіжить над самою водою.
Родяться хвилі, спочатку малі, тремтливі; він жене їх все далі і далі, і ось вони вже виблискують маленькими шматочками срібла під ясним місячним промінням.
Перші хвилі дійшли до мого човна, вдарилися збоку, здивовано зупинилися, а потім всі разом стурбовано заговорили.
Хвилину я вслуховуюся в цей дивний говір, і він починає мені безмежно подобатись. Все нові мелодії починаю вловлювати я в цім гомоні, здається, ще мить – і я зрозумію, чим вони стурбовані, чого клопочуться.
Я кладу весло в човен і лягаю горілиць на м’яке сіно, я хочу слухати цю звабливу музику.
Перед моїми очима небо з безліччю зір. Я знаходжу знайомі сузір’я…