С.Хрикіну

У вулику бджоли, згорнувшись в клубок,
Так зігріваються в хуги й морози.
Ми ж замерзали від лих і думок,
Нас роз’єднали негоди і грози.

Треба поетам навчатись у бджіл,
Треба горнутись один до одного.
Ми не зігрієм натомлених тіл, –
Душу зігрієм, і то допомога.

Може, і нас вже чекає біда.
Нам не звикати… Аби тільки роєм!
Слово звитяги не пропада,
Гинути можна, аби тільки з боєм!

Зайвий рахунок, який суне вал, –
Квітів поезії їм не заламати.
Певен: в поетів ще вистачить жал
Силу нечисту навік розігнати.

Повернувсь я у країну віршів,
Оселивсь на острові кохання,
І нічого не потрібно більше –
Я полишив марні сподівання.

І живу я тут у замку Рими,
Частокіл рядків – то охорона,
Неприступний я і незборимий,
Військо слів – надійна оборона.

Ну звідки взялось, що писати я мушу?
Хіба я збагну і про це розповім,
Чому ці рядки розтривожують душу
І будять неспокій у серці твоїм?

Хіба щось сказав я новими словами?
(Про це вже говорено тисячі раз),
Чому ж щось таємне лягло поміж нами
І нитка незрима пов’язує нас?

І вже моє серце – потужна антена,
Ти душу ладнаєш на хвилю мою.
Нічого не варті ні рима, ні тема,
Коли опинився в житті на краю,

На самім краєчку, де прірви і хащі,
Де темінь глибока до самого дна.
Туди покотилися роки пропащі,
А звідти ніколи ніщо не зрина.

Я все, що потрібно, сказав між рядками.
І той, кому треба, відразу збагне:
Щось вічне й таємне лежить поміж нами,
Навіки єднає тебе і мене.

І навіть тоді, як мене вже не буде
(Відміряно долею кожному строк),
Мій голос тобі буде чутно повсюди,
І буде живим нерозривний зв’язок!

Борис, Марина, Мандельштам,
А я один, а я не там,
Пишу я вірші сам собі,
Пишу я вірші так собі.

Такі, як небо восени,
Такі, як пізні, сірі сни,
Такі, як взимку далина,
Як те, що випито до дна.

Пишу, хоча б і не хотів,
Пишу тому, що Бог велів,
Себе замучую й слова,
Аби душа була жива.

Кому потрібно? Не питай.
Мабуть, потрібно. Видно – край,
Там на останньому краю,
Перейме пісню хтось мою,
Народу, може, віднесе,
І зрозумілим стане все.

Поети невтомно в майбутнє ідуть,
Широка відкрита їм траса,
А я собі вибрав занедбану путь –
Назад до Тараса.

Повсюди розквітли модерн і абстракт,
Епохи нової окраса,
А я повернув на покинутий тракт,
Іду до Тараса.

Поети для премій складають вірші,
Потрібні їм слава і каса,
А я просто так – від душі до душі,
Назад до Тараса.

Нехай обзива поетичний піжон,
Й вигукує критиків маса:
“Нездара, невдаха, новий епігон!”
Іду до Тараса.

І рими старенькі, і голос слабкий,
Нема Вінграновського баса,
Іду в самотині, але залюбки
Назад до Тараса.

Ні хисту, ні змісту, а щось бурмочу,
Ні музи нема, ні Пегаса,
Та прийде година, і я закричу:
Вперед до Тараса!