Як тільки сходить сніг з землі
І сонце землю обігріє,
В моїй кімнаті на столі
Вже перший пролісок синіє.

Зеленим ситцем квітне лан,
Цвітуть в саду моїм дерева,
А на столі нарцис, тюльпан
І вітка яблуні рожева.

Луна гучніш пташиний спів,
І за вікном вже тепле літо,
До мене з поля і лісів
Приходять в гості нові квіти…

А ось і осінь. У саду
Уже розквітли дивні шати
І гілку клена золоту
Тоді я вношу до кімнати.

Я так люблю її тоді,
Люблю без тями і без краю,
Листи багряно-золоті,
Листи кленові, що вмирають.

Отак живу я, друже мій,
Люблю усе живе й зелене,
І на землі оцій старій
Нема щасливіших за мене.

Влітку житами жовтіють поля,
Пахощі сіна прилинуть здаля,
Ліс прохолодою тихо війне,
Влітку усе приголубить мене:
Кожна травинка і кожен листок,
Сонце з проміння збудує місток,
Радо по нім я піду аж до хмар,
Сповнений
сонячних
чар.

Осінь дощами мене зустріча,
Осінь приносить у серце печаль,
Осінь тривогу приносить у сни,
Розпач тумани несуть восени.
Листя пожовкле лежить на землі,
Віра й надія зникають в імлі,
Крадеться морок холодний з долин,
Капає
кров
із калин.

Жахом мене огортає зима,
Холод, хуртеча, рятунку нема.
Трави і квіти заснули в снігах,
Тонуть в заметах і сили, й снага.
Взимку мені не сховатись ніде,
Взимку тулюся, як пес, до людей.
Все, що я мав, і любив, і беріг, –
Все засипа
білий
сніг.

Тільки весною я оживу,
Ляжу на першу зелену траву,
Буду дивитися в чисту блакить,
Щастя хвилину захочу спинить.
Роздуми-хмари насунуть сумні:
Мало вже весен лишилось мені.
В Бога нічого я не просив –
Тільки б лишились озера й ліси.
Тільки б побачити луки в цвіту,
Може, травицею там я зросту.
Там
буду
жить…

По весні, коли плачуть тополі
І туманом покрита земля,
Я шукатиму пісню у полі –
Там, де знов зеленіє рілля.

Влітку зелень розквітне без краю,
Буде луг ясним квітом цвісти,
Я піду до зеленого гаю,
Щоб загублену пісню знайти.

А лиш осінь прилине, і знову
Я почав би у лісі блукать,
Не пізнав би казкову обнову –
Тільки б пісню свою відшукать.

А тепер ось зима білосніжна,
Сніг сріблиться пухкий на сліду,
Де ж та пісня, чекана і ніжна,
Я ніколи її не знайду.

По весні прийдуть радощі нові,
Буде знов зеленіти трава…
А в вікно сніжні віти казкові
Простягають сумні дерева.

Ти мене не зови
В свій засніжений сад,
Бо ніколи туди
Не вернуся я знов.
Так, як юність моя,
Що не верне назад,
Так ніколи не верне
Вже наша любов.

Ти мені не пиши,
Що твій сад у цвіту,
Що він кличе мене
Ніжним помахом віт.
Я ніколи, ніколи
Туди не прийду,
Твоїх яблунь старих
Не почую привіт.

Ти не клич мене знов,
Знаю добре і сам,
Що в твоєму саду
Вже дозріли плоди,
Але я у полон
Свого серця не дам,
Хай зітруться навіки
Мої там сліди.

Ти мене не чекай,
Як в осінній туман
Лист впаде золотий
У твоєму саду,
Моє стомлене серце
Конає від ран,
Моє серце в крові –
Я туди не прийду.

В лісі я ходив весною,
Пахло дубом і сосною,
І хотілось не минать –
Кожне дерево обнять!

Я блукав по лісу влітку,
В травноквітний теплий день,
І хотів я кожну квітку
Притулити до грудей!

Плаче осінь… Трави сплять…
Знов у ліс піду блукать –
Кожен виходить куточок,
Кожен з дерева листочок
Хочу ніжно цілувать!..