Вже цілий тиждень тюжить дощ краплистий,
На небі хмари, а у вікнах тінь,
Не виглядає сонце променисте,
Здається – все перейде скоро в тлінь.

Принишкли яблуні набряклим листом
І зводять віти скорбно в височінь,
Вони промокли, змерзли до корінь,
Їм мариться тепло і небо чисте.

Чи дощ, чи град, я вже не розберу,
Приймаю, як закон, стихії гру,
Хай інші зрозуміють досвід мій.

Дощі і бурі, витівки грози
Не варті щонайменшої сльози –
Вона страшніша від усіх стихій.

Вітер і дощ… А дерева в саду
Щось у тривозі гукають до мене,
Вітами кличуть і вишні, і клени,
Чому до них я туди не іду.

Що там у вас у негоду в пітьмі,
Друзі мої, віторукі й кудлаті?
Знаю, не всиджу я зараз у хаті,
Вийду, щоб з вами побути в юрмі.

Знаю, ви так гомоніли й тоді,
Ще як і зовсім не був я на світі,
Ви ж виростали, сонцем зігріті,
Радість приносили людям в житті.

Знаю я також – пройдуть ще роки,
Будете знову так само шуміти,
Кликати будуть когось ваші віти
Рухом привітним, як помах руки.

Тільки мене вже не буде між вас…
Ви ж не забудьте прийти до могили,
Хочу я, друзі, щоб тихо покрили
Дім мій останній ви листям не раз.

Вітер – в деревах, а дощ не ущух,
Грім починає свою колотнечу,
Блискавка раптом, як думка про втечу,
Тільки куди ж я від вас утечу…

Вітер летить звідусіль:
З поля, і з лугу, і з лісу;
Зливи полоще завісу –
Радість для стомлених сіл,
Серця втамовує біль.
Вітер летить звідусіль.

Вітер летить звідусюди:
З моря, і з неба, і з суші,
Радістю збуджує душі,
Силу вливає у груди,
Всі він ламає запруди!
Вітер летить звідусюди.

Слухай же вітру слова,
Вийди в розвітрене поле,
Стань і поглянь доокола:
Гнеться під вітром трава –
Ти не згинайся ніколи!
Слухай же вітру слова:

– Хмари, туман і росу –
Все, що вас довго гнітило,
Все я умить рознесу.
Хочеш, щоб сонце світило?
Треба любити грозу,
Треба дружити з вітрами,
Вітру любити вітрило!

Ось він промчався над нами,
Дужий веселий вітрище,
Крикнув нам: “Голову вище!” –
Крикнув: “Дружіть із вітрами!”
Крикнув і зник за ярами,
Дужий веселий вітрище.

Ой гроза! Яка це сила!
Розгулявся громобій!
Хмара небо все закрила –
Дощовиця! Буревій!

Ой гроза! Яка це радість
Вийти з хати навмання!
З блискогромом обійнятись!
З громоблиском – на коня!

Ой гроза! Яка тривога!
Громорегіт, вітросвист!
В блисках он моя дорога,
Мчу туди, як з вітром лист.

Ой гроза! Яке грозище!
Боягузи, гей, назад!
Громовітер рве і свище,
В танці скаче зливопад.

Бог грози! Скажи, як звешся?
Я твій родич на землі!
Я, мабуть, з родини Зевса,
Брат Перуна, син Іллі!

Грозовиця! Громовиця!
Буревітер! Громобій!
Креше в небі блискавиця,
Грім гримить – в душі моїй!

Ніч покривало згортає поспішно,
Свіжість і вогкість в повітрі розлиті,
Декілька зірок ще блимають ніжно
І поступово зникають в блакиті.

Краситься обрій у барву казкову,
Все поступово розбуджує ранок,
В лісі пташини проснулись, і знову
Радісним співом вітають світанок.

Як я кохаю це ніжне проміння,
День цей веселий, що родиться знову;
Сонця, що сходить, чудесне видіння,
Славу його і величність казкову.