Л.Куровській*

Коли посне набрід московський,
Замовкнуть сови і сичі,
З села верта Дмитро Куровський
По темній вулиці вночі.

Не до своєї йде квартири –
Летить до доньки під вікно.
Вона, натомлена без міри,
Спить неспокійним сном давно.

Про дві домівки вірш шепоче
Дмитро розчулено сумний,
Та раптом тінь з’явилась поруч:
“Ти хто?” – “Марко я, Вороний**,

Про мене чув ти небагато,
Хоч знав, що гинули “зека”,
А Вороний Микола, тато,
Там, по Успенській, десь блука.

Тобі з села тут недалеко,
Мені ж летіти з Соловків.
Ти теж зазнав, було нелегко,
Та щось промовив, щось зумів.

В твоїх віршах снага деснянська,
Мої ж поглинула тюрма…”
З провулку – Ладя Могилянська
Легкою тінню. Не сама:

“Я прилітаю тільки з братом.
Ось він, поет, мислитель Тась…”
Чи хтось веде рахунок втратам?
Чи хто народу їх віддасть?

“Ти, Дмитре, нам пробач, будь ласка,
Чернігів й наш, не тільки твій.
Ще біля школи бродить Казка.
Нас тут багато, цілий рій.

Ми не зібрались сумувати,
Ще нами зроблено не все.
Ми злим в цю ніч не дамо спати,
Натхнення добрим принесем.

Ми беремо тебе з собою,
У нас до душ людських – ключі”.
Пішли незримою юрбою
По темних вулицях вночі…

______________________
* Лариса Куровська – дочка Дмитра Куровського (1920-1988), відомого поета-шістдесятника, похованого в с.Мала Загорівка під Черніговом, автора вірша “Дві домівки”.

** Марко і Микола Вороні, Ладя і Тась Могилянські, Аркадій Казка – чернігівські поети, репресовані у 30-х роках.

Північний вітер гонить темні хмари,
І дощ січе, і на землі сльота.
А з вітру зойк до мене доліта,
Що вимагає помсти і покари.

Не знаю, хто нагнав на мене чари,
Хай краще б сліпота і глухота –
Померлих душі бачу, як примари,
І кожна з них одне і те ж пита:

– А Північ ти забув, де в мерзлоті тіла?
Чому мовчиш про ті страшні діла?
Пусті турботи ти тепер остав!

Нехай душа твоя до нас щоденно лине,
Ти воскрешай нас кожної хвилини,
Нам пам’ятником слово ти постав!

М.Цівірку*

Тоді ми йшли по таборах…
Одних замучили катюги,
Зломились інші від наруги
І в забутті скінчили шлях.

Та ми здолали сум і страх,
Хоч хтось не бачить в цім заслуги,
І вийшли з вірою в серцях
В чеканні нової потуги.

І дочекались, не запізно.
Хоч знов навала суне грізна,
Вже зміна прапор наш несе.

Під ним вона бійців збира,
Завзятих лицарів пера,
Для них Вкраїна – над усе

________________
*Микола Цівірко – український журналіст і поет.

У поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого –
Слово правди і свободи,
Слово гідності і честі,
Слово мужності і віри,
І любові, і надії,
І покари грізне слово.

А у вас – кайдани й пута,
А у вас – темниці й мури,
Шпигуни і крючкотвори,
І Сибір, і суд неправий,
Шпіцрутени, каземати,
І кати, і дріт колючий,
І муштровані солдати.

А в поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого,
Тільки думи на папері,
Тільки думи, тільки муки,
Тільки помисли високі,
Біль за рідну Україну,
За народ її в кайданах.

А у вас брехня і підступ,
А у вас обман і підлість,
І нещирих слів облуда,
Влади й почесті жадоба,
І жага користолюбства,
Підкуп, злочини і зрада,
І життя мерзенний бруд.

А в поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого,
Лиш суддя великий – совість,
Що велить ставать до бою,
За народ, добро і правду
І за матір Україну
Все життя своє віддать!

І поет один вступає
В бій святий, великий, правий!
Проти деспотів, тиранів,
Всіх гнобителів на світі
Заклика народ вставати
І здійма свою він зброю –
Слово правди полум’яне.

Ви боялися поета,
Замикали в каземати,
Засилали у пустелі,
Муштрували і знущались,
Та його ви не зігнули,
Не згасили його слова,
Що горіло полум’яно!

Де ж ви, виродки-потвори,
З орденами і чинами?
Хто ж могутнішу мав зброю?
Хто ж у битві переможець?
Ваші імена прокляті!
Пам’ять стерлася і зникла,
Прах розвіяно вітрами.

А поет живий і досі,
І живе поета слово,
І горить воно, не гасне,
І стає уроком грізним
Всім гнобителям сучасним,
Що добро, і правду, й волю
Хочуть кинуть до темниць.

А поет іде по світу,
Гордий, світлий, невмирущий,
Підійма безсмертне слово,
Кличе знов ставать до бою,
За народ, добро і правду
І за матір Україну
Все життя своє віддать!
____________________
*Автор вперше прочитав цей вірш на шкільному вечорі, присвяченому 100-річчю з дня смерті Т.Г.Шевченка. Саме з цього часу за поетом було встановлено нагляд КДБ. (Прим. автора)

(Пам’яті розстріляних українських поетів)

Я стояв перед тобою
Над безоднею страшною,
Не лякаючись грози.
Я був замкнений в неволі
І тягар своєї долі
Сам поклав на терези.

Ти довів мою “провину”,
Що любив я Україну,
Свою мову і народ,
Що я чесним залишався,
Що катам не продавався
З-за бляшаних нагород.

Молодий я був і здібний,
Був я світові потрібний,
Рідний край мене чекав.
Ти ж не жив, а пробивався,
Ти до влади доривався,
Бив, стріляв і катував.

Я був змучений, побитий,
Ти – розлючений, сердитий:
“Ну, кажи на них… За це
Будеш вільний, будеш жити,
Будеш тут у нас служити…”
Плюнув я тобі в лице.

Ти послав мене на страту
(Інших знайдеться багато).
Я пішов і не зігнувсь.
Я поетом був, артистом,
Був з талантом я і з хистом…
Я додому не вернувсь.

Я розстріляний був зранку,
На вишневому світанку
У тюрмі біля воріт.
Руки я простяг до сонця
І розгнівав охоронця –
Куля вдарила в живіт.

Недобитого в могилу
Швидко там мене скотили,
І земля поверх лягла
Тягарем несамовитим,
Злом і підлістю налитим,
Як твої страшні діла.

Ти ж добивсь чинів і шани,
Нагороди тобі дані,
Ти не скоро ще помреш.
Я ж лежу отут заритий,
Де – ніхто не знає в світі.
Мертвий я, а ти – живий…

Маєш владу, маєш дачу,
Не міняєш свою вдачу,
Але скільки ти не пий
І не грай ночами в карти
(Вже давно не можеш спати!) –
Мертвий ти, а я – живий!

Наді мною брук тюремний,
А у тебе жах таємний,
Підлість, злочини і бруд.
Я ж проб’ю свій брук і встану,
Скрізь знайду тебе, дістану,
Поведу тебе на суд!

Ти це чуєш, ти це знаєш,
Ти живим уже конаєш,
Догниваєш день за днем,
Ми ж встаєм з могил централів,
З мерзлоти і дна каналів –
Ми ідемо!
Ми ідем!