“Лише виходець із села може по-справжньому любити Україну”. Цей вислів у свій час викликав у мене певні сумніви і більше того – протест, як у людини, що народилася хай у невеликому, але все-таки місті. Та коли я познайомився із творчістю та життєвим шляхом українського поета Івана Коваленка, я переконався в слушності даного твердження. (ще…)

Я в житі спав, коли цвіло колосся,
На теплій і розмореній землі.
Це згадкою живе в мені і досі,
Як вогник той жаринкою у тлі.

Жалію я людей, що у життєвім кросі
Пізнали радощі, безславні і малі,
Я в житі спав, і ноги мої босі
Вкривали янголи у білому крилі.

Я в житі спав, мене вкривало небо,
І вітер ніжний тихо колисав.
Я аж тепер збагнув – нічого більш не треба!

Таке вже не повториться ніколи,
Хай буде грім, гроза і поле голе –
А я щасливий: я у житі спав!

У липні місяці страшні були дощі,
Стояли хмари ген по видноколу,
Перегодовані вологою кущі
Гілки схиляли, гнулися додолу,

Зате буяли трави і хвощі.
Мені ж ховатися хотілось у стодолу,
В пахуче жито, без стільців і столу,
І їсти трави й зерна – не борщі.

У липні місяці тяжкі були жнива.
Терпкий у мене спомин ожива:
Ідуть дощі, а я іду у поле.

Як тяжко хліб було тягать до кіп!
Який важкий отой вологий сніп,
Зате стерня не так у босі ноги коле.

Верба похила над водою
Зелені коси розплела.
Я знову тихою ходою
Бреду до рідного села.

Місток. Човни і перші хати,
Стежина, граючись, веде.
Мені не треба поспішати,
Давно мене ніхто не жде.

Отут стояла наша хата,
Де верби стали молоді.
Мої маленькі ноженята
Тут часто бігали тоді…

Я тут родивсь. Оці тополі
Мене любили тут малим.
Я тут зростав на вільнім полі,
Зігрітий сонцем золотим.

Частенько тут блукав у житі,
Пташині слухав голоси.
Моєю мрією повиті,
Синіли там мої ліси.

Тут все моє. Мій гай замрійний,
І ця ріка, і ці сади.
І я, бурлака неспокійний,
Іще не раз прийду сюди.

Тут все моє. І тут я вдома,
Стежину кожну я впізнав,
Зростає радість, гасне втома,
Тут все моє. Я тут зростав.

Привіт вам, знайомі місця,
До вас я і рвався, і линув…
І хатка похила оця,
І трави густі попід тином.

І тихий замріяний став,
І верби сумні над водою,
І місце, де я виростав,
Що вже поросло лободою…