Поети невтомно в майбутнє ідуть,
Широка відкрита їм траса,
А я собі вибрав занедбану путь –
Назад до Тараса.

Повсюди розквітли модерн і абстракт,
Епохи нової окраса,
А я повернув на покинутий тракт,
Іду до Тараса.

Поети для премій складають вірші,
Потрібні їм слава і каса,
А я просто так – від душі до душі,
Назад до Тараса.

Нехай обзива поетичний піжон,
Й вигукує критиків маса:
“Нездара, невдаха, новий епігон!”
Іду до Тараса.

І рими старенькі, і голос слабкий,
Нема Вінграновського баса,
Іду в самотині, але залюбки
Назад до Тараса.

Ні хисту, ні змісту, а щось бурмочу,
Ні музи нема, ні Пегаса,
Та прийде година, і я закричу:
Вперед до Тараса!

Задумуюсь глибоко часом,
Чому мене мучать вірші.
Мабуть, є щось рідне з Тарасом,
З його переходить душі.

Я в душ перевтілення вірю,
Навік не зникають мерці.
До інших померлих примірю –
Не зводяться зовсім кінці.

Там – вчинки, не гідні людини,
Там – прикрі, нещирі слова.
Ми тільки з Тарасом єдині,
І пам’ять щомить ожива:

Немовби було це учора,
Як пас за селом я ягнят,
Та доля, жорстока й сувора,
Пішла мене світом ганять.

Ті ж самі кайдани і пута,
Байдужий, покірний загал,
І Муза, у ланці закута,
І слово прокляте – Урал.

Та ж сама любов до Вкраїни,
Що серце мені пропекла,
І плач, і верба, і калина,
Та тільки нерівні діла.

Мабуть, це пішло так від Бога,
Що слід непомітний лишу.
Караюсь не гірше за нього,
Та гірш за Тараса пишу.

(Наслідування Т.Шевченку)

Не став би зроду віршувать!..
Навіщо знов мені ці муки?
І море суму і розпуки,
Що топить всі мої слова?..

Не став би зроду я!.. Коли б
Коли б зустрів десь ту єдину
Велику душу… Україна
Її все кличе!.. Де ж вона?..

Не став би зроду я!.. Коли б
Прийшов-таки він до колиб,
Апостол правди!.. Не діждав
Його Тарас!.. Згорів, помер…
І пусто й холодно тепер…
Кому ж вогонь він свій віддав?

Хто прийме в серце його біль?
І слово праведне посіє?
Холодний вітер в душах віє,
Калина плаче!.. Та кукіль
Скрізь вироста на нашім полі!..

А хліба виросло б доволі,
Якби не круки – хижі птиці,
Що нищать сходи і зерно!..
А ми, затуркані і ниці,
Очей не зводим… Все одно
Колись він прийде, наш Месія,
Що душі знов зерном засіє,
І буде добрий урожай!..

А зараз пустка!.. Не шукай
Добра і правди… А слова
Дістань із серця, з глибини,
На них чека душа жива!…

Хай будуть кволими вони,
А ти склади з них пісню-вірш!
Вона засяє!.. І світліш,
Тепліше людям стане жити,
І стане сходить наше жито!..

А як не ти? Не я? Не він?
То хто ж коли ударить в дзвін?
Запалить перші хто вогні?
Ото ж бо й є!.. І жаль мені
Папір і час свій марнувать!..
А дітись нікуди!.. І мушу
Я день і ніч терзати душу…

А то не став би віршувать!…

Благослови, Батьку рідний,
Великий Тарасе,
Людям повість розповісти
Із нашого часу.
Розповісти її, розказати
Твоїми словами.
Може, й будуть якісь мудрі
Сміятись над нами.
“Час абстракту і модерну,
А він дьогтем маже”, –
Нехай якийсь недоумок
Отаке і скаже.
Хай говорить, нам байдуже,
Аби люди знали
І оцю правдиву повість
Хоч нишком читали.
Щоб читали, навчалися,
Як на світі жити
Та не слухали премудрих
Лжепропроків ситих.
“Примітивно, несучасно,
Застаріла форма”…
Хай белькочуть людомори,
Бо душа в них чорна.
Не старіє свята правда,
Як і слово Боже,
І не стане одягати
Собі нову одіж.
Не приб’ють її, не знищать
Ні тюрми, ні роки,
І грядуть на Україні
Великі пророки.
Стануть істину глаголить,
Словами палити,
Щоб до тебе повертались
Нерозумні діти,
Щоб ми правді подивились
Прямо всі у вічі.
Поорали наші душі –
А засіять нічим!
Поорали добрі ниви
З краю і до краю.
Замість зерна, враже зілля, –
Будяк виростає.
Заростають ниви-душі
Терном, бур’янами,
Бо забута рідна мати
Своїми синами,
Бо загублений і шлях той,
По якім ходити, –
Шлях великий України,
Славою повитий,
Що від моря широкого
Проліг аж в Карпати…

Благослови, Батьку рідний,
Повість розпочати…
_______________________
*Поема “Тракторист Василь” зникла в архівах КДБ (примітка авт.)

Намалюй мені Тараса, друже,
Нашого великого Тараса.
Удихни у нього свою душу,
Оживи і воскреси відразу.

Чудо нехай витворить твій пензель,
Щоб він встав з могили над Дніпром,
Щоб зірвав свій офіційний вензель
І з’явивсь страшним єретиком.

Хай таким живе зі мною разом,
Ниже поглядом з-під брів кошлатих.
Я піду на прощу до Тараса,
Буду кожну ніч з ним розмовляти:

“Ти прости, що я, твій син невірний,
Довго так до тебе не вертав,
Що наругу я терпів покірно
І без тебе правди я шукав.

Де ж та правда? Де та сила й воля,
Як навкруг перевертні погані,
Скрізь порубані калина і тополя,
Тільки привиди маячать на екрані.

А тебе здавили бронзою й гранітом,
Роблять з тебе ідола, ікону,
Твоє слово під казенним гнітом,
А в синів нема твого закону…

Сходь до мене, – …я прошу й не смію…, –
Нам додумать усі думи треба,
Достраждати, дописать, додіять…”
Місяць-човен виплив серед неба.

Бачу – сходить… Сів побіля столу,
Голову підпер свою руками
І мовчить… І погляд лиш додолу,
А Дніпро реве, шумить у рамі.

Не сказав, не мовив мені слова…
Вже світанок йде зірки збирати.
Буде, буде з ним у нас розмова,
Тільки як мені її діждати?

Знов пішов у раму… Гнівний дуже.
А на вусі крапелька сльози…
Намалюй мені Тараса, друже,
Я ж тебе не раз уже просив!