В.Савенку*

Нам – молитва і піст.
Може, прийде тоді одкровення,
Може, й доля загляне,
Що десь заблукала в лісах;
Може, тільки тоді
Ми побачимо добрі знамення,
Що піднімуть наш дух
І освітять попереду шлях.

Ми не будем прохати
Ні сил, ні снаги, ні натхнення –
Всього маємо вдосталь
І не проміняєм на страх.
Нам на прощу не йти,
Не просити благословення –
Наше слово в облозі,
І нам чатувать на валах.

Наше слово в облозі,
А доля в лісах заблукала.
І ми вистоять мусим,
Хоч нас залишилося мало.

Нам молитва і подвиг,
Нам ще рано іти у ченці,

Бо живий ще Дніпро,
Хоч потоплені наші пороги.
Наша дума жива,
І у Канів ведуть всі дороги,

І перо, наче шаблю,
Ми будем тримати в руці.

__________________
*Владислав Савенок – чернігівський поет і журналіст.

Отак воно усе й пішло,
Що на початку було Слово,
Тоді на світ з’явилась Мова,
Назвімо третім – Джерело.

Ви не дивуйтесь!
Все, як треба,
Була такою воля Неба:
Сам Бог послав нам цей струмок,
Що став володарем думок.

Людина в світі б не жила,
Коли б не мала Джерела –

Джерела наснаги,
Джерела відваги,
Джерела натхнень,
Джерела пісень,
Джерела всіх знань,
Джерела кохань,
Джерела тепла,
Віри джерела.

Отак усе життя й пройшло,
Все до ладу, усе, як треба,
Була такою воля Неба –
Знайшов своє я Джерело.

І джерело це – Україна,
Вона не вмре і не загине,
Не знищать підступи і зло
Святе і чисте Д ж е р е л о!
________________________
*Вірш написано в 1999 році як вступ до однойменної збірки.

Ми посадим калину у себе в городі,
Ту калину, що люблять і славлять в народі,
Нашу радість сумну, нашу втіху єдину,
Ми посадим у себе червону калину.

Є на світі плоди і дерева незнані:
Помаранчі, цитрини, кокоси, банани,
Виногради солодкі, інжир і маслини,
А для нас наймиліша – червона калина.

І наїдку мало, й краса небагата,
Не вистигне влітку, терпка й гіркувата.
Восени червоніє, а спіє – в морози.
І не ягоди в неї – кривавії сльози.

Чумаки від’їжджали в далеку дорогу
І калину везли, проти лиха підмогу.
Запорожці пили із калини напій,
Як за правду і волю виходили в бій.

Ми в калині родились, в калині зростали,
В калинові сопілки журбу виливали,
І калину на серці несли в домовини,
На могилах у нас виростали калини.

І цвіла наша доля калиною в лузі,
Розливалась піснями в скорботі і тузі.
Стали душі у нас і терпкі, й гіркуваті,
Бо калинове горе живе в нашій хаті.

Нас давно, як калину, отак поламали,
Як калину червону, в пучки пов’язали,
А ми пута розірвем і будемо жити,
І калину червону ми будем садити.

І садити, й любити, і ніжно плекати,
Їсти ягоди з неї, терпкі й гіркуваті.
Хай нам стукають в серце калинові сльози,
Щоб ми більше не гнулись в негоди і грози.

Розростуться, розквітнуть гаї калинові,
І сопілки заграють мелодії нові,
Кожну душу зігріють, застиглу й холодну,
І розбудять і славу, і силу народну.

То ж давай-но посадим калину червону,
Нашу радість гірку і від зла охорону,
Ми у неї здобудемо мужності й сили,
Щоб калиновий край врятувать від могили.

Я не знаю, чи вам щось говорить бандура,
Чи якісь почуття з глибини підійма.
А у мене чудна, дивовижна натура:
Від бандури хворію, і ліків нема.

Ну, а вам хоч що-небудь говорить бандура?

Я люблю звуки скрипки, баяна, гітари,
Мені серце Бетховеном крає рояль.
Раптом щеміт і біль, і розвіялись чари –
Це озвалась у серці бандура моя…

Це у серці моєму заграла бандура.

Як зачую, прокинусь і враз стрепенуся,
Щось знайоме до болі в душі постає,
Ніби в рідну хатину з дороги вернувся,
У дитинство далеке, моє й не моє.

Щось далеке і рідне збудила бандура.

Може, я був причетний до створення світу,
Може, я колись сам ту бандуру зробив,
І на ній я заграв пісню степу і вітру,
Як закінчив це диво з ялини й верби…

Ти заграй мені знову ту пісню, бандуро!

Може, я був колись бандуристом незрячим
І в бандурі всю душу народу зібрав,
Може, я її співом і словом гарячим
Правду й волю здобути народ закликав.

Забрини і скажи усю правду, бандуро!

Ми не ставили опер, не грали симфоній,
У нас стачило хисту для більших вистав:
Запоріжжя і Січ, степ, козацтво і воля,
А в оркестрі сопілка й бандура проста.

А в оркестрі могутньо гриміла бандура!

Чи жила б Україна без кобзи-бандури?
Чи світила б колись нам свободи зоря?
Чи знесли б ми без неї неволю й тортури?
Чи без неї діждалися б ми Кобзаря?

Хай ридає й розкаже про це вам бандура.

Зроблять вчені колись електронну ще скрипку,
Дивні звуки полинуть. Послухаєш – рай!
Тільки я не захочу. Я встану і крикну:
– Забери своє диво! Бандуру віддай!

Ти віддай, поверни мені рідну бандуру!

Поверни мені ту, що з верби і ялини,
Що душа в ній народу живе й не вмира,
Ту, що з волі й тополі, і вишні, й калини,
Її світу усьому послухать пора.

На весь світ хай озветься, заграє бандура!

Нашу думу і славу нікому не стерти,
Наша пісня зове на звитяжні діла.
Я сто тисяч разів за це згоден померти,
Щоб жила Україна й бандура жила!

Нехай душу народу розбудить бандура!

Я іще не нажився
На цьому на білому світі,
Я напитись не встиг
Шуму сосен, беріз і ялин,
І мене звідусіль
Кличуть трави, і віти, і квіти
І з полів, і лісів, і долин.

Я ще землю свою
Не пройшов всю від краю до краю, –
Мене Бескид чека
І Дніпра, і Десни береги…
Україно моя!
До твоїх я грудей припадаю,
Щоб у тебе дістать
Ще хоч трохи і сили, й снаги…

На цім світі давно
Мені більше нічого не треба –
Тільки б бачить тебе
І любити тебе досхочу,
Й на просторах твоїх,
Під твоїм рідним зоряним небом
Тиху ласку твою,
Як незбагнене щастя, відчуть…

Я не вірю, щоб хтось
Ще ніжніше тебе міг кохати,
І ніжніше, ніж я,
Міг у серці тебе берегти!..
Та коли я помру,
Ти не плач наді мною, як мати,
А калиною лиш
На могилі моїй розцвіти…