Вербіє озеро, і березіє гай,
А зелень світла, радісна і чиста.
На західний далекий небокрай
Разок хмарин хтось кинув, як намисто.

Весніє небо, і травніє луг,
Кульбабіють горбочки і узгір’я,
Втікає поле ген за виднокруг,
Бере з собою тихе надвечір’я.

Приходить вечір нишком, крадькома,
Пташок і бджіл полохати не хоче,
І яром знехотя повзе легка пітьма,
І тихо жебонить малий струмочок.

Все забере весняна буйна злива:
Всі наші радощі, скорботи і жалі,
Все, що несли на крилах журавлі,
Що нам послала доля вередлива.

Залишить сонце на зеленім тлі
І голубу траву, дивніш від дива,
Бузкову далину, як сон, примхливу,
Жовтаву ніч і зорі уві млі.

Залишить хмари, що помчать навскач,
За ними вітер полетить, сурмач,
І нам накаже мчати навздогін.

А зорі знову заведуть свій хор,
Один мінор, незбагнений мінор,
А потім тихий, колисковий дзвін…

Уже весна, але поля ще голі,
І сірі хмари виснуть у вікні,
Безлисті дерева на видноколі
Ще сплять і марять у зимовім сні.

І раптом вітер, ніби мимоволі,
Жбурнув листок, як вісточку, мені.
Він вдаривсь в шибку, потім при стіні
Кружляв ще трошки, опускавсь поволі.

Живим він був улітку і зеленим,
Сухим сьогодні прилетів до мене.
Чому постукав у моє вікно?

Це – вісник вічності життя, не смерті.
Хто був живим, цього повік не стерти.
Поглянь: бруньки побільшали давно.

Вода
З покрить
Спада
Шумить.

Біда
Щемить,
З’їда
Щомить.

І сни –
Весни
Сум.

І зблід
Я від
Дум.

Ой гроза! Яка це сила!
Розгулявся громобій!
Хмара небо все закрила –
Дощовиця! Буревій!

Ой гроза! Яка це радість
Вийти з хати навмання!
З блискогромом обійнятись!
З громоблиском – на коня!

Ой гроза! Яка тривога!
Громорегіт, вітросвист!
В блисках он моя дорога,
Мчу туди, як з вітром лист.

Ой гроза! Яке грозище!
Боягузи, гей, назад!
Громовітер рве і свище,
В танці скаче зливопад.

Бог грози! Скажи, як звешся?
Я твій родич на землі!
Я, мабуть, з родини Зевса,
Брат Перуна, син Іллі!

Грозовиця! Громовиця!
Буревітер! Громобій!
Креше в небі блискавиця,
Грім гримить – в душі моїй!