(Der stille Stern)

Ця приповідка, поговірка
У серці схована на дні.
Я знаю – є на світі зірка,
Не всім помітна вдалині.

На небі різні зорі сяють,
Так Бог створив не без причин,
Та погляди усі звертають
На зорі перших величин.

Одна блискучо-золотава,
А інша світить голубим,
І кожна з них така яскрава –
Не позмагатися малим.

Та є на світі зірка тиха,
Вона твоя або моя,
Та, що боронить нас від лиха,
Хоч ледве світить, не сія.

Ця зірка тихо, тихо світить
Серед безмежних зоренив,
І мало хто її помітить,
Не те, щоб погляд зупинив.

Коли мені на світі гірко
Серед недоспаних годин,
Я знаю: світить тиха зірка –
Я в цілім світі не один!

Зоря осипалась. І яблуневий попіл
Лежить у мене зараз на столі.
Його так мало, лиш маленька жменька.
Ловив іскринки я в свої долоні,
Вони так солодко долоні обпікали,
А потім гасли на моїх руках.
Нема зорі… Лишився тільки попіл,
І мушу я цю зірку поховати.
Бракує урни, та її й не треба.
Я в гай піду, гніздечко соловейка
Знайду і попіл висиплю у нього:
Нехай в нім буде зоряна могила.
І я один прийду вклонитись їй,
Один-єдиний на усій землі,
Що бачив смерть зорі
І реквієм їй склав.

В вікні я бачу дерево й паркан,
За нім порослі бур’яном горби,
І в дощ, і в сніг щоднини, щодоби
Одна картина. Безнадійний стан!

А уночі вікно – як зоряний екран,
І ти в полоні у зірок юрби,
Тікай від них, люби чи не люби,
Однак виходиш на безмежний лан.

І станеться це з кожним все одно.
Аж до безмежності розсунеться вікно –
Незмога буде жити у покорі.

Наш дух живе в незбагненій потребі
Підноситись щомить до зір у небі –
Ми Бога пізнаємо через зорі.

Зоряні хвилі хлюпають в небі;
Місяць в сузір’ях, як човен, пливе,
Ось він піднявсь на безмежності гребінь,
Хтось мене звідти зове і зове.

Чую той поклик призивний і владний,
Хочу озватись – далеко сягать,
Часто вночі я стою безпорадний,
Знаку від себе не можу подать.

Хто мене кличе з космічного моря?
Може, поети, що в зорях живуть,
З місяця-човна до мене говорять,
Щоб вирушав я у зоряну путь.

Не космонавтом, а просто поетом,
Зоряний промінь – то буде мій шлях.
Всі перепливши і Стікси, і Лети,
В мандри піду по космічних морях.

Здалеку також до зір буду звати
Тих, що родились братами комет, –
Хтось не засне, уночі вийде з хати,
Хтось буде справжній поет!

Зіронько ясна,
Ти світиш в холодній безодні.
Світло від тебе
Не дійде крізь чорні роки.
Люди в журбі,
І воно їм потрібне сьогодні.
Чом же самотність
Спліта із проміння вінки?