Кого ж ми запросим на Свято?
Хай прийде гостей небагато.
Всі інші зберуться допоки,
Найпершим прибуде хай Спокій.
Він сяде в кутку, край ялини,
Всілякі розкаже новини,
Згадає, що прийде і Тиша,
Що мрії й надії колише.

“А Радість не прийде?” – спитаю,
І Спокій промовить: “Не знаю,
Її в стільки місць запросили,
Стомилась, не має вже сили,
Відмовилась йти остаточно,
Ось Лихо збиралось, це точно.
Йому сюди йти не порадив –
У інший будинок спровадив,
Щоб вам не завдати мороки”.

“Який після цього ти Спокій?! –
На нього нагримаю люто, –
Там також живуть бідні люди,
Хоч свято зустрінуть хай тихо.
Навіщо потрібне їм Лихо?”
Я вижену Спокій із хати,
Тривожним у нас буде свято.
Не прийдуть ні Радість, ні Тиша,
Що мрії й надії колишуть.

Всю ніч ми не будемо спати,
Бо Лихо у когось на святі…

В грудневий день, короткий і примарний,
Так жалібно стогнала далина,
І помирав від туги обрій хмарний,
І все кричало: це твоя вина.

Чому живеш, байдужий і безкарний,
Лиш душу болем міряєш до дна,
А з неї тільки попіл вирина –
Нічого не шукай, то клопіт марний.

А де шукать, як обрій тихо плаче,
І скрізь життя скінчилося неначе,
І цвинтарі ростуть з кохань, надій, пісень?

Одна лиш віра ще цвіте й не в’яне,
Що сонце зійде, і весна настане,
І зникне в безвісті грудневий сірий день.

Зима надворі. Холод, сніг,
Метіллю простір геть закрито,
Нема ні стежок, ні доріг,
Все біло, тоскно, сумовито.

Ти нахилилась до вікна,
Ти в ніч вдивляєшся тужливо,
Тобі примріялась весна
І юність давня і щаслива.

Тебе зимовий кута сум,
Найкращі гаснуть сподівання,
Тобі згадавсь лісовий шум,
І щастя, радість і кохання.

Далеко все. Одні ми тут,
Нас сніг і холод обійма,
Метілі кожну ніч метуть,
І щастя й радості нема.

Та пройде ніч, настане день,
Зима з метілями пролине,
На небо чисте і бліде
Весняна з’явиться хмарина.

Струмки веселі потечуть,
Дерева будуть оживати,
І я від дум своїх втечу,
І я піду в поля блукати.

Я стільки ніжності зберіг,
Щоб стріти їх – весну й хмаринку,
Я розгребу руками сніг,
Знайду й зірву малу травинку.

Її я ніжно поцілую,
“Привіт тобі”, – я їй скажу,
Як першу радість весняную
Її я сонцю покажу.

Я принесу її тобі
Як скарб, дарований весною,
І любі очі голубі
Засяють радістю ясною.

Знову утома,
Сум і печаль, –
В вікнах знайома
Засніжена даль.

Простір безмежний,
Глибокі сніги,
Вітер бентежний
Гуля навкруги.

Де ж всі дороги?
Поле одно!
Повний тривоги,
Дивлюсь у вікно.

Як вирушати
В світ без доріг?
Тиша в кімнаті.
Холод і сніг…

Білого снігу високі намети
Знову до тебе закрили мій шлях…
Все про любов розказали поети,
Все співаки проспівали в піснях.

Сяє любов моя сніжно і чисто,
Казка прадавня отак ожива,
Тільки до співу нема в мене хисту,
Тільки у вірш не кладуться слова.

Казка прадавня, що всім так знайома,
Тільки це заново твориться світ.
Може, й нема тебе зовсім удома,
Може, в снігу загубився твій слід.

Білого снігу намети високі,
Може, розтануть весною колись…
Тонуть в снігу мої стомлені кроки,
Тихшають, тихшають… Я зупинивсь.