У розділі збірки “Статті, спогади, листи” об’єднано статті Івана Коваленка (і ті, що були опубліковані в свій час у Чехословацькій газеті “Нове життя”, і ті, що ходили у самвидаві), спогади та декілька цитат із листів поета з числа тих, що значною мірою висвітлюють його погляди.

До третього розділу “Твори Івана Коваленка” увійшли практично всі твори поета, котрі збереглися. Для того, щоб бажаючі могли вивчати творчий доробок Коваленка, користуючись цим сайтом, нами була повністю збережена структура повної збірки творів Коваленка “Перлини” за виданням Перлини/Передм. Р.Кокодзея, М.Кириленко. – К.: Логос, 2006. – 472 с.: портр.
Нами дано всі три передмови до збірки, збережено розділи і цикли, щоб за необхідності полегшити посилання на це поки що єдине повне видання творів поета. Збірка складається з трьох частин: “Ранок”, “День”, “Вечір”. Кожна з частин символізує етапи духовного життя поета, котрі хронологічно не співпадають з його віком:
„Ранок” – це період становлення Коваленка як особистості, період ілюзій, пошуку сенсу життя. Вірші, що об’єднані у цей розділ, були написані у 1939-60 рр.
„День” – розквіт поетичного таланту, сплеск національної самосвідомості, повне самовираження поета як борця та громадянина. Вірші цього розділу були написані у 1950-77 рр. Це твори, за які поет потрапив до концтабору, та вірші, написані у неволі.
„Вечір” – підведення підсумків прожитого життя, філософське осмислення вічних цінностей. Цей розділ припадає на останні десятиріччя життя поета вже після повернення з табору у 1977 році і до смерті поета у 2001 р.
Відтворені також такі розділи збірки “Перлини”, як “Жартівливі і сатиричні вірші”, “Переклади”, “Статті, спогади, листи”.

Некрополь – місто мертвих. Так називали стародавні греки кладовища, місця поховання своїх поетів, героїв, історичних діячів, яких вони дуже шанували (Пригадайте хоч би сварку семи міст за честь зватися батьківщиною Гомера).
Згодом, за прикладом греків, „Некрополями” почали називати великі міські кладовища, зокрема, такі, де було поховано багато видатних людей. Ще пізніше “Некрополями” називають також збірники відомостей про місця поховання та описи могил видатних людей якогось міста, місцевості чи країни. Багато країн, що шанують свою історію, мають такі Некрополі-довідники, не говорячи вже про Пантеони, меморіальні кладовища та інші вияви пошани до великих людей. На жаль, в Україні аж до цього часу не було свого національного “Некрополя”, не було навіть жодної хоча б невеликої праці такого характеру. Не дивно, що місця поховання великих людей губились, могли руйнуватись, всі відомості стиралися часом. Байдужість українців до свого минулого дивувала часом навіть чужинців, які приїжджали в Україну вклонитись праху великих людей. (ще…)

Багато чудес можна побачити в красені Києві. Та коли б мене запитали, яке тепер в Києві найбільше диво, то я без вагань відповів би – це приватний самодіяльний музей українського народного мистецтва, що його створив відомий скульптор І.М.Гончар.
Ми якось звикли, що лише в дожовтневий період видатні мистецькі явища (театри, музеї, оркестри, хори і т.п.) часто були пов’язані з іменами окремих, безмежно захоплених своєю справою людей. Такі люди віддавали цій справі все життя і залишали після себе вдячним нащадкам чудову спадщину, іноді увіковічуючи тим самим і своє ім’я. Росія пишається унікальною картинною галереєю “Третяківкою”, створеною колись Павлом Третяковим, там же є і хор імені П’ятницького, і оркестр ім. Андрєєва. В Україні був театр Садовського, музеї Тарновського, Яворницького, Ханенка і т.п.
На жаль, буває і так, що імена таких людей швидко забуваються, але їх справа продовжує жити, стаючи новим ступенем у духовному розвитку свого народу.
Тепер, коли держава взяла на себе турботу про збереження і розвиток всіх культурних і мистецьких надбань, окремим особам в цій галузі нібито вже нема чого й робити. Музей І.М.Гончара доводить цілком протилежне. І в наш час одна окрема людина, безмежно віддана своїй справі, може внести неоціненний вклад у духовну скарбницю народу. (ще…)

Кожен пам’ятник культури, як і кожна окрема людина, має свою долю. Іноді вона спокійно-щаслива, іноді детективно захоплююча, іноді глибоко трагічна. Ми до певної міри змиряємося з тим, що мистецькі витвори людського генію дуже часто гинуть від стихійних лих, під час війн чи руйнуються нащадками в разі якоїсь крайньої потреби. Але глибокими ранами на людському сумлінні лишаються ті випадки, коли пам’ятки культури зловмисне нищаться варварами та невігласами.
Знищення Геростратом чудового храму, спалення Олександрійської бібліотеки і подібні до цих випадки в старовину, варварські злочини гітлерівців У недавньому минулому – все це ніколи не перестане хвилювати людство, застерігаючи його на майбутнє.
Глибоко трагічною була доля Михайлівського Золотоверхого собору в місті Києві, що був зруйнований понад 30 років тому в мирний час і не стихійним лихом, не ворогами під час війни, а самими володарями і спадкоємцями цього унікального скарбу культури при повному розумі і психічно здоровими. (ще…)