Перекладів у Івана Коваленка небагато – переклади з російської поезій улюблених авторів, декілька поезій з французької та англійської. Але чого варта скромна примітка про переклади з іноземної: їх він здійснював у таборі з тих поезій, які знав напам’ять. У Івана Коваленка була феноменальна пам’ять. Він пам’ятав вірші, які вчив ще студентом.

АЛЬФОНС ДЕ ЛАМАРТІН

Жене невпинно доля нас до нових берегів,
У вічну ніч наш шлях завжди лежить.
Невже не зможем ми у океані днів
Наш човен зупинить?

Поглянь же, озеро! Один лиш рік промчав,
І знову я прийшов на береги твої,
Самотній і сумний, цей камінь відшукав,
Де ти зі мною бачило її.

Так само ти шуміло біля скель,
Так само гнівно билось об пороги,
І вітер кидав піну твоїх хвиль
На любі ноги.

Одного вечора плили ми на човні,
Згадай про це, була година дивна,
Ритмічно весла стукали, і хвиля в тишині
Плескалась переливна.

І раптом серед тиші чарівної
Коханий голос ніжно задзвенів,
Притихли хвилі й до землі сумної
Полинув дивний спів:

“О час, спини свій біг! Нехай вони не мчаться,
Години снів.
Дозволь же нам пізнать скороминуле щастя
Найкращого із днів.

О, скільки тих нещасних, що в скорботі
Тебе зовуть,
Лети ж для них, візьми їх всі турботи,
Щасливих же забудь!

Та час тіка, даремні всі благання,
І ніч летить.
Зоря у відповідь на всі мої прохання
Вже обрій золотить.

Любімо ж! Поки ще летить година ця,
І ми ще живемо.
Ми пристані не маємо, а час свого кінця –
Він мчить, і ми мчимо…”

Ревнивий час, невже дозволив ти,
Щоб дні кохання, ніжні і ясні,
Промчали швидко так і зникли назавжди,
Як нещасливі дні?

Невже для нас і слід від них пропав,
Невже, загублені, вони лишились там?
Невже цей час, що їх у нас забрав,
Їх не поверне нам?

О, вічність, небуття, таємний жах глибин,
Куди поділись дні, що потонули в вас?
Скажіть: ви не повернете тих радісних хвилин,
Що ви їх вкрали в нас?

Бурхливе озеро! Печери, скелі, ріки,
Вас час незмінними лишає для століть,
Ви про цю ніч, що відійшла навіки,
Хоч згадку бережіть!

Нехай живе вона і в хвилях чарівних,
Під час грози і в час ясний покою,
В зелених берегах і в диких скелях цих,
Що виснуть над водою.

Нехай живе вона у вітрі, що промчить,
І в шумі комиша, що відповість тремтінням,
І в ніжній зірочці, що хвилі золотить
Ясним промінням.

Щоб вітерець легкий, що пахощі несе,
Щоб все, що можна тут побачить і почуть,
Завжди, завжди, щоб говорило все:
“Вони кохались тут”.

1939, Київ

Ф.КОПЕ*

В цей час чудовий і ранній
Сад від сонця умить розцвіта;
В сивім осіннім тумані
Листя з дерев опада.

Сиплеться тихо і квітне,
Можна пізнать його знов –
Листя дубове, як мідне,
Листя кленове, мов кров.

Потім спадають поволі
Крихітні гілочки голі.

Це не зима ще. Блідий
Промінь рожевий ще ллється.
Глянеш у сад, і здається –
Сиплеться сніг золотий.

1974, Урал

_____________________
*Переклади 1974 –75 рр. були зроблені у таборі з віршів, які поет знав напам’ять.

Ш.БОДЛЕР

Людино вільна, вічно будеш ти,
Як дзеркало своє, кохати ніжно море, –
Воно твоя душа, гіркі його простори,
І в прірвах дум твоїх не менше гіркоти.

В своє зображення ти любиш поринать
І обіймать його руками і очима,
Щоб серцю дать від власних бур спочинуть
В стихії цій, що дика і страшна.

Обох, таємних, вас ніколи не збагнуть,
О, хто сягне до дна твого, людино?
О, море, хто пізна скарби в твоїх глибинах, –
Ревниво кожен з вас ховає таїну.

І все ж віками вам стає снаги
Безжально й люто битись між собою,
Бо так ви любите і кров, і смерть обоє,
О, вічні вояки, брати і вороги.

1974, Урал