У збірці юнацькі вірші Івана Коваленка об’єднані в цикл “На світанку”. Вони легкі, прозорі, молоді, аж сяють відчуттям щастя, що живе в молодому поетовому серці. Читач зустріне такі довершені поезії, як “Другові”, “Легенькі хмарини пливуть за вікном…”, “Туман прославсь над сонним містом…” Уже в ранніх віршах Коваленка ми зустрічаємо і кільцеве оформлення вірша, і оригінальні образи, і майстерні алітерації, і приклади художнього словотворення, і особливу „коваленківську” ритміку, і музикальність, що будуть характерні для всієї творчості поета.

Ще зовсім молодий поет, сповнений радості життя, щасливий тим, що його в житті “чекає славна боротьба”, вступає на життєвий шлях вже свідомий свого призначення – бути поетом; його душу зігріває “зіронька чудова” – “поезія жива”. У цих віршах, таких прозорих і мелодійних, вже окреслюються характерні риси поезії Коваленка і його особистості, що щільно накладаються на образ його ліричного героя: закоханість у поезію, у зоряне небо, що схиляє поета до філософських розумів, відгуки студентського життя, романтика першої закоханості.

Складати вірші Іван Коваленко почав ще у шкільні роки. Більшість ранніх творів поета загинула під час війни. Втім, навіть того, що залишилось, досить, щоб мати підставу говорити про нього як про непересічну особистість, обдаровану від Бога справжнім талантом. Треба зазначити, що у юнацьких віршах поета немає характерної для багатьох поетів-початківців недосконалості. Власне кажучи, вже з молодих років Іван Коваленко пише довершено, можна з впевненістю стверджувати, що поетом він народився. Вже перші його ніжні романтичні твори зачаровують класичною формою і музикою звучання. У них вже виграють притаманні поету вишукані алітерації.

Вірш „У хлібах” свідчить про те, що Коваленко як поет відбувся якось відразу, без тривалого навчання поетичному ремеслу. Піднесений, мажорний лад, вправна поетична техніка, художні знахідки, національний колорит, тонкий ліризм, економні використання художніх засобів, чіткий пружний ритм, чарівні словотвори – такі риси характеризують вірш, про який іде мова.

Цикл “Роки ідуть”, названий за однойменним віршем, охоплює 1941 – 1957рр. Це були доленосні часи у житті народів світу та нашої країни: друга світова війна; важкі повоєнні роки; роки нового розгулу тоталітаризму; смерть Сталіна.
У житті Івана Коваленка ці роки ознаменувалися важкими випробуваннями, часом на межі виживання: вимушене перебування в окупованому Чернігові (спроба евакуюватись була приречена на невдачу ходом воєнних подій); голодування, важка серцева хвороба; початок вчителювання в Чернігові; народження сина Олеся; переїзд до Боярки (ближче до Києва, де треба було кінчати освіту); переслідування за перебування на окупованій території, що закінчилося зняттям поета з роботи у 1955р.; заборона працювати вчителем. Це були складні роки у житті поета. Все ж муза до поета “хоч крадькома, та забігала” і в цей час.
Відгомін війни звучить у таких поезіях, як „Буде буря”, „Війна притиснула мене…”, у ряді віршованих листів до старшого брата Василя та університетського друга Миколи Сердюка. Часом душу поета огортає сум. Звідси такі вірші як „На дні”, „Моя весна тепер далека”, „Роки ідуть”. Але одночасно маємо і такі життєстверджуючі, сповнені енергією поезії, як „Вітер”, „Як тільки сходить сніг з землі” та ін… Є у даному циклі і чудові вірші про природу: „Пори року”, „Гроза”, „Боярський ліс”, „Прийди у сад” та ін. Можна тільки захоплюватися тим, як поет різноманітить свою поетичну палітру у змалюванні картин природи. Вірші сповнені філософського змісту і зігріті присутністю людини – того Я, що переростає автобіографічне підґрунтя і підносить вірші до загальнолюдського сприйняття.
Не хочеться оминути поетичну мініатюру „День догоряв…” Цей вірш високо оцінюють поетичні гурмани. Коваленко довів, що міг би творити і у модерновому стилі. Втім, він казав: „Я міг би писати такі вірші кілометрами, та чи потрібні вони?”

Буде буря… Час надходить,
В чорних хмарах небо все,
І мене вона підхопить,
За собою понесе.

Я спокійний, на прощання
Геть відкину сум і страх,
Обніму тебе востаннє,
Зникну в блисках і громах.

Ти не вір, що я загину,
Нам разом до краю жить.
Як же я тебе, єдину,
Зможу в світі залишить?

Я навіки не розтану,
Я не зникну назавжди.
Ти від рану і до рану
Виглядай мене і жди.

Я знайду тебе зимою
У засніженім саду
І сніжинкою легкою
На лице тобі впаду.

Ти покинеш сумувати
В білій тиші сніговій,
Ти не зможеш не впізнати
Поцілунок ніжний мій.

Теплим вітром при дорозі
Стріну я тебе саму,
Осушу гарячі сльози,
Ніжно, палко обійму.

Я зійду ласкавим сонцем,
Дивним цвітом розцвіту,
Я у тебе під віконцем
Тихим деревом зросту.

У вікно твоє загляну,
Шумом віт заколишу,
Я тебе, мою кохану,
Ні на мить не залишу.

І не буде в світі сили,
І повік не прийде час,
І ні простір, ні могили
Не розлучать зроду нас.

Я прийду, вернусь до тебе.
Ти завжди чекай мене.
І тоді в холоднім небі
Нова зірка спалахне…

Засни, коханая подруго,
Я буду тут, не буду спать –
Мене схопила чорна туга
В свої лабети. Де дівать
Свій сум за сонцем і теплом,
Коли холодна ніч кругом?..
Ти спи. Тобі присняться діти
Весною в сонячнім саду,
Ти будеш там на них глядіти
Крізь зелень дерева густу.
І ти подумаєш: “Хоча б
Одне маленьке дитинча
Із них моє було… Не буде:
Війна. Пожежа. Гинуть люди
В залізі й крові день за днем.
Колись і ми отак заснем
І від всього цього спочинем…
А прийде час, і все загине,
Загасне сонце, і земля
Без теплих променів схолоне,
І лід покриє всі поля,
Загинуть люди, і потоне
Земля навік в морозній млі,
І спокій стане на землі…

Зима надворі. Холод, сніг,
Метіллю простір геть закрито,
Нема ні стежок, ні доріг,
Все біло, тоскно, сумовито.

Ти нахилилась до вікна,
Ти в ніч вдивляєшся тужливо,
Тобі примріялась весна
І юність давня і щаслива.

Тебе зимовий кута сум,
Найкращі гаснуть сподівання,
Тобі згадавсь лісовий шум,
І щастя, радість і кохання.

Далеко все. Одні ми тут,
Нас сніг і холод обійма,
Метілі кожну ніч метуть,
І щастя й радості нема.

Та пройде ніч, настане день,
Зима з метілями пролине,
На небо чисте і бліде
Весняна з’явиться хмарина.

Струмки веселі потечуть,
Дерева будуть оживати,
І я від дум своїх втечу,
І я піду в поля блукати.

Я стільки ніжності зберіг,
Щоб стріти їх – весну й хмаринку,
Я розгребу руками сніг,
Знайду й зірву малу травинку.

Її я ніжно поцілую,
“Привіт тобі”, – я їй скажу,
Як першу радість весняную
Її я сонцю покажу.

Я принесу її тобі
Як скарб, дарований весною,
І любі очі голубі
Засяють радістю ясною.