У 1940 році, влітку, поет відвідав своє рідне село Лецьки, і це надихнуло його на вірші, що увійшли до циклу “Я тут зростав”. Ці поезії сповнені спогадами та печаллю. Вже немає рідної хати, немає сім’ї, але залишилися верби, тополі і став – все таке рідне, що назавжди збережеться у поетовому серці: «Тут все моє, я тут зростав…».
Для цього циклу характерне звернення до мотивів, притаманних українській народній пісні, що особливо відчутно у віршах «Пісня» («Я свою досаду понесу до саду…»), «Давня пісня», «Вечір», «Ходить-бродить ніч надворі». Вірші цього циклу надзвичайно образні, написані в різній ритміці.
Цикл «Я тут зростав» дуже багато дає для розуміння, яке велике місце в душі Коваленка займала його мала батьківщина. У творчості Івана Коваленка не так багато віршів, присвячених сільській тематиці, але поет ніколи не втрачав духовного зв’язку із селом. І ці перші вірші та ще спогади про рідну хату допомагають відстежити вплив селянського коріння Івана Коваленка на його подальшу творчість.

Верба похила над водою
Зелені коси розплела.
Я знову тихою ходою
Бреду до рідного села.

Місток. Човни і перші хати,
Стежина, граючись, веде.
Мені не треба поспішати,
Давно мене ніхто не жде.

Отут стояла наша хата,
Де верби стали молоді.
Мої маленькі ноженята
Тут часто бігали тоді…

Я тут родивсь. Оці тополі
Мене любили тут малим.
Я тут зростав на вільнім полі,
Зігрітий сонцем золотим.

Частенько тут блукав у житі,
Пташині слухав голоси.
Моєю мрією повиті,
Синіли там мої ліси.

Тут все моє. Мій гай замрійний,
І ця ріка, і ці сади.
І я, бурлака неспокійний,
Іще не раз прийду сюди.

Тут все моє. І тут я вдома,
Стежину кожну я впізнав,
Зростає радість, гасне втома,
Тут все моє. Я тут зростав.

Привіт вам, знайомі місця,
До вас я і рвався, і линув…
І хатка похила оця,
І трави густі попід тином.

І тихий замріяний став,
І верби сумні над водою,
І місце, де я виростав,
Що вже поросло лободою…

Мій дух бродяжний знов мене зове…
На простір, на поля безмежні кличе.
Давно в мені це почуття живе –
Глибоке, неспокійне, таємниче.

Бродить, блукать під сонцем золотим,
Обняти всю безмежну далечінь,
Всю землю неозору обійти
І зорі любі споглядать вночі.

Знову я серед рідних полів,
Вітер ніжний голубить мене,
Сюди рвався, бажав і болів –
Так цілуй мене, сонце ясне!

Коливають-співають хліба,
На них – краплі янтарні роси.
Земле рідна моя, ой хіба
Зможу жить без твоєї краси?