У збірці юнацькі вірші Івана Коваленка об’єднані в цикл “На світанку”. Вони легкі, прозорі, молоді, аж сяють відчуттям щастя, що живе в молодому поетовому серці. Читач зустріне такі довершені поезії, як “Другові”, “Легенькі хмарини пливуть за вікном…”, “Туман прославсь над сонним містом…” Уже в ранніх віршах Коваленка ми зустрічаємо і кільцеве оформлення вірша, і оригінальні образи, і майстерні алітерації, і приклади художнього словотворення, і особливу „коваленківську” ритміку, і музикальність, що будуть характерні для всієї творчості поета.

Ще зовсім молодий поет, сповнений радості життя, щасливий тим, що його в житті “чекає славна боротьба”, вступає на життєвий шлях вже свідомий свого призначення – бути поетом; його душу зігріває “зіронька чудова” – “поезія жива”. У цих віршах, таких прозорих і мелодійних, вже окреслюються характерні риси поезії Коваленка і його особистості, що щільно накладаються на образ його ліричного героя: закоханість у поезію, у зоряне небо, що схиляє поета до філософських розумів, відгуки студентського життя, романтика першої закоханості.

Складати вірші Іван Коваленко почав ще у шкільні роки. Більшість ранніх творів поета загинула під час війни. Втім, навіть того, що залишилось, досить, щоб мати підставу говорити про нього як про непересічну особистість, обдаровану від Бога справжнім талантом. Треба зазначити, що у юнацьких віршах поета немає характерної для багатьох поетів-початківців недосконалості. Власне кажучи, вже з молодих років Іван Коваленко пише довершено, можна з впевненістю стверджувати, що поетом він народився. Вже перші його ніжні романтичні твори зачаровують класичною формою і музикою звучання. У них вже виграють притаманні поету вишукані алітерації.

Вірш „У хлібах” свідчить про те, що Коваленко як поет відбувся якось відразу, без тривалого навчання поетичному ремеслу. Піднесений, мажорний лад, вправна поетична техніка, художні знахідки, національний колорит, тонкий ліризм, економні використання художніх засобів, чіткий пружний ритм, чарівні словотвори – такі риси характеризують вірш, про який іде мова.

Я тим щасливий, що живу,
Що можу бачить і любить
Людей, і сонце, і траву,
І неба ясную блакить.

Що, як і всіх, мене в житті
Чекає славна боротьба,
Хоч сум і стрінеться в путі,
Та не здола мене журба.

І тим щасливий, що мені
Дано, як всім, життя пізнати,
Радіти квітам і весні
І очі любі цілувати.

До сонця рватись і творити,
І пісню вилити живу,
І щиро просто говорити:
“Я тим щасливий, що живу!”

Довго темно й безпросвітно
У моїм було житті,
Та ось зіронька привітно
Спалахнула на путі.

Спалахнула, засвітилась,
І вперед, на цей маяк
Зве мене нестримна сила, –
Геть і смуток, геть і ляк!

І ця зіронька чудова –
Це поезія жива!
Чарівним, гарячим словом
Мою душу зігрів.

І приваблений цим світлом,
Буду линуть до мети,
І на серці в мене літо
Буде радісно цвісти.

Чи ж знайду оті дороги,
Що до щастя приведуть?
Та без смутку і тривоги
Я виходжу сміло в путь

Якщо сум тебе поборе,
Глянь на мить у вічність ти.
Вийди в ніч, там небо – море,
В нім летять, горять світи.

Тільки мить – мільярд не стало,
Тільки мить – мільярд зросло,
Тут життя навік пропало,
Там вже знову розцвіло.

Скільки там світів згоріло!
Скільки згинуло сердець!
Скільки сонць загибель стріло!
Де початок? Де кінець?

Все летить. Життя – хвилина.
Так живи, поки живий.
Слухай мову солов’їну,
Радість, щастя, сонце пий.

Літня ніч, і, ніби в морі,
Порозкидані вогні,
В темнім небі сяють зорі
Віковічно мовчазні.

Дивні перли, діаманти,
Нерозвідані світи,
Їх нікому не пізнати,
Їх ніяк не досягти.

Мчать віки, як хвилі в морі,
Пролітають, не здогнать.
В темнім небі ясні зорі
Не згоряючи, горять.

Щоб життя пізнать до краю,
Щоб не згинути мені,
Я навіки покохаю
Ясні зорі мовчазні.

Може, хтось в віках далеко,
Через море плинних літ,
Так же віддано і легко
Зір кохати буде світ.

І тоді йому щоночі
Всім вогням наперекір
Будуть сяять мої очі
Теплим блиском ясних зір.