Стій, подумай, не спіши,
Не гортай оцю сторінку,
Бо для тебе ці вірші
Я писав, не мав спочинку.
Лиш для тебе ці вірші!..

Ти їх хочеш кинуть пріч
І відсовуєш вороже,
Я ж не спав над ними ніч,
Не одну не спав я, може.
То не кидай же їх пріч!..

Ти повір і дочитай,
Я усе віддам, що маю,
Якщо ніжність має край, –
Всю віддам тобі до краю.
Лиш повір і дочитай!..

Тільки я один, либонь,
Зможу вилікувать крила,
Що, летівши на вогонь,
Ти їх тяжко обпалила…
Тільки я один, либонь…

Тож читай і розумій
Все в рядках і поміж ними,
Ти почуєш – голос мій
Виривається за рими,
Це любові голос мій!..

Тільки нею я, мабуть,
Поверну тобі ту віру,
Що твою осяє путь
І страждання зменшить міру.
Тільки я один, мабуть!..

Дочитай, і жди, і вір
Так, як в Бога люди вірять,
Бо нема на світі мір,
Щоб любов мою помірять!
Тільки жди мене і вір!..

І цей вірш хай буде знак,
Що здійснитись цьому чуду!
Світ загине, та однак
Я тебе шукати буду!
Я знайду тебе однак!

Ти мене лиш чекай!
Вже багато так літ
Я шукаю тебе
По всій нашій землі,
У містах і полях,
У ранковій імлі,
І удень і вночі
Я шукаю твій слід.

Знаю й вірю, що ти
Десь чекаєш мене,
Вірю й знаю, що стріну
Тебе у житті,
І які б не пройшов
Я безмежні путі,
Я знайду і той шлях,
Що тебе не мине!

Я не знаю, де ти,
У якому краю,
Я не знаю, який
В тебе колір очей,
У години тривог
І безсонних ночей
Кличу я і люблю
Рідну душу твою.

Я крізь бурі пройшов
І заграви пожеж,
Встояв я і не впав
У тяжкій боротьбі,
Але ніжність зберіг,
Щоб принести тобі,
Лиш єдиній тобі
Мою ніжність без меж!

Ти не вір тим думкам,
Що засмучують зір
І шепочуть зрадливо:
“Не треба чекать”,
Що життя замале,
Щоб тебе відшукать,
І що я не прийду, –
Ти не вір їм! Не вір!..

Ти впізнаєш мене
По теплу моїх рук,
Через дотик один
Все відразу збагнеш!
І на груди мені
У нестямі впадеш,
І скінчаться віки
І чекання, і мук!..

Хай цей час не прийшов,
І далека ця мить,
Ти одна десь сумуєш
В осіннім саду,
Але вір і чекай!
Все одно я прийду,
Щоб тебе лиш одну
В цілім світі любить!..

Як цвіли яблуні!.. Боже ти мій!
Вік не забуду, покіль буду жити,
Зроду не в силі ніякій зимі
Землю так ніжно навкруг засніжити.

Я тебе ждав в яблуневім саду,
(Ждуть так на півночі сонця роками!)
Яблуні мрійно біліли в саду,
Сипали й сипали скрізь пелюстками.

Як цвіли яблуні!.. Ти як цвіла!..
Зроду не зможу забуть твого цвіту!..
Потім… А потім ти в сад не прийшла…
Думав – початок закінчення світу!..

Як цвіли яблуні!.. Боже ти мій!
Так вже не будуть цвісти вони зроду…
Вдалеч поніс яблуневий прибій
Душу твою, твої очі і вроду.

Знаю, що ти відцвіла вже давно,
Інший зірвав плоди твої радо…
Я ж все не можу забуть того саду,
Цвіт твій лишився мені все одно.

Злива надворі, чи вітер шумить –
Цвіт яблуневий в душі моїй всюди,
Я тебе жду, як безмірного чуда,
Я тебе кличу!.. Прийди хоч на мить!..

Ти ніколи не зможеш забути мене,
Бо я юність, і радість, і ніжність твоя,
І хоч вголос не мовиш моє ти ім’я,
Прийде сум уночі і твій сон прожене.

Як давно це було… У кіно був квиток…
Я спізнивсь, не прийшов, п’яний чарами слів…
Інший серце твоє полонити зумів,
І пішла ти від мене в затишний куток.

А у мене нічого тоді не було,
Тільки безліч віршів та любові ріка,
Та до праці веселої звикла рука,
Та ще ніжність без меж, та у серці тепло.

Ні, не все… Та про це і казати дарма…
Були ліс, і Дніпро, та дві пригорщі зір,
Було сонце, поля, але більше, повір,
Більш у мене й тепер аж нічого нема.

Я з тобою тоді поділив все, що мав, –
І поля дарував, золоті й голубі,
Я і зорі найкращі віддав би тобі
Та ще й місяця з неба для тебе б дістав.

Вірив я, що ти піснею станеш колись,
Станеш зіркою, морем, сестрою вітрів,
Та покликать до сонця тебе не зумів,
Наші долі й дороги навік розійшлись…

В тебе вечір тепер… Килим, люстра, кришталь,
У кутку щось грайливо муркоче приймач,
Та веселий мотив не заглушить твій плач,
Бо я юність твоя, і тобі її жаль…

Ти поїдеш на південь у власнім авто,
А я землю свою сто раз пішки пройду,
В тебе груші поспіли на дачі в саду,
Вони так і лежать… Не збира їх ніхто.

І я знаю, що часто ти кличеш мене,
Бо я радість, і ніжність, і юність твоя,
Мої зорі горять, моє сонце сія,
А твоєї печалі ніщо не жене…

Так прийми ж хоч тепер подарунки мої,
Вони щастя не вернуть, та спокій дадуть,
Наші мрії і муки зірками впадуть,
Про них будуть співати комусь солов’ї…

Ти мене не зови
В свій засніжений сад,
Бо ніколи туди
Не вернуся я знов.
Так, як юність моя,
Що не верне назад,
Так ніколи не верне
Вже наша любов.

Ти мені не пиши,
Що твій сад у цвіту,
Що він кличе мене
Ніжним помахом віт.
Я ніколи, ніколи
Туди не прийду,
Твоїх яблунь старих
Не почую привіт.

Ти не клич мене знов,
Знаю добре і сам,
Що в твоєму саду
Вже дозріли плоди,
Але я у полон
Свого серця не дам,
Хай зітруться навіки
Мої там сліди.

Ти мене не чекай,
Як в осінній туман
Лист впаде золотий
У твоєму саду,
Моє стомлене серце
Конає від ран,
Моє серце в крові –
Я туди не прийду.