Я лісом йшов… Люблю збирати квіти…
Над кожною схиляюся в задумі –
Квіткову мову хочу розгадать.
Не знаю я, який премудрий вчений
Сказав, що квіти – це лише принада,
Щоб кликати комах для опиління…
Мабуть, він комашиний розум мав.

Ось квітка ця… яке велике чудо
Оця сукупність ліній, форм і барв,
Яка краса у неї неповторна!
Невже це створено для бджілки чи джмеля?!
Невже вони в красі цій більше тямлять?!
Перестаралася природа для комах!

Так думав я… А це хіба не диво,
Що силою незбагнених обставин
Вона якраз сьогодні розцвіла,
Що саме їй якраз судила доля
У цей червневий день мене вітати тут?

Загинуло тут безліч їй подібних,
Насіння, і коріння, і стеблин,
І навіть пуп’янків, готових для цвітіння,
Багато погнило, щоб дати змогу їй
Одній тут розцвісти і чарувати всіх.

То, може, так воно й серед людей?
Одні з’являються на світ лише для того,
Щоб устелить собою ґрунт для інших
І стати часткою у купі перегною,
Що на ній виросте людина видатна –
Начальник, полководець або вождь? . .

Ні, це не так! Це вигадка владик
Та честолюбців різних, що одвіку
Людей вважали тільки за підстилку
Для влади, слави і кар’єр:

Терпи й неси тягар життя безмірний,
Щодня виконуй тупо чужу волю, –
Ти на цім світі ще дістанеш нагороду:
Вождь за твоє здоров’я скаже тост колись,
А може, ще й дадуть відзнаку з бляхи,
Як будеш ти слухняно спину підставлять.

Хіба у цьому сенс твого життя?!
Хіба для цього ти на світ родився?!
Це все не так! Всі рівні люди в світі!
Людина – це не перегній!
Вона – Л Ю Д И Н А!
Не маса, і не гвинтик, і не кадр!
Людина кожна – КВІТКА неповторна,
Найбільше в світі чудо із чудес!

І кожен з нас приходить на цей світ
Лише для того, щоб розквітнуть щастям,
Розкрити всі таланти і уміння,
Щоб своїм цвітом осявати всесвіт
І всім віддать його як найдорожчий дар.

Людино, друже мій!
Одне ти мусиш знати:

Незнані вміння у тобі таяться,
Безмірні сили просяться на світ.
Не дай! Не дай себе ти затоптати,
Бо ти родивсь, щоб виконать своє,
Лише тобі призначене завдання!

Ще рідний край чекає твого внеску,
Ще твій народ чекає на твій цвіт,
Бо ще не знайдено усіх любові слів,
І ще не всі написано вірші,
І ще не всі проспівано пісні,
Не створені ще всі картини і скульптури,
Не всі будови зведено до зір,
Не всю неправду знищено на світі,
Не все на світі зроблено добро.

Лишилася ще часточка твоя,
Вона твоя! У всесвіті у всьому
Не може інший замінить тебе –
Ні друг, ні брат, ні учні, ні нащадки,
Ні діти, ні соратники твої…

І якщо ти не розцвітеш, не зробиш
Того, що заповідано тобі,
То світ від цього лишиться біднішим,
То світ від цього стане нещасливим,
І будуть зорі гірко, гірко плакать,
Коли твоя покотиться зоря,
Коли зів’яне квітка нерозквітла,
Коли тебе не стане на землі…

Людино, розцвіти!

На теплім дні в морях і океанах
Живуть перлівниці – істоти примітивні.
Між черепашок двох – шматок живого тіла,
Захований від всіх навколишніх тривог,
Їх існування там спокійне і нудне.
І безліч їх вмира на теплім дні морському,
І сліду не лишивши в глибині.

Але коли одній в її закуте тіло
Проникне чи пісок, чи гострий кремінець
І вразить боляче цю ледь живу істоту,
То в ній почне рости перлина самоцвітна.
Все більша й більша з кожним днем новим
Зроста перлина – чудо із чудес.

Дізнались люди про перлини в морі,
Шукають всюди їх, забувши небезпеку,
Щоб милуватись їх примхливим блиском,
І все найкраще, що буває в світі,
З перлинами порівнюють вони.

Та забувають люди, звідки ця краса,
Не думають про те, а може, і не знають,
Що чари ці – це тільки скам’янілий
Живий пекучий біль, що тіло розтина…

На світі й люди є, що на перлівниць схожі,
Що душі в черепашки закували,
Від всього світу панциром закрились,
Та не шукайте в них в душі перлин!

Шукайте їх лише в поетів справжніх –
У них душа завжди відкрита навстіж,
Підставлена під всі негоди світу,
І відчува вона життя тяжкі удари,
Всі болі, радощі, страждання і жалі,
І ранить її глибоко й пекуче
Ой не один ще гострий кремінець!

В такій душі ростуть, цвітуть перлини,
І біль живий у них не кам’яніє,
А запікається в слова, у ритми й рими –
Поезією люди це зовуть.
Вмира поет, але живуть перлини
Його поезії – весь біль його життя…

Навчились люди перли підробляти,
Беруть для цього скельця і пластмаси,
І блиск підроблений бува не гірш за справжній,
Він легко багатьох в оману вводить
Людей, що всюди тих перлин шукають…
Та час мина, тьмяніє блиск фальшивий,
І боляче тоді помилку зрозуміть.

Ще більш фальшивих перлів поетичних.
Усе в них є: епітети і тропи,
Холодний рими блиск… Нема лише чуття
Тепла людського, болю і натхнення,
Високих помислів, що в душу світять нам.

Та прийде час прозріння від омани,
І потьмяніють ці підроблені творіння,
І зникнуть геть без знаку на землі.
А вічно будуть жить поезії перлини,
Що з болю й мук родились у поета,
Що у собі несуть тепло людської
Відкритої вразливої душі.

Не кидайтеся ж, люди, на принаду,
Не зачаровуйтесь холодним блиском
Нещирих і надуманих творінь.
Шукайте в морі слів лиш справжніх перлів,
Що вам життя освітять вічним світлом
Поезії, і правди, і добра!

Я часто в юності колись сідав за шахи,
Мене вражала ця таємна гра.
Ну що там в ній? Клітинок шість десятків
Та три десятки точених фігур,
А люди не одне тисячоліття
Схиляються над дошками в задумі,
Шукають все ходів та комбінацій,
Щоб здивувати всіх гравців завзятих
І таємницю гри до краю розгадать.

Я в юності й поезію прирівнював до шахів,
Я думав, що слова – це ті ж фігури,
Що ними здавна ходять всі поети
По клітках чорно-білих людських душ,
А всі рядки, і образи, і рими –
Це тільки комбінації із слів,
Такі, щоб душу вразить найсильніше,
Усіх суперників своїх перемогти
І вийти в поетичні чемпіони.

… Ось слово це. Воно пішак, ніщо,
А ти пройди ним вглиб душі людської –
І це вже ферзь – фігура найсильніша,
Воно поб’є слова і більш вагомі,
Воно й тебе ударить, може, в серце,
Воно сильніш за всяких королів!

І ці слова, окремо кожне взяте,
Ваги великої і значення не мають;
Візьми постав їх поряд – і вони
Незмірну силу вже в собі знайшли,
І їх ударів ти постережись!..

А скільки ж є клітин душі людської!
А скільки слів ще не вступили в гру!
Знайди, знайди секрети комбінацій –
І ти поезію в полон назавжди візьмеш,
За кожен вірш тобі зааплодують
І скрикнуть заздрісно: “Оце так хід конем!”

І я сидів безсонними ночами,
Щоб розгадать, як кожне слово ходить,
Та все шукав таємних комбінацій,
Порівнянь, рим і образів нових,
Хотів поезію собі я підкорить…

… Не став я поетичним чемпіоном
І слави анітрохи не добув…
Та гордо голову від того я несу,
Що не примкнув в житті я до гравців,
Які одвіку скрізь завзято грають
Не в спорті, а в політиці і війнах
Людськими долями, як пішаками, ходять,
Що і поезію давно зробили грою
Та все вишукують нових ходів конем…

Я зрозумів безсонними ночами:
Не все на світі зводиться до гри,
Є речі з вищим змістом на землі,
Я зрозумів – ПОЕЗІЯ – не гра!
Поезія – це цвіт душі людської,
Любов і смерть, і щастя всебуття.
Це помисел високий, зліт до зір,
До самих вищих сфер, куди ракета жодна
І сонця світ не може долетіть!

Безмірна всесвіту таємна глибина,
Але ДУША ЛЮДСЬКА за всесвіт глибша,
Мільйони всесвітів вона в собі вмістить!..
І лиш поезія, найбільше диво з див,
Нам велич відкрива єства людського
І вищим змістом сповнює життя.

Навіщо ж ці шукання комбінацій,
Вимучування ритмів, образів і рим,
Коли поезія – це тільки простота,
Коли поезія – це тільки глибина,
Коли поезія – це те, що я сказав вам,
І вам від цього стало легше жити,
Бо піднялись ви духом в височінь
І зрозуміть змогли, що ви таки ЛЮДИНА

Я вчора знову мандрував в минуле,
У сиву і далеку давнину.
Хотів я предків десь своїх знайти,
Щоб сил у них дістать собі первісних
І стать сильнішим в наш тривожний вік.

Я пралісами довго продирався
Через річки, і гори, і степи.
Ішов я довго. Все шукав, шукав
Те рідне плем’я, що від нього
Ще й до сьогодні рід мій весь іде.

І ось у сутінках у скелі кам’яній
Побачив я печеру. В ній вогонь
Ледь жеврів… Зрозумів: вони! –
Мені це голос крові підказав.

І я ввійшов в печеру… По кутках
Лежали шкури там – постіль нехитра,
Якийсь ще посуд був та зброя –
Каміння, що прив’язане ремінням до ломак.

Серед печери там вогонь малий горів,
Сиділо навкруг нього декілька старих,
Накинувши на плечі теплі шкури,
Усі вони схилялись до вогню
І час від часу кидали у нього
Трави сухої жмут чи гілочку суху.

В їх постатях була така велика втома,
Їх сон долав, а може, і бажання
Собі вже мати вічний супокій.
Один уже, схиливши на коліна
Свою засохлу голову, нерушним був…

Та інші всі тяглися до вогню
Й плекать його вони не припиняли.
“А де ж все плем’я наше?” – я спитав.
І ось один з старих, і голови не звівши,
Повів мені там голосом глухим:

“На ігрищах десь плем’я наше, в лісі,
Там, де ростуть плоди, що голову дурманять.
Було у нас щасливе полювання,
Та й інше плем’я ще до нас пристало,
Воно пообіцяло нас оборонять,
Якщо вогнем поділимось ми з ним.
Напікши кабанів, всі потяглись туди
І там, упившись соком, ігрища ведуть…”

“А ви ж чому не там?” – Старий
Здивовано тоді на мене глянув:
“А вогонь? Вогонь святий
Хто берегти тут буде?
Загине наше плем’я без вогню,
Підступні чужаки відняти його можуть,
Та й хто на ігрищах там дума про вогонь?..

А прийде час, отямляться усі
І знов повернуться до рідного тепла…
Та от біда: поживи для вогню
Лишилось мало в нас, і їжі теж нема…”

- То, може, вам потрібна моя поміч?
- Звичайно, треба. Піди, гілок сухих
дістань та декілька плодів…

І виконав прохання я старого,
І знову повернувся у свій вік,
І став сильніш від сил тих первородних,
Бо грівся там біля свого вогню,
Бо сам гілок у нього теж підкинув,
Бо вчився жить у тих, хто голови не втратив
І зберігав ВОГОНЬ свій як святиню,
І з роду в рід його передавав.

Індійські мудреці відкрили дивну Майю,
Таке невидиме таємне покривало,
Що світ увесь собою обгортає
І закриває від очей людини
Усі найбільші і найглибші таємниці
І всесвіту, і простору, і часу, і буття.

Хіба б ти міг спокійно жить на світі,
Сміятися, радіти сонцю і весні,
І свій виконувать обов’язок в житті,
Коли б ти міг збагнути хоч на мить
Безмежність всесвіту і часу безкінечність,
Таємний хід причин і наслідків подій,
Коли б ти міг хоч трохи уявити
Той океан страждань, і горя, й лих,
Що мають люди всі його перепливти,
Щоб знову зникнути у безвісті навік…

Хіба б ти міг спокійно існувати,
Коли б умів пізнати свою долю,
Усі нещастя, що тобі судились,
І муки ті, що десь тебе чекають,
І всі страждання від хвороб і лих
Твої, дітей твоїх і рідних всіх твоїх,
Коли б ти міг збагнути жах безмежний смерті,
Що ти від нього зроду не втечеш!..

Благословенна ж будь, священна Майо,
Що ти собою все це прикриваєш,
І змогу тим даєш малій людині
Уникнути страшного тягаря,
Пройти спокійно свій життєвий шлях.
І внести навіть щось у скриню існування
І виконать обов’язок хоч невеликий свій.

Тож не знімай, не рви священну Майю,
Не збільшуй собі мук, що ти їх досить маєш,
Роби усе, що в скромних твоїх силах,
І Майю кожен день благословляй:
Благословенна ж, Майо, будь!

Я Майю теж колись благословляв,
Я розумів, що те, що поза нею, –
Велике, і таємне, і страшне,
Що смертному збагнути це не дано,
Що буде він засуджений на муки…
Я розумів це, відчував і знав –
І все ж почав я Майю розривати!..

Навіщо ж то було мені родитись,
Сліпим кротом на світі існувати,
Якщо не можу я всього пізнати,
Піднятись духом до вершин найвищих
І відшукати там таємний сенс буття,
І відповідь знайти – навіщо я існую,
Навіщо був потрібен цьому світу
І шлях куди короткий мій лежить?..

І все життя тепер я Майю рву,
Ненависне зриваю покривало,
І з кожним так розірваним шматком
Все більше таємниць я пізнаю великих,
Все більше тягарів ляга мені на плечі,
Все більш страждань і лих не мене давлять,
Здається, всесвіт весь я мушу сам тримати,
Все зло, що в ньому є, і всю неправду в світі
Один за всіх повинен я нести!..

Я буду Майю рвати, доки не збагну
Причину всіх причин, початків і кінців,
Щоб до найпершої дійти першопричини!