Все життя хотів писать вірші,
Все життя він жив і марив ними,
Поспішав всі справи завершить,
А тоді вже братися за рими.

Вірші і без нього є кому строчить,
Тільки б то на світі і турботи,
Треба сіять, жать, дітей учить,
Треба всю неправду побороти.

Прагнув він поезії в житті,
А в житті багато справ буденних,
І згасали мрії золоті
У тривогах подвигів щоденних.

Так він жив і сам того не знав,
Що знайшов свою високу тему:
Всім життям своїм він написав –
І не вірш, а пристрасну поему!

Я рядки його життя читав,
І так часто боляче ставало,
Що поетів різних – вистача,
А людей достойних дуже мало!

Край дороги, у пилу зарита,
В колії без світла і тепла,
Стоптана, скалічена, побита,
Квітка піднялась і розцвіла.

Там її колесами давили,
У багно вминали каблуком.
Скільки ж треба мати тої сили,
Щоб розкритись чистим пелюстком!

Тож частіше ти ходи лугами,
У природи силу віднайди.
Коли втопчуть в бруд тебе ногами,
Піднімися, встань і розцвіти!

Не ділячи вінків і премій
І не чекавши нагород,
Без звань, чинів і академій
Іде мистецтво у народ.

Іде воно, неправду крушить,
Облагороджує чуття,
Всі зачерствілі будить душі,
Добром освітлює життя.

Той, хто несе свій дар народу,
Сильнішим стане у стократ,
Бо лиш народ не зрадить зроду –
Ваш друг, суддя і меценат.

Нехай же в творчому горінні
Вас надиха натхнення бог,
Нехай на рідній Україні
Зростуть і Рєпін, і Ван-Гог.

Нехай у подвигах буденних
Душа народу не згора,
Нехай встають нові Родени
На берегах ріки-Дніпра.

І хай повік цвіте митцями
Земля, що породила нас.
Своїм і пензлем, і віршами
Благословляє вас Тарас.

Хто це став поміж мною й тобою,
Наче привид страшного мерця,
Хто завісою чорною злою
Роз’єднав наші душі й серця?

Хто це сіє підозру й зневіру,
Топче правду, любов і добро,
Хто з підступністю хижого звіра
Хоче знищити славний Дніпро?

Друже любий, далекий земляче,
Ти його розпізнать не зумів,
Через те наша мати і плаче
Так багато, багато років.

Так давай же рішать цю задачу,
Бо за нас це не зробить ніхто,
Треба тільки нам більше не гнутись
І шукати підступного “ХТО”!

Для тебе ліс – масив зелений,
Великий топливний ресурс,
А знаєш, що цей ліс для мене? –
Сказать тобі я не берусь.

Для тебе ліс – це тінь зелена,
Це тільки дошки і дрова.
Для мене ліс – це світу велич,
Для мене ліс – вода жива.

Для тебе ліс – вітрам запруда,
Що хтось навмисне посадив,
Для мене ліс – це вічне чудо,
Це найдивніше диво з див.

Для тебе ліс – це кубометри
І вчасно виконаний план,
Для мене ліс – таємні нетрі,
Де грає в дудку вічний Пан.

Для тебе ліс – столи і лавки,
Це древесина й лісосплав,
Для мене ліс – притулок Мавки,
Яку я все життя шукав.

Для тебе ліс – це темні хащі,
Що треба чистить і сушить,
Для мене ліс – мій друг найкращий,
Без нього я не можу жить.

Ти розділив ліс на породу,
Тверду й м’яку, на цьому край,
Та лісу ти не бачив зроду,
Хоч цілий вік ліси рубай!

І ти рубаєш без спонуки,
Рахуєш те, що вже лежить,
Вони ж звели до тебе руки
І просять дать їм ще пожить.

Твоя сокира б’є у груди,
У їх вмивається крові,
Але ж вони живі, як люди,
Ти зрозумій – вони живі!

Ти свідок смертної години
Моїх ялинок і беріз.
Ти сліз не бачиш деревини,
Не бачиш ти і людських сліз.

Тобі б лиш тільки дати волю,
Ти все зрубаєш до ноги,
А я за них кричу від болю,
І ми з тобою – вороги!

З тобою в битву я вступаю,
Собою ліс загороджу,
Тебе словами зарубаю
І ліс я людям збережу!