(Дружині з табору)
Підцикл “Немеркнуча зоря” об’єднує вірші, які поет, перебуваючи в таборі, присвятив своїй дружині – Ірині Павлівні Коваленко.
Впродовж усього життя Іван Юхимович присвячував своїй дружині вірші. Але табірні поезії особливо вражаючі, вони сповнені туги, любові, вдячності і преклоніння перед її мужністю, відданістю та вірністю. Кожного дня, впродовж усіх років перебування Івана Коваленка в таборі, його дружина писала йому листа: „Ідуть листи, ідуть твої листи…”. Після побачення (дозволяли лише один день на рік), поет пише “Освідчення після 35 років подружнього життя”. Вірші, присвячені дружині, виходять далеко за межі „сімейної” тематики – занадто багато в них загальнолюдського. Слова „Люблю тебе всяку: і праведну й грішну…” викликають особливий емоційний відгук, бо йдеться в них про справжню любов, над якою час не має влади.

Дружині

Темний, чорний вихор над ярами,
Брами найостанніших воріт.
Чорний привид чорними руками
Крутить серце у колючий дріт.

Все забудь, що нам колись наснилось,
Моє ім’я в зорі загорни,
Чорний привид ріже мені крила,
Чорний привид топче наші сни.

Моя рідна, сто річок між нами,
І мені вже їх не перейти,
Чорний привид чорними руками
Зруйнував дороги і мости.

Чорний вихор риє мені яму,
І ридає по мені трава.
Чорний привид чорними руками
Стрічку долі рвучко обрива.

Дружині

Ідуть листи*, ідуть твої листи,
Несуть тепло, твою любов і тугу,
І чутно крізь папір тих почуттів напругу,
Яку слова твої не в змозі донести.

А я іду крізь кривду і наругу,
Незломлений, не зрадивши мети.
Усе згубив… Лишилась тільки ти
Та ще печаль нескошеного лугу.

На нім загінку я колись не докосив,
Тепер молюся ревно: “Господи, спаси!
Добав листків мого календаря!”

Нехай згоряють, падають світила,
Я буду далі йти, і буде в мене сила,
Поки ще світиш ти, немеркнуча зоря.
__________________
* Дружина поета щодня надсилала йому в табір листа

Нехай планети спинять біг,
Лишаться зорі супокою,
Нехай всі сили наді мною
Мене закручують у ріг,

А я схилюсь перед тобою,
Свою любов кладу до ніг,
Усі скарби, що я беріг,
І квіти всі – перед одною.

Нехай загину тут без слави,
Та не схилюсь перед лукавим,
Бо вірю в Бога й чудеса.

В тобі не меркне Його сила,
“Хай буде світло!” – Й ти з`явилась,
І світло це не погаса.
___________________
*Вірш було написано після побачення у таборі.

Дружині

Люблю тебе всяку: і праведну, й грішну,
Сумну і веселу, холодну і ніжну,
У радості й гніві, у сміху й скорботі,
В годину розваги, в буденній роботі.

Люблю тебе завжди, щодня, щохвилини,
Усю до останку, усю до краплини –
Лице твоє, губи, і очі, і руки,
Люблю без вагання, до болі, до муки.

Люблю безрозсудно, без думи, без тями,
До днів найостанніх, до смерті, до ями.
До Суду Страшного, до згину планети,
Люблю божевільно, як люблять поети!

Ношу тебе в думці, у серці, у слові,
Єдину, що варта такої любові,
Якої ніколи не знали ще люди,
Якої у Всесвіті більше не буде,

З такої любові, з такого горіння
Бог світу всього починав сотворіння.