До циклу „У неволі” увійшли вірші, написані поетом у Київському слідчому ізоляторі КДБ та за роки перебування в Уральському таборі для політв’язнів №35. Табірний період творчості Коваленка був досить плідний. Вперше в житті поет мав таку вишукану аудиторію – поети, критики та просто близькі за духом люди, закохані в поетичне слово. Дуже багато дала Коваленкові дружба з Іваном Світличним, який не лише роздобував десь для Івана Юхимовича зошити й олівці, а й часто сварив Коваленка за те, що той, на його думку, недбало ставився до своєї творчості. З табірного доробку збереглося не так багато – переважно ліричні вірші, котрі надсилалися у листах до дружини. Хоча – далеко не все. Адже нерідко листи конфісковували та знищували лише через те, що в них були вірші… Досить багато своїх поезій поет знав напам’ять і відновив вже на свободі.
Цикл “У неволі” об’єднує три підцикли: „За чорними ґратами”, „Немеркнуча зоря (дружині з табору)” та „Уральські сонети”.

(1972, слідчий ізолятор, Київ)
У підцикл „За чорними ґратами” увійшли вірші, які Іван Коваленко написав у тюремному ізоляторі, де провів 10 місяців. Чи не вперше за своє життя у поета був час творити. Тому, коли їхав етапом до табору, віз з собою товстий зошит, повністю списаний віршами. Але кожний наступний перевіряючий виривав з нього ті вірші, які здавалися підозрілими особисто йому. Кінець кінцем залишилися лише палітурки… Вціліло віршів зовсім небагато – ті, які виніс ще до суду адвокат поета Іван Єжов. Ще один вірш донька завчила напам’ять під час годинного побачення в тюремному ізоляторі (“Попереду і позаду океани небуття”)…

Окремо потрібно сказати про поезію „У концтаборі в суботу”. Цей вірш настільки оригінальний, настільки вражаючий за формою та за змістом, що в збірці “Перлини” не увійшов до жодного з підциклів (на сайті він цілком умовно завершує підцикл “За чорними гратами). Цей вірш завчив напам’ять і вивіз із табору співв’язень Івана Коваленка Олесь Назаренко, який по звільненню приїхав до Боярки, щоб переказати цього вірша і цим зберегти його для нащадків.

В вузькім вікні зловісні чорні ґрати,
Лиш через них побачить можна світ,
І невідомо, скільки довгих літ
Мені ще йти крізь темні каземати.

Стомився й занеміг мій дух крилатий
І вже не кличе думку у політ,
А серце стомлене не припиня боліть,
Як я не припинив себе картати.

Не все зробив я для людей в житті,
Ішов не прямо, падав на путі
І зла не зменшив на своїм віку.

Надходить вечір боязко, спроквола,
І ще сумніше стало доокола.
І хтось у сірому сидить уже в кутку.

Дай трави забуття,
Я нічого вже більш не прошу,
Бо життю вже кінець,
Бо доходить воно до останку,
Щоб забув я усе,
Що у серці своєму ношу,
З чим я вийшов у путь
Вже давно, аж тоді на світанку.

Дай трави забуття!
Хай забуду усе, що любив.
Легше буде мені
Білий світ назавжди залишати,
Легше буде звестись
І ступити назустріч добі,
Яка втишить мій біль
І зламає для мене всі грати.

Дай трави забуття,
Щоб забув я всі муки свої,
Безліч лих і страждань,
Чим ущерть було повне життя,
Щоб забув я поля,
І ліси, і озера й гаї
І щоб сонце забув,
Дай трави забуття!
Дай трави забуття!

Вікно у ґратах, як екран,
На нім горить одна-єдина зірка.
Біля в’язниці близько ресторан,
І долітають звідти крики “Гірко!”

І справді гірко. Тільки ж бо кому?
Мені вже гірше і не може бути.
Я заланцюжений, закинутий в тюрму,
Всіма покинутий і усіма забутий.

Хтось за стіною довго не засне,
А інший, чутно, десь тихенько плаче.
Тут муза й та покинула мене,
Не принесе натхнення в передачі.

Дивлюсь, як зірка гасне у імлі,
Навколо неї, може, є планети.
І може, так, як і на цій Землі,
За ґратами караються поети.

Мабуть, в поетів доля скрізь одна,
Одна веде їх нещаслива зірка.
Між ними і людьми – глуха стіна,
Тюремний каземат і вирок – “Гірко!”