В мене вкрали весну,
Всю весну від початку й до краю,
І струмки, і пташок,
Й першу ніжну зелену траву,
Перші квіти лісні,
Перше листя зеленого гаю,
В мене вкрали весну –
Все, чим я і дишу, і живу.

Я добра не надбав,
Їв не сито, і спав я не м`яко,
Та на долю свою
Не складав нарікань ані скарг.
Мовчки лихо терпів,
Мовчки зносив і кривди усякі…
В мене весни були –
Найдорожчий, єдиний мій скарб.

В мене вкрали весну,
Відняли в мене втіху єдину.
Як же жити тепер,
Коли радості більше нема?
Я у відчай упав
І від туги ледь-ледь не загинув,
Ніби сонце зайшло
І попереду тільки пітьма.

Як я вижити зміг,
Я не вірю і сам цьому досі,
Як вдалося мені
Те збагнути, що зроду не знав,
Що не вкрасти весни
В тих, що в серці завжди її носять,
Хто з весною живе
І сам для людей як весна.

Я стрічав весну у казематі,
Я не знав, яка вона іде,
Чи летять вже вісники крилаті,
Чи трава зелена десь росте.

Думав, що від туги тут загину,
Не для мене весняний привіт,
Не для мене і пісні пташині,
Сонця усміх, квітів первоцвіт.

А весна згадала і про мене
Надіслала радість і мені:
Горобці від рання і до темна
Під вікном виспівують пісні.

Як щебечуть! Весело і дзвінко!
Прямо в серце проника цей спів.
Їх на волі, мабуть, зроду віку
Я не слухав й оцінить не вмів.

А вони живуть біля в’язниці,
Щоб невільників у відчай не пустить,
Хто б це міг в похмурі кам’яниці
Стільки радості і сонця принести.

В лісі кожен може заспівати,
В полі пісня – подих із грудей.
Поспівай отут, де чорні грати,
Співом воскрешаючи людей.

Щира дяка, любі пташенята!
Ваш дарунок в душу я беру.
Знаю: з ним діждуся свого свята.
Вірю вже: від туги не помру.

А сьогодні прилетів ще вітер,
Від усіх приніс мені привіти,
Від берізок, і дубів, і сосен,
І від наших верб зеленокосих,
Від листочків ніжних на горісі,
І від перших квіточок у лісі.

Він приніс невимріяні мрії,
Він приніс ще крихітку надії,
Розповів він, як гуляв по полю,
Як воно квітчається поволі
І барвіє, як строкатий ситець,
Обіцяє влітку колоситись.

І прохає потерпіти трошки;
Як розквітнуть голубі волошки,
Нас зустріне воно стиглим житом,
Забере все горе пережите
І засипле його стиглим зерном.
Може, воно й щастя нам поверне.

Посіріли стіни в казематі,
В ньому тільки я та день.
День ввійшов нечутно через грати
І розмову пошепки веде.

“ – Що приніс?” “ – Нічого. Крихту неба
і хмаринку в ґратах. Це і все.
Дзвін церковний долетить до тебе,
Сміх дитячий вітер донесе.

А опівдні прилетить ще голуб,
Поворкоче тихо на вікні.
І на стінку надивившись голу,
Ти побачиш друзів на стіні.

Все стерпи! Це тяжко, як не знати.
Ти поетам справжнім вже рідня.
І коли б не ви у казематах,
То на світі не було б і дня”.

День пішов, і почорніли тіні,
Та мені все чути його річ.
А надворі – вітру голосіння,
В казематі – ніч.

Дві яблуні пишались край дороги,
Їх добрий чоловік колись там посадив,
І на одній з них не росло нічого,
А на другій завжди були плоди.

І добре першій! Пишна, кучерява,
Вона красується під сонцем золотим,
Не гнуться віти і струнка постава –
Ніхто не зачіпа її нічим.

А тій, з плодами, то нема спасіння –
Її і трусять, і дрючками б’ють,
На віти зігнуті летить каміння,
Бо всякий хоче яблука добуть.

Отак воно ведеться і між нами –
Добро тому, в кого плодів нема;
Коли ж тебе трясуть і б’ють дрючками,
То ти живеш на світі недарма.