ЛИСТ ІВАНА КОВАЛЕНКА ДО ЄВГЕНІЯ ЄВТУШЕНКА

Уважаемый Евгений Александрович!

Не уверен, что это письмо дойдет к Вам (поэтов сейчас тщательно оберегают от своих читателей), но не могу его не написать.
С чувствами огорчения и отвращения прочёл Вашу новую поэму “Уроки Братска”. Дело совсем не в том, что там, наряду с талантливыми местами, много декларативности, рисовки и просто поэтической безвкусицы.
Главное в том, что весь пафос поэмы, ее основа ложны и фальшивы от начала и до конца. И эту фальшь нельзя сдобрить и замазать даже такими высокими словами, как “правда, дружба, мужество, совесть, честь”, которыми Вы щедро пересыпаете фразы, взятые прямо из передовиц.
Прежде всего, в поэме поражает невероятное убожество Вашей жизненной и научной информации (хоть Вы и объехали много стран!). Поэту совсем не пристало твердить зады официальной пропаганды, ему нужно по-своему, глубже и тоньше осмысливать описываемые явления. А главное, – смотреть в корень!
Вы часто и назойливо твердите о гражданственности, а, приступая к поэме, не удосужились даже серьезно изучить вопрос: нужно ли людям то, что Вы воспевали и воспеваете снова? Есть ли в этом какой-нибудь гражданский долг? Или хотя бы смысл? Неужели Вы нигде и никогда не знакомились с выступлениями действительно граждански мужественных людей, которые указывали на ужасные последствия для природы, климата и будущего страны сооружения таких гигантских и абсолютно нелепых (с точки зрения и науки, и просто здравого смысла!) предприятий, как Братская ГЭС?
Только в стране, объявившей кибернетику, генетику, социологию, экологию “науками мракобесов”, гидротехнические сооружения образца почти столетней давности (доведенные невежественными гигантоманами до абсурда) могут выставляться неслыханными чудесами современной техники. И более того, они находят своих ретивых бардов! Есть чем гордиться!
Как поэт, который должен видеть дальше и острее других, Вы должны были и раньше других понять, что эта ГЭС – та же буденовская шашка, только увеличенная до гигантских размеров. И этой шашкой не разрубить никакие современные проблемы, а бедствия она приносит неисчислимые!
В “Братской ГЭС” Вы писали о бессмысленности строительства египетских пирамид. А ведь в них, ей-богу, было больше смысла, ибо в их размеры египтяне вкладывали весь свой комплекс технических и математических знаний. А вреда от них было гораздо меньше! Для их сооружений не нужно было калечить реки, уничтожать миллионы гектаров леса, пашен и других природных богатств.
В строительство же наших гигантских ГЭС вложены только вся глупость и преступное невежество (Лысенко ведь тоже академик!) самонадеянных карьеристов от науки (и их вдохновителей!), которые живут и действуют по принципу: “apre nous – le deluge” (после нас – хоть потоп!)
Все это видят многие честные люди, которых волнует судьба страны, ее климата и природных богатств, ее будущее. Не видите этого только Вы!
Зачем Вы твердите о гражданственности в то время, когда мимо Вашего творчества проходят такие факты, как уничтожение Каспия, Аральского моря, полное оголение Карпат, превращение Азовского моря в мертвое море, превращение Днепра в сточную канаву с целым рядом зловонных мертвых морей.
А Волга, а Байкал, а тысячи и тысячи загубленных малых рек и речушек! А наши леса, луга, звериное царство, рыба и пр.! Кого, как ни поэта, должно это волновать!
Отложите еще одну свою поездку на Братскую ГЭС (она себя еще не показала!), а приезжайте летом в Кременчуг, на “рукотворное” зловонное мертвое Кременчугское море, убедитесь во всем сами и напишите поэму “Уроки Кременчуга”! Вот это и будет гражданственность!
А может быть, Вы хоть краешком уха слышали, что перенесение нашей нелепой гигантомании на египетскую землю (Асуан!) уже обращается национальной катастрофой для Египта. Но там свои поэты скоро напишут поэму “Уроки Асуана”! Наше сердце должно болеть за родную землю!
И сейчас многие наши писатели (и поэты!), ставя на карту свое положение, творчество и даже жизнь, поднимают свой голос в защиту родной природы, чтобы хоть немного обуздать зарвавшихся “преобразователей”.
Вашего голоса среди них нет! Но если Вы не имеете мужества поднять голос в защиту честных людей, находящихся сейчас в концлагерях и домах для умалишенных (поэты всегда были совестью и болью своей эпохи!), защищайте своим творчеством хотя бы реки и леса! А если и на это Вы не способны, то не воспевайте губителей и разорителей своей Родины, прославляя их преступные авантюры!
Пройдет всего 10-15 лет, и люди смогут добывать дешевую электроэнергию, не губя, не разоряя, не насилуя природы. (Это возможно уже и сейчас!)
Плотины этих идиотских сооружений будут открыты, зловонные моря спущены, и реки будут не сточными канавами, а украшением земли. Но эти громадины воспеваемых Вами ГЭС будут продолжать стоять как памятники человеческой подлости и преступному невежеству, их не перепахать, как опытные поля Лысенко! Я уверен, что на каждом из этих технических уродов будут высечены имена всех подлецов, загубивших столько человеческого труда, красоты и богатств своей Родины во имя черных эгоистических целей.
А на плотине Братской ГЭС рядом с этими черными именами будет высечено еще и имя одного талантливого поэта!
Был бы очень рад услышать от Вас, что Вы получили мое письмо и не собираетесь писать третьей поэмы о Братской ГЭС.

С уважением, учитель Коваленко И.Е., г.Боярка

ЛИСТ ДО ПРЯШІВЦІВ ЮРІЯ БАЧІ ТА ІВАНА МАЦИНСЬКОГО

Дорогі товариші Бача і Мацинський!

Літературна діяльність, як і все на світі, має свій зворотній бік. Мабуть, вам доводиться одержувати певну кількість листів-відгуків на свої твори, на які потрібно відповідати або хоч якось на них реагувати. Наперед пробачаюсь за той клопіт, який я завдаю вам цим листом. Мій лист і є відгуком на ваші чудові статті в цьогорічній „Дуклі”.
Я і не подумав би писати вам, аби не прочитав у „Всесвіті” мимохіть кинутої невідомим автором фрази: „Попри певну обмеженість питань, а іноді й відсутність глибини проникнення у проблеми, що їх порушує Іван Мацинський”… і т.д. Цей вступ повністю перекреслює увесь зміст однієї з цих чудових статей, з приводу яких я й пишу. Вона, ця стаття, навпаки, якраз і відзначається великою глибиною і серйозністю трактування порушених в ній проблем.
Що ж до статті Ю.Бачі, то на неї ще не з’явилося подібних відгуків, бо вона для нас настільки незвична за формою і змістом і так глибоко і серйозно аргументована цитатами з високоавторитетних джерел, що в наших офіційних критиків, мабуть, ще не вискочив переляк після її прочитання.
І ось цим листом я хочу вам сказати, що не всі тут у нас думають так, як думає автор зі “Всесвіту”. Доказом цьому є величезний інтерес до номерів “Дуклі” з вашими статтями. Ці номери зачитуються до шмаття і подекуди вже є в передруках.
Від імені багатьох висловлюю вам обом велику подяку за ці прекрасні статті. Ви сміливо піднімаєте такі питання, про які у нас аж від двадцятих років не прийнято ні говорити, ні писати. Ваші статті до того ж не лише викривають зло, принесене культом особи українському народові, а й сміливо полемізують з сучасним настирливим базіканням про зближення і злиття націй.
Безмірна подяка вам і всім пряшівцям за те, що ви дивитесь на свої національні проблеми не з вузько-хатніх позицій, а підходите до них так вдумливо і глибоко, вважаючи їх невід’ємною частиною загальноукраїнської справи.
Хочу впевнено приєднатися до тієї цілком вірної думки, яку так сміливо висловив В.Могильний у своїй статті “Треба порозумітися”, що “сьогодні саме українці Чехословаччини є найбільш послідовними репрезентантами загальноукраїнської ідеї”.
З глибокою переконаністю і відповідальністю підтверджую і той факт, про який тут у нас одні лише невиразно здогадуються, а другі жахаються навіть подумати, а саме, що Пряшів зараз є головним центром всього національного українського інтелектуально-мистецького життя. Не вдаючись до аналізу причин цього явища, можна з радістю відмітити, що ви, бескидівці, уже повністю усвідомлюєте всю свою відповідальність. Тим, що Ви робите у себе, ви вказуєте шлях не лише всім українцям, а й іншим народам, як зберегти свою національну культуру від повного розчинення її в якійсь абстрактній загальносоціалістичній культурі. І цей ваш глибоколюдяний підхід до національних проблем знаходить і знайде якнайширше коло прихильників і послідовників.
І можна з певністю твердити, що майбутні історики української культури будуть колись писати і про “пряшівський напрямок”, і про “пряшівський період” у розвитку української культури, і про пряшівську плеяду чи когорту культурних діячів нашого часу, серед яких і ваші імена будуть не на останньому місці. Це не перебільшення і плід фантазії, бо вже й зараз можна оцінити всю вагомість пряшівського внеску до загальноукраїнської скарбниці.
Шкода тільки, що наше спілкування з вами вкрай обмежене, що ми штучно ізольовані одні від одних, що у нас так тяжко діставати всі пряшівські видання. Але і ті скупі краплини інформації, що доходять до нас, викликають великий резонанс і будять від сплячки багатьох. Хочеться вас запевнити, що всі ваші героїчні зусилля не пропадають марно, вони ще обов’язково принесуть свої плоди. Мужність і оптимізм пряшівців запалюють багатьох і багатьох. Аби тільки вистачило у вас сили і снаги не розчаруватись і не звернути з обраного шляху.
Ще раз пробачте, що турбую вас, і дозвольте побажати вам якнайбільших успіхів у вашій подальшій творчості.

З глибокою повагою та найтеплішими почуттями!
Вчитель Коваленко І.Ю.

ЛИСТ ГОЛОВНОМУ РЕДАКТОРУ ЖУРНАЛУ “ВСЕСВІТ” ПОЛТОРАЦЬКОМУ

ВельмиНЕшановний т.ПОЛТОРАЦЬКИЙ!

Кожна епоха, кожен суспільний лад висуває своїх Булгаріних, Суворіних, Побєдоносцевих, Жданових, Кочетових і Шамот. Дуже дивно, що чорна і ганебна слава таких людей знову привабила вас, людину досить освічену і вже навчену попереднім досвідом, щоб так знічев’я стати в лави найзапекліших мракобісів, літературних провокаторів і душителів інтелектуальної свободи.
Редагуючи “Всесвіт”, ви дещо зробили для того, щоб хоч трохи зменшити навмисне створену ізоляцію України від світової культури – ту ізоляцію, в якій наша республіка перебувала так багато темних років. Ваш журнал став невеликим віконцем у світ, через яке український читач знайомиться зі здобутками світової культури, з пульсом громадської думки у багатьох зарубіжних країнах.
І кожному, хто виглядає хоч у це віконце (а багатьом доводилось бувати і поза ним), давно вже стало ясно, що вчинки людей, на яких ви так безчесно і злісно нападаєте у своєму “дадзи-бао” в “Літературній Україні”, не підлягають кримінальному покаранню у жодній з цивілізованих країн світу, за винятком хіба що Іспанії, Португалії, Гаїті та сучасної Греції. І ви це знаєте далеко краще за всіх ваших читачів, бо вам не раз доводилось бувати за кордоном.
Хіба це ви під час ваших подорожей до Англії бачили, як у Гайд-парку людей хапають і садовлять до в’язниць або засилають до найдальших концтаборів за вислови своїх поглядів про стан державних справ або політику правлячої партії? А, може, ви з таким зіткнулись десь у Франції, де існують десятки політичних партій і навіть комуністична партія має більше 30 своїх друкованих органів, які критикують і уряд, і урядовців, як їм забажається? Чи, може, ви спостерігали щось подібне десь у Швеції, Норвегії, Швейцарії, Фінляндії тощо?
Чому ж те, що є таким диким і ненормальним для цивілізованих країн, цілком звичне і нормальне у нас? Чому у нас можна гноїти у в’язницях і цькувати людей за найдрібніші критичні вислови, за намагання скористатись хоч би тими правами, що записані у Конституції СРСР, не говорячи уже про Декларацію прав людини, яка підписана Радянським Союзом і яку у нас ховають і засекречують як найнебезпечніший антирадянський документ?
Такі питання поставить собі кожен, прочитавши вашу гидку статтю в “Літературній Україні”. Спеціалізувавшись на викритті безчинств хунвейбінів, ви вдаєтеся до тих же самих методів. У статті є все: залякування, наклепи, інсинуації, лайки і образи. Не вистачає лише виразу: “чорні бандити”. Зате це “дадзи-бао” збагачене досвідом сталінсько-берієвських посіпак, які винайшли цілий арсенал засобів морального нищення. І ваші голослівні твердження про антирадянську діяльність цькованих вами людей нічим не кращі за “ворога народу”, “троцькіста” чи “куркульського зубоскала”. І до такого вдається редактор журналу, що несе Україні світову культуру!..
Чому б вам, взявши за приклад сумлінність багатьох матеріалів у “Всесвіті”, не познайомити хоч би коротко читачів “Літературної України” з тим, хто ці люди і за що вони покарані? Адже ні про їх діяльність, ні про процеси над ними у наших засобах інформації ніде не згадувалось ні слова. Звідки ж читачеві знати дійсні факти? І чи не закрадуться у душі багатьох читачів деякі сумніви, не говорячи вже про інше?
Коли б ці люди були дійсно „запроданцями”, „виродками”, „покидьками” соц.суспільства, то чи не варт було б провести над ними найвідкритіші процеси, використавши для цього і пресу, і радіо, і навіть телебачення? Хай би всі українці побачили і почули, до чого „опустилися” їх земляки, нехай би повчилися на їх „негативному” прикладі. Чи не варт було б так зробити, щоб у ясному промінні правосуддя, притиснуті до стін „незаперечними доказами” ці люди шкварчали і підскакували, як на гарячій сковороді?
Та замість цього, замість чесності і гласності судочинства, у нас знову влаштовуються таємні, закриті судилища сталінського типу, на які не допускаються навіть кореспонденти комуністичних газет. Або без усяких судів і слідств людей хапають і спроваджують до Сибіру, як це робилося за Петра, Катерини чи Миколи І.
І реакція чесних людей не обмежується лише сумнівами. Тепер на розпеченій сковороді всесвітнього громадського осуду шкварчать і підскакують не ті, кого судили, а ті, хто судить, – мерзенні нащадки Берії, що знову вкривають незмивною ганьбою нашу країну. Разом з ними шкварчать і підскакують і ті, що захищають і виправдовують ці безчинства і беззаконня, – всі апостоли заткнутого рота і колючого дроту на кшталт полторацьких.
Шкварчав і підскакував Чаковський у Лондоні, шкварчать і підскакують члени наших партійних делегацій на міжнародних зустрічах і всі наші представники за кордоном від запитів представників громадськості і, в першу чергу, зарубіжних комуністів.
У своєму виступі ви грізно покрикуєте на тих, хто мав мужність тут, на батьківщині, виступити на захист цих несправедливо засуджених людей.
Чому ж як редактор “Всесвіту” ви замовчуєте, як до цього ставиться світова громадськість? Ми й тепер захоплено розповідаємо, як ця громадськість боролася за звільнення Горького, проти переслідування прогресивних діячів у Росії за царату. Не мовчить вона й зараз, бачачи те, що робиться в Україні і в усьому Радянському Союзі. Та ви про це мовчите, не маючи змоги прикрикнути на тих, хто протестує проти рецидивів беріївщини там, за рубежем.
Ви, звичайно, могли б написати у “Всесвіті” про те, що Чорновола, Мороза і інших захищають одні лише банкіри, капіталісти, неонацисти та франкісти. Та ви цього не робите, бо знаєте, що перелік імен перших десятків протестуючих відкрив би очі багатьом. Адже серед тих, хто протестував, багато найславетніших, найчесніших діячів: письменників, художників, вчених, про яких ви ніколи не забуваєте писати, якщо вони протестують проти війни у В’єтнамі і расової дискримінації у США. Невже ж вони всі помиляються, коли справа доходить до України, і ніяк не можуть зрозуміти, що мордовські концтабори – це розкішні високогірні „курорти”, що пожалувані навічно Україні старшою сестрою для оздоровлення українського народу? То чи не варт було б добре роз’яснити це всім закордонним друзям, щоб вони заспокоїлися і ще ретельніше боролись проти війни у В’єтнамі? Все це ви оминаєте у своїй статті, що може зрівнятися лише з промовами Вишинського та писаннями Шамоти.
Та ви ж зовсім не маєте наміру когось переконувати. У своїй мерзенній статті ви застосовуєте найганебніші сталінські методи морального нищення. Адже навіть у народі кажуть: “Лежачого не б’ють”. А ви б’єте тих, що знаходяться у більш жахливому становищі: замкнених у неволі, у далеких концтаборах, за кордонами своєї країни. Вони позбавлені найменшої можливості будь-як захищатися проти інсинуацій і наклепів.
Радянське правосуддя, начебто покликане не стільки карати, скільки перевиховувати людей. З якими ж почуттями вийдуть на волю ці, несправедливо покарані, яких навіть уже ув’язнених продовжують підло цькувати і паплюжити? Де в світовій культурі ви бачили такі методи „виховання”? Тому залишимо без уваги ті інсинуації, до яких ви вдаєтесь, бо це нечесний і підлий прийом, моральне вбивство, що не дає змоги обвинуваченому захищатись у відкритій полеміці. Радянські люди досить уже навчені вишинськими, щоб вірити тепер полторацьким.
Більшовицька партія переконала народ у правоті своєї справи, володіючи незначними засобами інформації – прокламаціями та кількома підпільними газетами. Чому ж зараз, після 50 років існування радянської держави, яка володіє усіма без винятку засобами інформації, у нас переконують не словами і фактами, а концтаборами, закритими судилищами і будинками для божевільних? Чому б вам у відкритій полеміці з Чорноволом не розбити всі його доводи, довівши хибність його переконань?
Замість того, з свого редакторського крісла ви цькуєте людину, закинуту до в’язниці і вже цим викриваєте себе, а симпатії громадськості до Чорновола і його однодумців від того ще зростають.
Після вашого виступу багато хто поставить собі питання: як могло наше соціалістичне суспільство дійти до такого стану, щоб виступати страхопудом для всього людства?
Усьому світові відомо, що Маркс був найбільшим ворогом цензури, а Ленін все життя виступав за найширшу гласність політичного життя і правосуддя. То що спільного з марксизмом-ленінінізмом має той лад, який відправляє своїх громадян до концтаборів за найменший критичний виступ?
Енгельс дуже застерігав проти казарменого соціалізму. Він тоді і не уявляв, що колись будуть існувати ще й концтабори і що пріоритет їх створення належатиме першій соціалістичній країні.
Сталін, обдуривши і залякавши народ, використав світлі ідеї побудови справедливого суспільства для утвердження небувалої особистої деспотії і побудови концтабірного соціалізму. Вірні його учні і соратники зараз хочуть увіковічнити цей безглуздий нелюдський лад, побудований на пануванні незначної меншості і безправ’ї та стражданнях більшості.
Особливо були спотворені Сталіним марксистські положення з національного питання. Він зберіг і зміцнив російську імперію як справжню тюрму народів. Протягом десятиліть всім народам, що до неї входять, втлумачують расистські положення про вищість російського народу. У найбезправнішому положення серед інших республік перебуває Україна, бо тут до політичного гніту приєднується ще небувалий національний гніт, про який навіть не мріяли Валуєв чи Шульгін.
Проявом цього гніту є нещадна і безсоромна русифікація населення. За царату русифікувалось лише населення нечисленних міст, сільське ж населення зберігало хоча б рідну українську мову. А зараз, завдяки новітнім засобам інформації, 90% якої ведеться на російській мові, русифікується вже все українське населення до найглухіших кутків. З кожним роком збільшується кількість російських шкіл, в яких прямими і непрямими методами примушують вчитись українських дітей. Усі вищі учбові заклади, за мізерним винятком, ведуть навчання студентів російською мовою. Русифіковано і всі підприємства, різні організації тощо.
Вивезення до Росії найталановитіших наукових і мистецьких кадрів, мистецьких здобутків, вивезення за межі республіки українського населення і розбавлення його в Україні іншими націями, систематичне нищення чи вивезення та присвоєння історичних і культурних пам’яток, затиск інтелектуальної свободи, закріпачення українського селянства, заслання українців, як і за царату, до Сибіру, свавілля і беззаконня в усіх ланках життя – ось здобутки цього сталінського концтабірного соціалізму, яким так “ощасливлена” Україна. З усіх республік, що входять до складу Радянського Союзу, Україна постраждала від культу особи найбільше.
І якщо це все тільки буржуазна пропаганда, то що ж тоді зветься правдою?
І хіба може чесна, мисляча людина, бачачи ці злочини проти свого народу, не протестувати хоча б відвертим щирим вловом, не намагатися щось змінити в цьому нестерпному становищі?
Ось тільки в цьому і полягає “злочинна і антирадянська” діяльність чесних і мужніх синів України, яких Ви безсоромно цькуєте, коли вони вже за тюремними ґратами.
Ви також грізно покрикуєте на тих, хто мав мужність тут, у нас, виступити на захист цих жертв неосталінізму, бо добре розумієте безневинність ув’язнених, які у своїх виступах ніде не закликали ні до бунтів і страйків, ні до повалення радянської влади. Мирними засобами, вільним словом, листами до вищих органів вони намагалися хоч щось змінити в існуючому ганебному становищі. І нагородою за їх гласну громадянську позицію – знов суди, концтабори, цькування і паплюження, у тому числі і вашими статтями.
Повчіться хоч трішки в історії і повірте, що такими методами ви нічого не досягнете, а викличете ще більший гнів і обурення, які будуть зростати, як лавина, розбудять і закличуть до дій все нових і нових борців за волю і справедливість. Замість одного Мороза, з’являться сотні; замість одного Чорновола – тисячі! І надійде час, коли всім філологам України доведеться покинути свої наукові дослідження і стати при КДБ експертами з вивчення листів, звернень і прокламацій проти влади.
То чи не варт вам було б над цим подумати і, замість брудних булгарінських витівок, взятися за те, щоб хоч поступово щось змінювати, а не ставати ще одним кривим дзеркалом у цій жахливій імперії кривих дзеркал, де Маркса підправляють геббельсівською формулою: “Не буття, а пропаганда і агітація обумовлюють свідомість”.
Тепер усі чесні люди розуміють, що обов’язок кожного громадянина – боротися за те, щоб очистити ідеї соціалізму від сталінського бруду і крові, щоб повернути йому первозданну чистоту і привабливість, щоб зближувати благородні ідеали соціалізму і реальне повсякденне сучасне життя.
Справжній соціалізм повинен принести людині не тільки матеріальні блага і більш справедливий їх розподіл, але далеко більше духовних цінностей та інтелектуальної свободи, ніж при капіталізмі. Тільки вони можуть забезпечити вільний розвиток усіх творчих сил народу і кожної особи зокрема.
У наш час державний лад може бути міцним не безмежно роздутою таємною поліцією, як цього вчили Сталін і Гітлер, а свідомістю і підтримкою кожного громадянина. Навіть у США це розуміють. А у нас робиться все, щоб вбити цю народну свідомість і громадську гідність, відвернути маси від впливу на державні справи, щоб знову повернутися до сталінських часів, коли всі антинародні закони починались словами “Ідучи назустріч побажанням трудящих…”
Усі чесні люди залишать без уваги ці брудні вигадки, до яких ви вдаєтесь, бо це безчесний і підлий прийом сталінських посіпак. Жоден читач вам не повірить, бо люди дуже обпеклися на беріях та вишинських. Щоб позбавитись незмивної ганьби, ви мусите відкрито і документально довести правдивість ваших звинувачень. Але ви прекрасно розумієте, що це неможливо.
І повірте, що такі статті, як ваша, приносять соціалізму шкоди в сотні разів більше, ніж усі “голоси” Америки та Вільної Європи разом узяті, бо такі статті відкривають очі на брехливість і беззаконня наших порядків і відвертають від соціалізму не тільки тисячі своїх громадян, а й мільйони людей усього світу, яких зовсім не приваблює такий концтабірний соціалізм. І дуже гірко, що зараз світ, починаючи відкривати Україну, в першу чергу здибується у ній з такими, як ви.
Та, дякувати Богові, на вас український народ не закінчується. Українська інтелігенція, що завжди була у перших рядах борців за соціальну і національну справедливість, прокидається. І помиляються ті, що розраховують небаченою розбудовою беріївських концтаборів і збільшенням вдесятеро кількості психіатричних лікарень спинити цей рух. Помиляєтесь і ви, стаючи на шлях літературного донощика і ката вільної думки. На вас чекає ганебне майбутнє. Нащадки згадуватимуть ваше ім’я поряд з найодіознішими постатями історії України.
За сучасного розвитку інформації правду дуже важко загнати за колючий дріт. Маючи довгі руки, вона всюди знаходить апостолів брехні та облуд і веде їх на грізний суд вільної людської думки. І ось зараз, на цьому суді, на очах у всього світу сидите ви. І будьте певні, що на цьому суді вам під ноги квітів ніхто не кине. Бо ваше прізвище навічно утвердиться в чорному списку найбридкіших виродків суспільства…

“… Ваша цитата про Московію дуже цікава, та не цілком вірна… Висловлю нашу думку. Якщо Пушкін, Достоєвський, Толстой – це лише “покидьки з західного столу”, то дай Бог і нам десь взяти таких “покидьків”. А саме вони репрезентують російську культуру, існування якої заперечує Ваш автор. Хоч найкращі здобутки культури родяться лише на національному ґрунті, проте людство – це єдиний організм, і йому весь час необхідний кровообіг ідей. Самоізолювавшись, жоден народ не створить своєї власної культури. Десь на віддалених островах дикуни розвиваються без усяких „покидьків” з західних і східних столів і так само залишаються на рівні дикунства. Достоєвський навіть вбачав велич російського народу саме в тому, що він жадібно вчиться всюди і у всіх, вбираючи і перетравлюючи культурні досягнення різних народів. Колись українська культура була далеко вищою за російську, тому що вчилася в усіх народів заходу і сходу. Тепер вона зубожіла, бо її примушують підгодовуватися лише з російського столу.
І справа лише в тому, як учитись у інших. Чи садити на своїй землі чужі дерева, чи використовувати науку в інших лише як добриво для свого рідного дерева…”

“… Шлю Вам початок поеми, про яку я згадував. Вона у мене ще дуже не опрацьована, майже чернетка, а все ж мене цікавить Ваша думка, чи може така форма дійти до читача в наш час. Звернення до шевченківської простоти – це моя реакція на страшний потяг до модерну в нашій літературі. Завдяки цьому література зовсім відривається від масового читача, який воліє краще зовсім нічого не читати, ніж розбирати драчеві ребуси. Не знаю, чи вистачить у мене духу закінчити і пошліфувати поему, але я уже вклав у неї багато серця і душі і передрукую її хоч у такому вигляді бодай для одного Вас.” (1)

“… А тепер щодо Ваших зауважень про епігонство. Вони дуже глибокі і слушні. Але… І в літературі, і в науці, і в мистецтві не п’є кожен автор з свого келиха. Більшість іде по протореному шляху, використовуючи для своєї творчості надбання цілих століть чи навіть тисячоліть. І лише час від часу з’являються дійсно видатні люди, які відкривають щось нове в своїй галузі і залишають після себе свою власну школу творчості. Шевченкові тут не повезло. Його форма настільки своєрідна і оригінальна, що наслідування зразу б кинулося у вічі. Тому мало хто наважувався йому наслідувати, наляканий до того ж базіканням про епігонство і т.п., до чого доклав руку навіть Франко. Саме через це в Україні не створили літературної школи Шевченка, і всі його мистецькі надбання залишилися майже невикористаними. Російський поет Багрицький скористався Шевченківським інструментарієм в “Думі про Опанаса” і мав величезний успіх, а у нас цього бояться, як вогню.
Я б з радістю випив з Шевченкового келиха, та от біда – не доріс ще до нього. А той, хто на це зважиться, буде, мабуть, мати такий же талант і таку ж мужність, як і Тарас.
Згоден з Вами, що треба думати про майбутнє і творити нові форми. А хто ж буде думати про “затурканих колгоспників”? Толстой поряд з творами “для майбутнього” писав народні оповідання, це ж саме робили Грінченко з дружиною і багато інших просвітян. Тепер про це забули. Народ напихається низькопробною шпигунською літературою, а кращі письменники для нього нічого не пишуть, орієнтуючись на обраних або на майбутнє.
Тому мене і потягнуло на таку поему. А щодо “аристократичної простоти”, то це залежить від інтелекту автора і його таланту…” (2)

«… Про словники. Кількість слів чи фраз в словниках говорить не лише про багатство мови, а й про рівень лінгвістики в даній країні. Ось оце останнє я і хотів підкреслити, порівнюючи наші словники з іншими. Дуже занедбана, убога, примітивна наша лінгвістика (і особливо лексикографія) у порівнянні з іншими мовами. І тут винні не лише умови, а й люди, які працюють у цій галузі. Немає в Україні талановитих ентузіастів подібно до тих, що вже з’явилися серед перекладачів. А працювати є над чим! Не тільки я один вважаю, що українська мова найкраща, наймилозвучніша і найбагатша з усіх слов’янських мов. Та й не тільки з слов’янських! І велика шкода, що у нас немає справжніх майстрів, що відшліфували б цей “діамант” так, щоб він засяяв на весь світ…”

“…Я також був цілком певен, що російська література не може вже дати світові великих загальнолюдських творінь. І тепер бачу, що помилявся. Твір Булгакова “Майстер і Маргарита” (правда, написаний в 30-х роках) цілком на рівні світових стандартів, як тепер кажуть. Це ж саме треба сказати про твори Солженіцина, які облетіли увесь світ і відкрили нову сторінку не тільки в російській літературі, а і у всесвітній. “Доктор Живаго” Пастернака одержав Нобелівську премію, яку за дурницю нікому не дають. А тепер з’явився ще і Бєлов. Нічого і близько подібного в українській літературі ще нема. І Ви самі знаєте чому! Зовсім не тому, що у нас немає таких талановитих людей, а тому що панує неймовірний гніт і затиск нашого національного генія. От і доводиться просвіщатися у росіян по всіх болючих загальнолюдських питаннях, які і нам не чужі. А сидіти і хлюпатись у своїй власній калюжі, забуваючи, що є на світі і озера, і моря, і океани – їй-богу, жахлива обмеженість! Цим самим ми будемо збіднювати свій національний інтелект і ніколи із своєї калюжі не виліземо…” (3)

“… А москвофільством Ви мене припікаєте зовсім безпідставно! Я по освіті і по всіх симпатіях найчистісінький західник. Свій інтелект виховував на безкрайньому морі західних літератур і на досягненнях західної культури. І ось тут я багато в чому грішний! … Ваше порівняння всього нашого з дитям, що є найдорожче для своєї матері дуже вдале, і примушує кожного замислитись. Та все ж, якщо мати має хоч трохи розуму і не тільки любить своє дитя сліпою тваринною любов’ю, а й, порівнюючи його з іншими дітьми, бачить що її дитя ще мале, дурне і відстале в розвитку, то така мати зробить все, щоб воно було не дурніше за інших. А щоб це з’ясувати, треба знати, які ж то інші діти і чого вони уже досягли. І тут без найглибшого знання загальнолюдської культури (у тому числі й російської) нам не обійтись.” (4)

“Російська культура розвинулася, висмоктуючи соки з підкорених і пригнічених народів і найбільше з України. Вищість української народної культури від такої ж російської – незаперечна істина. Та є ще загальнодержавна культура. І тут наше завдання глибоко вивчати російську культуру не лише з метою навчання, а головне з метою повернення награбованого у нас. Цілковите заперечення російської культури – це дитячість і дурниця. Тупа національна обмеженість – це такий же жах, як і безпринципний космополітизм.” (5)

___________________
(1) З листа від 7 грудня 1968 р.
(2) З листа від 22 грудня 1969 р.
(3) З листа від 8 січня 1968 р.
(4) З листа від 26 січня 1969 р.
(5) З листа від 14 листопада 1969 р.