Багато чудес можна побачити в красені Києві. Та коли б мене запитали, яке тепер в Києві найбільше диво, то я без вагань відповів би – це приватний самодіяльний музей українського народного мистецтва, що його створив відомий скульптор І.М.Гончар.

Кожен пам’ятник культури, як і кожна окрема людина, має свою долю. Іноді вона спокійно-щаслива, іноді детективно захоплююча, іноді глибоко трагічна.

(М.Дробняк – “Розлуки і зустрічі”)

Поезія, вийшовши в давнину з найвільнішого верлібру – натхненної, напівсвідомої імпровізації словесними образами – виявляє в останній час виразну тенденцію знову повертатися до свого первісного стану. Вона поступово скидає з себе середньовічні шати закостенілих форм та законів і знову з’являється перед нами, як прекрасна жінка, первородну красу якої не можуть підмінити одягнені на неї найпрекрасніші вбрання.

На запитання, що цікавого з’явилося за останній час в українській літературі, у своєму інтерв’ю „Новому життю” на початку минулого року найвидатніший сучасний український критик Іван Дзюба на першому місці назвав книгу Романа Андріяшика „Люди зі страху”.

Весною цього року в українській пресі з’явився вірш Р.Третякова „Підтексти”, у якому він різко і категорично виступає проти усіляких підтекстів у художньому слові, збираючись все і всіх називати прямо і недвозначно.

Про роман Олеся Гончара “Собор”

У часи “великого очманіння”, як влучно назвав ОлесьГончар період культу особи, багато навіть чесних художників слова нерідко писали кон’юнктурні, підлабузницькі твори, допускаючи великі гріхи перед правдою життя і перед читачем-народом.