Некрополь – місто мертвих. Так називали стародавні греки кладовища, місця поховання своїх поетів, героїв, історичних діячів, яких вони дуже шанували (Пригадайте хоч би сварку семи міст за честь зватися батьківщиною Гомера).
Згодом, за прикладом греків, „Некрополями” почали називати великі міські кладовища, зокрема, такі, де було поховано багато видатних людей. Ще пізніше “Некрополями” називають також збірники відомостей про місця поховання та описи могил видатних людей якогось міста, місцевості чи країни. Багато країн, що шанують свою історію, мають такі Некрополі-довідники, не говорячи вже про Пантеони, меморіальні кладовища та інші вияви пошани до великих людей. На жаль, в Україні аж до цього часу не було свого національного “Некрополя”, не було навіть жодної хоча б невеликої праці такого характеру. Не дивно, що місця поховання великих людей губились, могли руйнуватись, всі відомості стиралися часом. Байдужість українців до свого минулого дивувала часом навіть чужинців, які приїжджали в Україну вклонитись праху великих людей. (ще…)

Багато чудес можна побачити в красені Києві. Та коли б мене запитали, яке тепер в Києві найбільше диво, то я без вагань відповів би – це приватний самодіяльний музей українського народного мистецтва, що його створив відомий скульптор І.М.Гончар.
Ми якось звикли, що лише в дожовтневий період видатні мистецькі явища (театри, музеї, оркестри, хори і т.п.) часто були пов’язані з іменами окремих, безмежно захоплених своєю справою людей. Такі люди віддавали цій справі все життя і залишали після себе вдячним нащадкам чудову спадщину, іноді увіковічуючи тим самим і своє ім’я. Росія пишається унікальною картинною галереєю “Третяківкою”, створеною колись Павлом Третяковим, там же є і хор імені П’ятницького, і оркестр ім. Андрєєва. В Україні був театр Садовського, музеї Тарновського, Яворницького, Ханенка і т.п.
На жаль, буває і так, що імена таких людей швидко забуваються, але їх справа продовжує жити, стаючи новим ступенем у духовному розвитку свого народу.
Тепер, коли держава взяла на себе турботу про збереження і розвиток всіх культурних і мистецьких надбань, окремим особам в цій галузі нібито вже нема чого й робити. Музей І.М.Гончара доводить цілком протилежне. І в наш час одна окрема людина, безмежно віддана своїй справі, може внести неоціненний вклад у духовну скарбницю народу. (ще…)

Кожен пам’ятник культури, як і кожна окрема людина, має свою долю. Іноді вона спокійно-щаслива, іноді детективно захоплююча, іноді глибоко трагічна. Ми до певної міри змиряємося з тим, що мистецькі витвори людського генію дуже часто гинуть від стихійних лих, під час війн чи руйнуються нащадками в разі якоїсь крайньої потреби. Але глибокими ранами на людському сумлінні лишаються ті випадки, коли пам’ятки культури зловмисне нищаться варварами та невігласами.
Знищення Геростратом чудового храму, спалення Олександрійської бібліотеки і подібні до цих випадки в старовину, варварські злочини гітлерівців У недавньому минулому – все це ніколи не перестане хвилювати людство, застерігаючи його на майбутнє.
Глибоко трагічною була доля Михайлівського Золотоверхого собору в місті Києві, що був зруйнований понад 30 років тому в мирний час і не стихійним лихом, не ворогами під час війни, а самими володарями і спадкоємцями цього унікального скарбу культури при повному розумі і психічно здоровими. (ще…)

(М.Дробняк – “Розлуки і зустрічі”)

Поезія, вийшовши в давнину з найвільнішого верлібру – натхненної, напівсвідомої імпровізації словесними образами – виявляє в останній час виразну тенденцію знову повертатися до свого первісного стану. Вона поступово скидає з себе середньовічні шати закостенілих форм та законів і знову з’являється перед нами, як прекрасна жінка, первородну красу якої не можуть підмінити одягнені на неї найпрекрасніші вбрання.
Ця тенденція повернення до верлібру особливо проявилась під час останнього зльоту поетів-авангардистів в Італії. Сучасні поети чи не навпомацки опановують ту думку, що поезія – це зовсім не результат вмілого римування чи жонглювання так званими художнім засобами, а зовсім щось інше. І це інше полягає якраз у тому, що поезія є особливим, вищим строєм мислення і образного пізнання не тільки навколишнього світу, а й більш глибоких аспектів людського буття. (ще…)

На запитання, що цікавого з’явилося за останній час в українській літературі, у своєму інтерв’ю „Новому життю” на початку минулого року найвидатніший сучасний український критик Іван Дзюба на першому місці назвав книгу Романа Андріяшика „Люди зі страху”.
Кожен, хто прочитав цей категоричний присуд, візьме книжку Романа Васильовича Андріяшика, можливо, з деяким недовір’ям. Чи ж дійсно це видатна річ? Але вже по прочитанню кількох сторінок недовір’я зміниться приємним здивуванням, а згодом і захопленням. І я певен, що багато хто приєднається до оцінки І.Дзюби відносно цього твору. А я скажу навіть більше: не тільки за останній час, а й за багато років існування української літератури вона не бачила нічого подібного. (ще…)