Після повернення з табору поет довгий час залишається вірним обраній та відшліфованій поетичній формі. Але у “Боярських сонетах” Коваленко вже не експериментує з сонетом як поетичною формою. Головним стає їх філософське наповнення, поет підводить підсумки свого життя. Саме в цьому розділі ми зустрічаємо багато досить сумних поезій, сповнених світлою печаллю віруючої людини.
Вечір життя – це час спогадів. Звертають на себе увагу вірші Коваленка, присвячені спогадам про своє дитинство, проведене у селі. Поет ніколи не втрачав духовного зв’язку з селом, про що особливо яскраво свідчать вірші „Я в житі спав” та „У липні місяці”.

Добравсь, доліз, прибув до хати.
Калина всохла у дворі,
На ній веселі снігурі
Ще хочуть ягід відшукати.

З душі сочаться кривди-втрати,
Як рани свіжі на корі,
І я, ступивши на поріг,
Забув молитву проказати.

Чи буде рішено Всевишнім
Щоб знов горів вогнем колишнім,
Не загасив життя своє?

Знамення перше бачу нині:
Снігур на висохлій калині
Для мене приклад подає.

Пізнайте Бога, йдіть і говоріть,
І не турбуйтеся, що з вами потім стане,
За вас Він скаже вашими вустами,
Ви не помилитеся навіть мимохіть.

Він допоможе вам все суще зрозуміть
І світлом істини залікувати рани.
Священні книги – Біблії й Корани –
То манівці тяжкі. Ви навпростець ідіть.

Пощезнуть сумніви, жалі й тривоги,
І ви не звернете з тернистої дороги,
Не боячись ні стін, ні огорож.

Одним-одне вас мучитиме лиш:
Як не сьогодні діять, то коли ж?
Якщо не ви це зробите, то хто ж?

Я чую шерхіт крил понад собою.
То крила янголів, а, може, сатани.
Жахають, ваблять, збуджують вони,
Хоч я перед останньою стіною.

Лишіть мене, тепер я поза грою.
Від всіх напастей, Боже, борони,
Мені один лиш спокій поверни
І сонце, що сховалось за горою.

Мені тепер нічого вже не треба,
Промінчик сонця та шматочок неба,
Ще жменьку зір, що блимнуть з-поза хмар.

Хай ділять інші владу, успіх, славу,
Хай встануть інші за святую справу,
Я хочу спокою… А у душі – пожар!

Мене не стане. Прийде та година,
Хоч світ залишиться, чудний жорстокий світ.
Розтане згадка через кілька літ,
Зітреться, розпорошиться, загине.

Забудуть діти, друзі і дружина,
Ніхто не відшукає навіть слід
Серед полів сумних, серед зелених віт,
У тім гаю, де ще цвіте калина.

Нехай життєвий крос долають люди
Та вірю я: не все мене забуде –
Передчуття у мене, чисте і святе:

Коли теплінь настане березнева,
Мене згадають квіти і дерева
І пам’ять по мені травою проросте.