» » За чорним порогом

За чорним порогом


Ясної осінньої днини 27 вересня 2011 року, саме на день свята Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, у Церкві Покрови Пресвятої Богородиці, що в Боярці, було відспівано Ірину Павлівну Коваленко – дружину поета-дисидента Івана Юхимовича Коваленка.

„Відходять титани...” – сказала в своєму прощальному слові Заслужений журналіст України, лауреат премії ім. В.Самійленка, депутат Боярської міської ради Ніна Федосіївна Харчук. Дійсно, Ірина Павлівна Коваленко належала до тих титанів, які творили історію України.

Та протягом усього її життя про Ірину Павлівну згадували в публікаціях здебільшого як про дружину поета-дисидента. Тож, мабуть, таки настав час сказати декілька слів про неї як про людину високої культури, талановитого педагога, мудру жінку, люблячу дружину. Зрештою, просто як про людину, у житті якої органічно поєдналися всі іпостасі жіночої долі.

Родинне джерело

Ірина Павлівна походить з чернігівської інтелігенції, із родини з да­в­ні­ми куль­ту­р­ни­ми тра­ди­ці­я­ми. Ма­ти – Пу­с­тосміх Оль­га Ми­ко­ла­ї­в­на – до­в­гі ро­ки пра­цю­ва­ла у Че­р­ні­гів­сь­ко­му ста­ти­с­ти­ч­но­му бю­ро, яке бу­ло на той час спра­в­ж­нім осе­ред­ком укра­їн­сь­кої куль­ту­ри. Її ко­ле­га­ми та дру­зя­ми бу­ли Ми­хай­ло Ко­цю­бин­сь­кий, Мар­ко Во­ро­ний, Ар­ка­дій Каз­ка та ін­ші. Усі во­ни не­од­но­ра­зо­во бу­ва­ли в до­мі Пустосміхів.

Ба­ть­ко Іри­ни, Па­в­ло Пи­ли­по­вич, був ре­п­ре­со­ва­ний у 1930 ро­ці і за­сла­ний у Се­ре­д­ню Азію, а в 1937 ро­ці пі­с­ля по­вто­р­но­го аре­ш­ту – роз­ст­рі­ля­ний.

Мабуть, саме це поєднання високої культури й гострого неприйняття будь-якої несправедливості стало причиною того, що Ірина Павлівна обирає найсвятішу на землі професію – вчителя. Людини, яка формує юні душі, вчить по­ря­д­но­с­ті, без­ком­п­ро­мі­с­но­с­ті, спра­в­ж­ній, а не на сло­вах, лю­бо­ві до рі­д­но­го краю. І все жит­тя пи­ша­ється зван­ням вчи­те­ля, роз­ці­нюючи його як Мі­сію, даровану Бо­гом.

...Свого чоловіка – Івана Коваленка, роз­пі­зна­вши й оці­ни­вши його не­ор­ди­на­р­ну на­ту­ру та не­пе­ре­сі­ч­ний та­лант – Ірина Павлівна Пу­с­то­с­міх зустріла в Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка. Вони одружилися у 1939 ро­ці. Й з того часу ма­ти­муть од­ну до­лю на двох...

І було довге подружнє життя, в якому була ще одна дійова особа – історія країни… Було спільне навчання в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка, потім – важкі часи німецької окупації, спільне вчителювання в Чернігові та Боярці, переслідування за непокірний характер, арешт Івана Коваленка у 1972 році, уральський табір для політв’язнів, втрата здоров’я і розлука вже назавжди у 2001 році…

“Мені знов сни­ло­ся, що я за­хо­джу в клас...”

У пер­ші ро­ки вій­ни Іри­на та Іван Ко­ва­лен­ки опи­ня­ю­ть­ся в Че­р­ні­го­ві. На­ма­га­ю­чись пі­ш­ки вря­ту­ва­тись від ні­м­ців, по­тра­п­ля­ють в ото­чен­ня і по­вер­та­ю­ть­ся до вже оку­по­ва­но­го мі­с­та, де ма­ло не вми­ра­ють з го­ло­ду... Вчителювання в Че­р­ні­гів­сь­кій шко­лі №4... А в 1947 ро­ці Ірина Павлівна разом з родиною пе­ре­їж­джає до Бо­я­р­ки, де в той час жи­ла мати її чоловіка.

Саме тут, у не­по­в­то­р­ній ін­те­ле­к­ту­аль­ній ат­мо­с­фе­рі, яка тра­ди­цій­на для Бо­я­р­ки, розквітає педагогічний талант цього унікального подружжя. Коваленки по­чи­на­ють ви­кла­да­ти в шко­лах мі­с­та: Іван Юхи­мо­вич – іно­зе­м­ні мо­ви, а Іри­на Па­в­лі­в­на – ро­сій­сь­ку мо­ву та лі­те­ра­ту­ру.

З пер­ших днів свого вчителювання Іри­на та Іван Ко­ва­лен­ки опи­ня­ю­ть­ся у цен­т­рі ува­ги, швид­ко за­во­йо­ву­ють ав­то­ри­тет се­ред уч­нів та їх ба­ть­ків, мі­с­це­вої ін­те­лі­ге­н­ції. Їх­ні­ми зу­сил­ля­ми Бо­яр­сь­ка шко­ла №1, де во­ни пра­цю­ють ра­зом впро­довж во­сь­ми ро­ків, пе­ре­тво­рю­є­ть­ся на своє­рі­д­ний центр куль­ту­р­но­го жит­тя мі­с­та: лі­те­ра­ту­р­ні ве­чо­ри, до яких І. Ко­ва­лен­ко пи­ше вір­ші, до­сить ви­со­ко­го рі­в­ня те­атр, да­ле­кі по­хо­ди з уч­ня­ми до Дні­п­ра з пі­с­ня­ми та де­кла­му­ван­ня­ми нав­ко­ло во­г­ни­ща... Але це про­дов­жу­є­ть­ся не­дов­го. За­галь­не за­хо­п­лен­ня мо­ло­ди­ми вчи­те­ля­ми, їх­ній ви­со­кий ав­то­ри­тет, на­віть лю­бов до них уч­нів – усе це дра­тує і не­по­ко­їть пар­тій­них ко­лег та чи­но­в­ни­ків від осві­ти. Їх на­ма­га­ю­ть­ся за­лу­чи­ти до лав ко­му­ні­с­ти­ч­ної пар­тії, щоб зро­би­ти під­ко­н­т­ро­ль­ни­ми, а ко­ли це не вда­є­ть­ся, зга­ду­ють їм ча­си, про­ве­де­ні в ні­ме­ць­кій оку­па­ції. У 1955 ро­ці Іва­на Ко­ва­лен­ка зві­ль­ня­ють з ро­бо­ти, Іри­на Па­в­лі­в­на про­дов­жує пра­цю­ва­ти в умо­вах пе­ре­слі­ду­ван­ня. Ні­ко­ли біль­ше не пра­цю­ва­ти їм ра­зом. Бу­ло зро­б­ле­но все, щоб ро­з`є­д­на­ти цих ви­да­т­них пе­да­го­гів.

Ре­п­ре­сії про­ти І.Коваленка тор­к­ну­ли­ся і йо­го сі­м`ї. Іри­ні Па­в­лі­в­ні теж за­гро­жує строк, але все скін­чу­є­ть­ся знят­тям з ро­бо­ти. Роз­ро­б­ле­ний КДБ сце­на­рій збо­рів, на яких дру­жи­на по­е­та ма­ла пу­б­лі­ч­но зре­к­ти­ся сво­го чо­ло­ві­ка, а ко­ле­ги ма­ли за­су­ди­ти її ді­я­ль­ність, був зі­рва­ний. Іри­на Ко­ва­лен­ко ви­сту­пає на за­хист сво­го чо­ло­ві­ка, а з бо­ку ко­лег в її ад­ре­су зву­чать на­стіль­ки те­п­лі сло­ва, що пре­д­ста­в­ни­ко­ві КДБ до­во­ди­ть­ся на­га­ду­ва­ти вчи­те­лям шко­ли №1: “Ми ж не до ор­де­ну її тут пре­д­ста­в­ля­є­мо, а зні­ма­є­мо з ро­бо­ти”. Ком­п­ро­мі­с­ним рі­шен­ням збо­рів бу­ло – да­ти до­пра­цю­ва­ти Іри­ні Па­в­лі­в­ні навчальний рік і ви­пу­с­ти­ти свій 10 клас... На уро­чи­с­тій ча­с­ти­ні ви­пу­с­к­но­го ве­чо­ра три ви­пу­с­к­ні кла­си та ба­ть­ки уч­нів вла­ш­ту­ва­ли не­бу­ва­ле вшанування своєї вчи­тель­ки...

Так, у розквіті сил, скін­чи­ла­ся пе­да­го­гі­ч­на ді­я­ль­ність та­ла­но­ви­тої вчи­тель­ки, двічі (!) Відмінника народної освіти Ірини Павлівни Коваленко. І за­ли­ши­ли­ся бо­лю­чі сло­ва, які від неї весь час чули ли­ше бли­зь­кі: “Мені знов сни­ло­ся, що я за­хо­джу в клас...”

Відлучена від школи, Ірина Павлівна не залишається в ізоляції: до останніх хвилин її життя учні не полишають свою вчительку....

Єднала їх любов і спільна доля...

До того моменту, як 13 січня 1972 року слідчі КДБ, після багатогодинного обшуку заарештували вже немолодого поета, подружжя Коваленків ніколи не розлучалось. І до драми двох люблячих сердець, яким судилася довга розлука, долучилася ще одна, подвійна трагедія – арешт поета і конфіскація всього, що він створив. Вирок – п`я­ть ро­ків по­зба­в­лен­ня во­лі. 10 мі­ся­ців по­пе­ре­дньо­го ув`я­з­нен­ня в катівнях КДБ, за­кри­тий суд, етап че­рез п`ять тю­рем, ураль­сь­кий та­бір – та­ка по­даль­ша до­ля по­е­та.

Ірина Коваленко була його дружиною, другом і однодумцем. Їй присвячено безліч віршів, навіть тих, на яких не стоїть присвята “дружині”. Відтак го­ло­в­не стра­ж­дан­ня Іри­ни Па­в­лі­в­ни – вір­ші Іва­на Ко­ва­лен­ка, бо зда­є­ть­ся, що во­ни втрачені на­за­в­ж­ди. Та щось во­на зга­дує по па­м`я­ті, де­які поезії при­но­сять уч­ні. Во­на їх пе­ре­пи­сує і знов роз­дає в на­дії, що так во­ни збе­ре­жу­ть­ся.

У таборі поет тяжко хворіє. Здається, вже не залишається сил, щоб вижити. Але є те, що тримає його на світі. Це – листи дружини. Кожного дня Ірина Коваленко пише чоловікові листа… Жоден із політв`язнів не отримував такої кількості листів, як Іван Коваленко…

Дружині

Ідуть листи, ідуть твої листи,

Несуть тепло, твою любов і тугу,

І чутно крізь папір тих почуттів напругу,

Яку слова твої не в змозі донести.

А я іду крізь кривду і наругу,

Незломлений, не зрадивши мети.

Усе згубив… Лишилась тільки ти...

...Нехай згоряють, падають світила,

Я буду далі йти, і буде в мене сила,

Поки ще світиш ти, немеркнуча зоря.

А ще були побачення – 1 день на рік… Побачення, коли лік іде на хвилини, і нема часу для сну, бо треба наговоритися, відновити в реальності коханий образ, який так часто спливав в уяві… Після побачення поет Іван Коваленко пише освідчення. Освідчення в коханні після 35 років подружнього життя:

Люблю тебе всяку: і праведну, й грішну,

Сумну і веселу, холодну і ніжну,

У радості й гніві, у сміху й скорботі,

В годину розваги, в буденній роботі.

Люблю тебе завжди, щодня, щохвилини,

Усю до останку, усю до краплини –

Лице твоє, губи, і очі, і руки,

Люблю без вагання, до болі, до муки.

Люблю безрозсудно, без думи, без тями,

До днів найостанніх, до смерті, до ями.

До Суду Страшного, до згину планети,

Люблю божевільно, як люблять поети!

Ношу тебе в думці, у серці, у слові,

Єдину, що варта такої любові,

Якої ніколи не знали ще люди,

Якої у Всесвіті більше не буде,

З такої любові, з такого горіння

Бог світу всього починав сотворіння.

...Ірина Павлівна пережила свого чоловіка на десять років. Десять насичених численними зустрічами і напруженою працею років. Відтак багато встигла по виданню творів Івана Юхимовича й увіковіченню пам’яті чоловіка. Завдяки їй видано повне зібрання творів Івана Юхимовича Коваленка – „Перлини” (2006 р.) та збірка „Учитель” (2009 р.), завдяки їй звучить поетичне коваленківське слово в класах наших шкіл. Мабуть, саме в цьому – продовження життя цього унікального подружжя.

Замість післямови

Ірина Павлівна пішла з життя на 93-му році, після важкої тривалої хвороби, до останнього зберігаючи світлий розум. Її відхід сповнений глибокого символізму: з Іриною Павлівною Боярка прощалася на день свята Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, а 9 днів і поминальна панахида відбулася на День учителя.

Життя закінчилося... Та невже разом з ним закінчилося і велике кохання довжиною в 62 роки? А може це... зустріч? Так, зустріч після довгої десятилітньої розлуки, зустріч там, за чорним порогом, де немає нічого суєтного і дріб’язкового, де має значення лише справжнє, головне, вічне? Може, це дійсно не кінець, а початок наступного втілення цього кохання на небесах?

За чорним порогом

Що там за чорним порогом? –

Часто себе я питаю…

Стану на суд перед Богом?

В пекло мені чи до раю?

Може, не буде нічого…

Де ж я тебе відшукаю?

Може, я пилом космічним

Буду у темній безодні?

Може, я згину навічно,

Шлях закінчивши сьогодні?

Раю ж без тебе не буде,

Зірки погаснуть без тебе,

Зникнуть дерева і люди,

Чорним залишиться небо.

Буду шукать тебе всюди,

Линуть до тебе…

...Поховано Ірину Павлівну поряд із її чоловіком, Іваном Юхимовичем, на боярському новому кладовищі. В головах двох могил – кущ калини. І вчувається в шелесті її поріділого в передчутті зимових морозів листя тихий шепіт, в якому неважко розпізнати поетичні рядки, створені її чоловіком:

Нехай планети спинять біг,

Лишаться зорі супокою,

Нехай всі сили наді мною

Мене закручують у ріг,

А я схилюсь перед тобою,

Свою любов кладу до ніг,

Усі скарби, що я беріг,

І квіти всі – перед одною.

Нехай загину тут без слави,

Та не схилюсь перед лукавим,

Бо вірю в Бога й чудеса.

В тобі не меркне Його сила,

“Хай буде світло!” – Й ти з`явилась,

І світло це не погаса.

Радислав КОКОДЗЕЙ