» » » Учитель, дисидент, поет

Учитель, дисидент, поет


Катерина МЕЛАШЕНКО



Коваленко Іван Юхимович - український поет, репресований у 1972 році разом з найвидатнішими представниками української творчої інтелігенції і засуджений як дисидент фактично лише за те, що писав українською мовою вірші критичного та патріотичного спрямування.

Творча доля Івана Коваленка також досить трагічна. Під час війни пропали майже всі його ранні твори, а значна частина доробку зрілих літ загубилася в нетрях КДБ, у тюрмах та в таборі. Ті вірші, що збереглися, - це вірші щасливої долі. Вони вижили, зродилися з попелу попри всі репресії та гоніння, бо втілювали такі близькі народу вічні цінності та ідеали, що, здається, просто не могли загинути.

Іван Юхимович Коваленко народився, за паспортними даними 30 грудня 1918 року, а насправді 13 січня 1919 р. у селянській родині в селі Лецьки, що на Переяславщині. Його батько, Коваленко Юхим Гнатович, був справжнім дбайливим українським хліборобом. Маючи мало землі, вмів збирати з неї багатий врожай, що не сподобалося владі: його хату зруйнували, а садибу знищили. Дитинство Івана Коваленка було дуже важке: голодомор 1932-1933 рр., вимираюче село, злигодні.

Середню освіту хлопець здобув у Переяславі-Хмельницькому, у школі №1, де був кращим з учнів. Захворівши на туберкульоз, він не може продовжувати освіту і йде працювати на будівництво, де за два роки опановує майже всі будівельні спеціальності. У 1938 році вступає до Київського державного університету на романо-германський факультет. Віднині все його життя буде пов'язане з іноземними мовами.

В університеті Іван Коваленко зустрічає свою майбутню дружину Ірину Павлівну Пустосміх, з якою одружується у 1939 році. Віднині вони матимуть одну долю на двох. Тому неможливо говорити про поета, не згадуючи про його дружину. 62 роки вони в усьому були разом, не втрачаючи кожен своєї індивідуальності.

Сім'я дружини мала великий вплив на формування світогляду майбутнього поета. Це була інтелігентна сім'я з давніми культурними традиціями. Мати дружини, Ольга Миколаївна Пустосміх, довгі роки працювала у Чернігівському статистичному бюро, яке було на той час справжнім осередком української культури. Її колегами та друзями були Михайло Коцюбинський, Марко Вороний, Аркадій Казка та інші. Усі вони неодноразово бували у неї в дом, а її батько, Микола Олексійович Шевель, товаришував з Володимиром Самійленком, якого в сімї завжди називали «Сивеньким».

Батько Ірини, Павло Пилипович, був репресований у 1930 році і висланий у Середню Азію, а в 1937 році після повторного арешту - розстріляний.

В університеті подружжя Коваленків - найяскравіше. Вони завжди у центрі уваги студентів та викладачів, найкращі у навчанні, Іван ще й добре малює, грає на всіх струнних інструментах, пише вірші. Здається, перед ними відкривається блискуче майбутнє. Та починається війна... Під час війни гинуть майже всі ранні твори поета.

У перші роки війни Ірина та Іван Коваленки опиняються в Чернігові. Намагаючись врятуватись від німців, потрапляють в оточення і повертаються до вже окупованого міста, де мало не вмирають з голоду. Після звільнення Чернігова Іван Коваленко був так виснажений, що до армії його не взяли. Його призачають директором Чернігівської школи №4. Починає працювати вчителькою і його дружина. На довгі роки саме вчителювання стає основним змістом і сенсом життя подружжя.

Однак щоб закінчити навчання, перерване війною, треба перебиратися ближче до столиці. У 1947 році Іван Коваленко разом із сім`єю переїжджає до міста Боярки, де в той час жила його мати. І відтоді більше, як піввіку, життя і творчість Івана Юхимовича Коваленка будуть пов'язані з цим дивним містом, яке надихало до творчості багатьох діячів культури. У цьому курортному містечку відпочивали та творили такі видатні митці, як композитор Микола Лисенко, письменник Шолом-Алейхем, поет Семен Надсон. У Боярці жив та знайшов свій останній притулок відомий український поет Володимир Самійленко. З Бояркою пов'язані імена ще багатьох визначних людей.

Яскравий талант подружжя Івана та Ірини Коваленків розквітав у неповторній інтелектуальній атмосфері, традиційній для Боярки. Вони починають викладати в школах міста: Іван Юхимович - іноземні мови, а Ірина Павлівна - російську мову та літературу. Водночас вони закінчують університет, блискуче здавши екстерном державні іспити, і у 1951 році вони отримують дипломи про вищу освіту.

З перших днів Ірина та Іван Коваленки опиняються у центрі уваги, швидко завойовують авторитет серед учнів, їхніх батьків, місцевої інтелігенції. Їхніми зусиллями Боярська школа №1, де вони працюють разом впродовж восьми років, перетворюється на своєрідний центр культурного життя міста: літературні вечори, до яких І.Коваленко пише вірші, досить високого рівня театр, далекі походи з учнями до Дніпра з піснями та декламуваннями навколо вогнища... Але це продовжується недовго. Загальне захоплення молодими вчителями, їхній високий авторитет, навіть любов до них учнів - усе це дратує і непокоїть партійних колег та чиновників від освіти. До того ж Іван Юхимович відрізнявся прямолінійністю, незалежністю суджень і вчинків. Разом з дружиною вони виступають проти партійного начальства та зловживань адміністрації. Їх намагаються залучити до лав комуністичної партії, щоб зробити підконтрольними, а коли це не вдається, згадують часи, проведені ними в німецькій окупації. У 1955 році Івана Коваленка звільняють з роботи, а Ірина Павлівна продовжує працювати в умовах переслідування. Ніколи більше не працювати їм разом. Було зроблено все, щоб роз'єднати цих видатних педагогів.

Тільки через п'ять років, у часи політичної відлиги Івану Коваленку було дозволено працювати, і він знов вчителює, викладаючи іноземні мови в усіх школах міста Боярки (№2, №3, №4) на денних та вечірніх відділеннях, а також у Дитячому санаторії Міністерства Оборони. У 1961 році на шкільному вечорі, присвяченому 100-річчю з дня смерті Т.Г.Шевченка, Іван Коваленко читає свій вірш "У поета тільки слово...", в якому полум'яно стверджує, що "слово правди і свободи" переможе всіх "гнобителів на світі". Саме з цього часу, як з'ясується пізніше, за Іваном Юхимовичем було встановлено нагляд Комітету Державної безпеки (КДБ).


Іван Коваленко вчителює, будує дім на затишній вулиці Дитячій (тепер Чубаря), ростить сина з донькою і пише вірші. Саме в цей час, час Хрущовської відлиги, поет починає творити на повну силу. Його можна з впевненістю віднести до поетів-шестдесятників, бо саме тоді він сформувався як творча особистість. Вірші пише уривками, не надаючи великого значення своїм творінням, але все-таки читає їх у вузькому колі друзів та однодумців. Поезії мають великий успіх, припадають до душі, їх переписують, дають почитати іншим. У такий спосіб його вірші і потрапляють у славнозвісний "самвидав", який відіграв певну роль у знищенні могутньої імперії під назвою Радянський Союз і у здобутті Україною незалежності.

Іван Юхимович і сам цікавиться самвидавом. Збираючи бібліотеку, не оминає своєю увагою праці видатних українських та російських правозахисників. Читає разом із дружиною, щедро ділиться з друзями. Потім це буде йому інкриміновано як антирадянська пропаганда. Саме тоді Іван Коваленко знайомить молодь з такими видатними діячами українського відродження 60-х років, як Василь Стус, Євген Сверстюк, Григір Тютюнник, Надія Світлична, запросивши їх на шкільний вечір.

Однак складні умови життя не дають йому можливості спілкуватися з однодумцями. Особливо велику роль у становленні Івана Коваленка як громадянського поета відіграла дружба з багаторічним політв'язнем сталінських таборів Михайлом Кутинським, письменником, автором багатотомного "Некрополя", своєрідного енциклопедичного довідника про видатних українців. М.Кутинський приїхав у Боярку відвідати могилу В.Самійленка і познайомився із сім'єю Коваленків. Водночас Іван Коваленко знайомиться і з Іваном Гончаром, українським скульптором, який власними силами створив музей українського народного мистецтва.

Це часи "Празької весни". Вірші Коваленка через самвидав потрапляють до україномовної газети "Нове життя", що видається у Пряшеві (Чехословаччина) місцевою українською громадою. Згодом Іван Юхимович починає листуватися з редактором цієї газети і вже сам надсилає туди свої вірші та статті. Він друкує, зокрема, такі статті, як "Українська Гончарівка" про музей І.Гончара та статтю "Михайлівський собор", в якій висловлює сміливе передбачення, що цей собор буде свого часу відновлено. І це тоді, коли музей І.Гончара переслідувався, а церкви не тільки не відновлювали, а продовжували нищити! Без відома поета його вірші потрапляють до Канади, де виходять невеликою збірочкою. (Про це він дізнається лише згодом, під час допитів у слідчому ізоляторі КДБ.)

Ось і 1968 рік. Радянські танки на вулицях Праги. Це кінець і Празькій весні, і часам відлиги. Іван Коваленко, як завжди, не мовчить і в учительській висловлює своє обурення діями радянської влади, називаючи цю акцію фашистською. Цей факт також згодом фігуруватиме у вироку.

А вірші продовжують розходитись, збагачується домашня бібліотека самвидаву. Дедалі більше навколо подружжя Коваленків однодумців, а отже і дедалі пильніша увага КДБ до цього осередку вільнодумства. Чекають лише сигналу з Москви, щоб разом з багатьма іншими схопити і кинути в табір. Сигнал не забарився...

1972 рік. Одна з найчорніших сторінок в історії нашої Батьківщини. Це був справжній погром прогресивних інтелектуальних сил України, нищився цвіт нації. Іван Коваленко ніколи не відчував себе видатною особистістю. Любив повторювати: "Я - простий учитель", хоча завжди вірив, що його вірші потрібні людям. Слідчі комітету держбезпеки були іншої думки. У широкому розповсюдженні творів І.Коваленка вони вбачали загрозу тоталітарному режимові, і в числі сотень інших діячів культури Івана Коваленка було заарештовано і кинуто до катівень КДБ. Це сталося 13 січня 1972 року, саме на день народження поета. Йому виповнилося тоді 53 роки.

Протягом восьми годин з десяток кадебістів проводили найретельніший обшук. Щоб вилучити самвидав, багато часу не знадобилось. На що ж пішло вісім годин? Шукали і вилучали вірші. Після того, як співробітники КДБ залишили дім, забравши з собою хворого на грип господаря, у будинку не залишилося жодного папірця бодай з двома римованими рядками. А написано на цей момент було багато. Найсумніше, що більшість віршів поета була на чернетках, писаних олівцем. А вони будуть знищені майже всі. Через багато років Іван Коваленко розповідатиме, як вдень і вночі працювали у слідчому ізоляторі машини, що переробляли папір на труху. Під час недовгих тюремних прогулянок в'язень бачив, як вітер розносить дрібні клаптики паперу. "Я знав, що там загинуть і мої вірші", - згадуватиме він.

10 місяців попереднього ув'язнення в катівнях КДБ, закритий суд, етап через п`ять тюрем, уральський табір - така подальша доля поета. Перед самим судом Іванові Коваленку запропонують написати покаянного листа: "Напишіть і суду не буде". Неодмінною умовою було не лише особисте покаяння, але й свідчення проти інших. (Такі листи тоді друкували у пресі). Поет відмовився. Суд відбувся.

Івана Коваленка засудили до п`яти років позбавлення волі. На той час вирок ще досить м'який. Дійсно, прокурор вимагав значно більше - шість років ув`язнення і три роки заслання (6 + 3, як тоді казали). Але завдяки талановитому і неупередженому адвокатові Івану Єжову, який фактично виступив проти дій КДБ, вирок поетові було пом`якшено, що безсумнівно врятувало йому життя. І.Єжову ми завдячуємо також тим, що до нас дійшли деякі з тюремних віршів поета.

Відбувати покарання Іван Коваленко потрапив до сумнозвісного табору № 389/35, одного з двох найстрашніших уральських таборів. (У другому з них - №389/36 уже за наших часів влаштували музей типового концтабору для політв'язнів.) Що ж, тепер є можливість і час вдосталь поспілкуватися з тими, з ким не мав змоги спілкуватися раніше. Іван Коваленко відбуває покарання разом з такими відомими діячами, як Іван Світличний, Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Євген Пронюк, Володимир Буковський, Семен Глузман, Валерій Марченко та інші.

Це час, коли поет працює найплідніше, дуже багато пише, благо і літературні редактори під боком (особливо І.Світличний), і аудиторія найвишуканіша. Втім, коло спілкування Івана Коваленка у таборі широке. Це не лише представники української творчої еліти. Він товаришує і з російськими правозахисниками, і з воїнами УПА, які перебувають у таборі вже по 20-30 років, і з євреями, які з політичних мотивів зчинили спробу захопити літак. Багатьох із них він навчає англійській та іншим мовам. (Мабуть, недаремно напише Іван Коваленко згодом вірша "Про дружбу народів").

Поезія Івана Коваленка надзвичайно популярна в таборі. Багато своїх творів поет знає напам'ять. Його вірші кладуть на музику і співають, завчають, щоб потім, потрапивши на волю, повезти до своїх рідних країв. У цей час поет пише не тільки досконалі сонети, де виважене кожне слово. Особливою популярністю серед в'язнів-побратимів користуються його сатиричні вірші - веселі і дотепні. Вони розраджують у важку хвилину, допомагають товаришам з гідністю переносити табірні випробування. Не один із тих, хто сидів у таборі разом з Іваном Коваленком потім з вдячністю згадуватиме: "Ваші вірші допомогли нам вижити". Саме ці вірші найбільше дратують наглядачів. Все, що пише Іван Коваленко у таборі, конфіскується і знищується. З великого табірного доробку збереглося зовсім мало. Це переважно ліричні вірші, які дійшли у листах дружині, - їх цензура іноді пропускала. Вірш "У концтаборі в суботу" вивіз з табору, вивчивши напам'ять, один із в'язнів. Деякі вірші поет відновив по пам'яті, вийшовши на волю.

Репресії проти І.Коваленка торкнулися і його сім'ї. Була заблокована кар'єра його сина Олеся, талановитого перекладача-поліглота. Ірині Павлівні теж загрожує строк, але все обмежилося зняттям з роботи. Розроблений КДБ сценарій зборів, на яких дружина поета мала публічно зректися свого чоловіка, а колеги мали засудити її діяльність, був зірваний. Ірина Коваленко виступає на захист свого чоловіка, а з боку колег на її адресу звучать настільки теплі слова, що представникові КДБ доводиться нагадувати вчителям Боярської школи №1: "Ми ж не до ордену її тут представляємо, а знімаємо з роботи". Рішення зборів було компромісне - дати допрацювати Ірині Павлівні рік і випустити свій 10 клас. З боку КДБ це був прорахунок. Три випускні класи та батьки учнів влаштували на урочистій частині випускного вечора таке небувале вшанування своєї вчительки, що це стало публічним доказом того, наскільки марними виявилися зусилля КДБ очорнити улюблених учителів.

Так скінчилася педагогічна діяльність талановитої вчительки, яка була у розквіті сил. І залишилися болючі слова, які від неї і понині чують лише близькі: "Мені знов снилося, що я заходжу в клас..." Ніколи більше не доведеться вчителювати і Івану Юхимовичу, хоч Учителем з великої літери він залишиться на все життя, бо продовжуватиме вчити своїм життям, своїми віршами. Вчити порядності, безкомпромісності, справжній, а не на словах, любові до рідного краю. Усе життя він пишався званням учителя і розцінював це звання як Місію, що була дана йому Богом.

Відлучена від школи, Ірина Павлівна не залишається в ізоляції. Учні не полишають її у важку хвилину. З'являються ті, хто вже давно закінчив школу і за буденними справами не так часто навідувався до сім'ї вчителів. Серед них є і члени КПРС, бо не приналежністю до партії вимірюється порядність людини.

Головна втрата для Ірини Павлівни - вірші Івана Коваленка, бо здається, що вони пропали назавжди. Та щось вона згадує по пам'яті, деякі вірші приносять учні. Вона їх переписує і знов роздає в надії, що так вони збережуться. Кожного дня Ірина Коваленко пише чоловікові листа. Мабуть, лише завдяки цим листам вдається поету витримати табірні випробування: суворий клімат, знущання наглядачів, важку працю. Іван Коваленко тяжко хворіє. Йому призначають П групу інвалідності, яку в таборі звичайно давали мало не смертельно хворим.

Повернувся у 1977 році з табору поет зовсім хворим. Однак турбота та тепло рідної сім'ї, друзів, учнів, а згодом і здобуття Україною незалежності, радість від того, що недаремно страждав і вніс свою частку у боротьбу за рідний край - усе це додає поетові сил. Майже 25 років прожив поет після повернення з табору: табір таки зробив свою справу, повністю підірвавши його здоров'я.
Роки незалежності України - це роки певного визнання поета та популяризації його творчості. У 1991 році Івана Юхимовича Коваленка реабілітовано. У 1995 році на кошти учнів виходить перша збірка поета "Недокошений луг". Презентація цієї книжки, що була організована Боярським краєзнавчим музеєм, учителями та учнями Боярської школи №2, стає справжнім святом високої поезії.
Іванові Коваленку присвячуються телерепортажі на 1-му національному каналі телебачення, його вірші неодноразово звучать по українському радіо. З'являються статті про нього та друкуються його вірші у журналах "Україна", "Українська культура", в українському універсальному журналі "Нові дні", що видається у Торонто (Канада), у газетах "Наша віра", "Вечірній Київ", "Закон та порядок", у Києво-Святошинській районній газеті "Новий день".

У 1996 році до 25-ї річниці репресій інтелігенції в Україні - вже не КДБ, а Служба Безпеки України повернула частину конфіскованих віршів - тих, що були долучені до справи. Декілька десятків поезій отримали своє друге життя.

У січні 1999 року до 80-річчя поета за сприяння Михайла Згуровського, на той час Міністра Освіти України, у видавництві "Освіта" вийшла друга збірка віршів Івана Коваленка "Джерело", до якої увійшли майже всі вірші поета, відомі на той час.

До 2000 року від Різдва Христова свої вітання шле Микола Жулинський, на той час Віце-Прем'єр-Міністр України з питань гуманітарної політики. "Я радію, що Ваша творчість буде жити в народній пам'яті, бо ви - талановита людина..., великий поборник пріоритетів національної політики України" , - пише він Іванові Коваленку.

І хоча наклад збірок невеликий (по 1 тис. примірників кожна), вірші продовжують розходитися, жити своїм життям, знаходити свого читача. Їх вивчають напам'ять, вони звучать піснями на різні мелодії серед музикантів-аматорів. Знову вірші Івана Коваленка переписуються і ксерокопіюються. Як і раніше, автор більше, ніж публікаціям у престижному виданні, радіє словам людини, з якою щойно познайомився: "А я ваші вірші знаю, вони у нас ходять".

Мабуть, пророчими виявилися слова Івана Світличного, сказані Іванові Коваленку ще у далекому уральському таборі: "Переді мною як літературним редактором пройшли тисячі віршів різних поетів, але жодного разу я не зустрічав таких, як ваші. Вони містять у собі якусь таїну, в них є щось нове. Вони припадають до душі, хвилюють і запам'ятовуються. З усіх, кого я знаю, ви найближче підійшли до народу."

Неординарний у повсякденному житті, Іван Коваленко так само неординарний і в своїй творчості. Він завжди йшов своїм шляхом, не підпадаючи під вплив жодної з модерних літературних течій. Вірші Івана Коваленка різні за формою і змістом, тому кожен у творчості цього поета знаходить щось для себе. Його вірші прості і мелодійні, тому їх так любить читач. Але за простотою форми криється і філософська глибина, і неперевершений ліризм, і ствердження вічних загальнолюдських цінностей. Іван Коваленко вчить у своїх віршах добру, непідкупності, людяності, вірності, любові до Батьківщини. І у своїх поезіях Іван Юхимович Коваленко завжди залишається вчителем. Його доля - це доля Учителя, Поета і Борця. І доля ця щаслива.

Помер Іван Юхимович Коваленко 18 липня 2001 року, зовсім трохи не доживши до 10-річчя Незалежності України і до 30-річчя з початку репресій 1972 року.