» » » Шістдесятник Іван Коваленко (початок статті)

Шістдесятник Іван Коваленко (початок статті)


(Для того, щоб ті, хто працюватиме з цим нарисом, мали змогу на нього посилатися, в лівому кутку вказані сторінки за виданням: Шістдесятник Іван Коваленко: Біогр. нарис // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Збірник статей. Вип. 7. К., 2004. С. 422-443. Підп.: Сергій Білокінь, Марія Кириленко (Коваленко). Наклад 200 прим.)

422


Сергій Білокінь, Марія Кириленко (Коваленко) (Київ)

Біографічний нарис

9 січня 2002 року в агенції УНІАН відбулась прес-конференція з приводу тридцятиріччя арештів 1972 року, коли за ґратами опинились найвидатніші шістдесятники. У поширеному тоді прес-релізі в першій десятці наводиться ім'я Івана Коваленка. Протягом кількох десятиріч він вчителював, лишив багато віршів, виданих здебільшого вже посмертно, мав високу честь сидіти в одній камері з майбутнім Св.Патріархом Володимиром (Романюком).
Та найчастіше в таких контекстах про нього не згадували - як і про багатьох інших політв'язнів 1972-го, хто й досі невідомий широкому загалу. Між тим, доля кожного дисидента 60-х років для тих, хто вивчає цей період історії України, складає певний інтерес. Зараз є тенденція представляти шістдесятництво як рух дещо елітарний, притаманний здебільшого великим містам, як-от Київ чи Львів. На прикладі долі Івана Коваленка можна простежити, що цей рух захопив досить широкі верстви населення у різних містах України, що саме й викликало зрозумілу тривогу можновладців. З іншого боку, цікаво, що реакція суспільства на репресії кардинально змінилась у порівнянні зі сталінськими часами, та й самі репресії набули нових ознак – насамперед тому, що змінилася свідомість людей. Хрущовська "відлига", "празька весна" не минулися даремно. Після хай і недовгого часу відносної свободи влада була вже багато в чому безсила.
Іван Коваленко учителював у Боярці Києво-Святошинського району, з київськими колами однодумців майже не спілкувався, гучного імені не набув. Але разом з тим Комітет державної безпеки розцінив його як небезпечного злочинця, який заслуговує на суворе покарання.
Хто ж він, цей найстаріший дисидент-шістдесятник і за що його засудили до 5 років позбавлення волі у таборах суворого режиму?
Народився Коваленко Іван Юхимович 13 січня 1919 року в селянській сім'ї на Переяславщині. Постає питання, які риси характеру І.Коваленка та які обставини життя сформували його світогляд як майбутнього дисидента та творчої особистості.
Вже змалку Іван належав до непокірних; ще тоді напівсвідомо чинив опір казенним заходам щодо нівелювання особистості. Усе життя пишався, що не був ні піонером, ні комсомольцем. Добре вчився, але кілька разів саме за непокірний характер виключався зі школи. Пережив тяжке дитинство, жебрацьку юність. Оскільки серед дисидентів 60-х належав до найстаршого покоління, йому довелось зазнати і руйнацію села, і колективізацію; юнаком пережити голодомор 1932 - 1933 років, коли вимерла половина його рідного села. Батько Івана Коваленка зазнав гонінь як міцний, хоч і малоземельний господар: хату спалили, садибу зруйнували. Так і тинявся він, вмілий хлібороб (був на селі рільником), по чужих кутках до самої смерті. Сім'я розпалася.

423

Дружина, Іванова мати, покинувши село, все шукала своєї долі, надовго кидаючи Івана напризволяще, а потім на роки зникла.
Попри всі поневіряння і напівсирітське існування, Іванові Коваленку вдалося здобути повну середню освіту (він закінчив Переяславську школу №1). Це стало можливо завдяки зустрічі з чуйною й гуманною людиною – викладачем української мови та літератури, Никанором Васильовичем Рубаном, який рятував Івана і ще кількох його товаришів від голоду, даючи змогу закінчити школу. Сам щиро закоханий в українську літературу, Никанор Рубан долучив талановитого юнака до поетичного слова.
Останні два класи – 9-й та 10-й – Іван жив при школі, там підгодовувався при шкільній їдальні. Уже в школі виявив неабиякі здібності: добре малював, грав на бандурі та інших струнних інструментах, організував шкільний театр. Та найбільшими його уподобаннями були поезія та астрономія. Уже в юнацькі роки поезія та зірки були нерозривні в житті талановитого юнака. Не одну ніч провів він з кількома товаришами за містом, у полі, вивчаючи сузір'я та назви кожної зірки у них. Звідси так часто у його віршах бринять мотиви космосу. Згодом Іван Коваленко цілком професійно викладав астрономію у школах, де працював.
Тяжкі умови життя відбились на здоров'ї Івана Коваленка, і він захворів на туберкульоз легенів. Важку хворобу переміг виключно завдяки своїй силі волі. За порадою лікаря, після школи пішов працювати на будівництво, де за два роки здобув навички майже всіх будівничих професій. Одночасно зайнявся спортом, холодними обливаннями водою, плаванням. Іван Коваленко мріяв про продовження освіти. Приховавши атестат про повну середню освіту, пішов до вечірньої школи робітничої молоді, яку закінчив зі срібною медаллю, що давало тоді право вступу до вищого навчального закладу. Тож у 1938 році вступив до Київського державного університету на романо-германський факультет.
На час вступу до університету Іван Коваленко вже склався як оригінальна, самодостатня особистість. Він відрізнявся від інших студентів, що ще не встигли набути життєвого досвіду. Над усе любив Україну, але ще не вмів за неї страждати, ще не осягнув у повній мірі всієї злочинності совєцької влади.
Через рік одружився з однокурсницею - Іриною Павлівною Пустосміховою, родом з Чернігова, що визначило подальший життєвий шлях юнака і вплинуло на формування його як дисидента та творчої особистості. Щиро кохаючи дружину, Іван Коваленко перейнявся її поглядами та прийняв до серця трагічну долю її сім'ї. Батька Ірини - Павла Пилиповича Пустосміха (прізвище русифікували чиновники) було двічі репресовано. Вперше тестя заарештували 1930 року, коли в Чернігові відбулись масові репресії за так званою "чернігівською справою". Тоді він відбувся засланням до Середньої Азії у тодішній Сталінабад (Душанбе). Вдруге його було заарештовано 1937 року й засуджено до 10 років ув'язнення без права листування. Як стане відомо згодом, усіх, хто мав такий вирок, було розстріляно того самого 1937 року. Засуджений Павло Пилипович був за тією самою статтею, що згодом і його зять Іван Коваленко. Справу тестя у 1972 році долучили до справи Івана Коваленка, хоча їм не судилося бути знайомими.

424

На початку війни з Німеччиною було заарештовано і матір дружини Коваленка Ольгу Миколаївну Пустосміхову. Коли німці підходили до Чернігова, її звільнили, але при арешті було конфісковано увесь родинний архів, а з бібліотеки вилучили всі книжки з дарчими написами українських письменників - Володимира Cамійленка, Михайла Коцюбинського, Миколи Вороного, Аркадія Казки тощо.
Війна захопила молоде подружжя Коваленків у Чернігові. Після
двохмісячної невдалої спроби вийти з оточення довелось повернутися до міста.
У рідному будинку дружини вони провели роки окупації та перші повоєнні
роки. Ці біографічні обставини вплинули на все подальше життя поета та
дисидента Івана Коваленка.
Позбавлений з дитячих років родини, відлучений від сімейного життя, родового коріння й сімейних традицій, Іван Коваленко здобув нову родину, нове оточення, нове середовище міської інтелігенції, з її, за вдалим висловом поета Ігора Юркова, "великою провінційною культурою". Сім'я Пустосміхів завжди жила багатим культурним життям. Молодий Іван жадібно всотував нові враження, імена, історію родини, традиції раніше не відомого йому середовища української творчої інтелігенції.
Теща Івана Коваленка розповідала про тісну дружбу її батька М.О.Шевеля з Володимиром Самійленком, який частенько навідував свого приятеля, гойдав на колінах маленьку Олю. Він посивів зовсім молодим, тож його звали Сивеньким, і це був один з його псевдонімів.
Відразу по закінченню гімназії Ольга Миколаївна як старша в багатодітній сім'ї стала працювати в Чернігівському оціночно-статистичному бюро при губернській земській управі, яке згодом очолив Михайло Коцюбинський. При ньому вона працювала діловодом. З Коцюбинськими дружили сім'ями. Старших дітей Пустосміхів запрошували на Різдво, і вони танцювали навколо ялинки з дітьми Коцюбинських - Юрком, Іриною, Оксаною, Романом. Звісно, у дорослому житті їхні шляхи розійшлися, як це найчастіше буває. На адресу Ольги Миколаївни надходила для Коцюбинських із-за кордону заборонена література. Про це з вдячністю згадує дочка Михайла Михайловича Ірина (1)
Історія Чернігівського земства, де працювали В.Самійленко і Б.Грінченко, М.Коцюбинський і Микола Вороний, А.Казка, короткий час Павло Тичина і художник Гліб Шрамченко, ще чекає на своє дослідження. Але добре відомо, що саме Статистика (як її скорочено називали) була культурним осередком, який об'єднав цих видатних діячів.
Велику роль у становленні світогляду молодого Івана Коваленка відіграли і тісні стосунки з сім'єю Вербицьких-Антіохів, безпосередніх сусідів і досить близьких родичів Пустосміхів. Ще були живі діти відомого педагога і культурного діяча Миколи Андрійовича Вербицького, співавтора тексту українського національного гімну "Ще не вмерла Україна". (Зараз на будинку Вербицьких встановлено меморіальну дошку.) Із старшим сином Вербицького Федором Миколайовичем Іван Коваленко перебував у дружніх стосунках, присвячував йому вірші. Той теж був поетом, писав українською і російською мовами.

425

Молодша дочка Миколи Вербицького Віра, подруга Ольги Миколаївни, була дружиною Миколи Вороного. Вороні й Пустосміхи частенько навідувались одні до одних, Ольга Миколаївна не раз перша слухала вірші Миколи Вороного. Син останнього Марко був теж талановитим поетом, ровесником та найближчим приятелем старших дітей Пустосміхів Петра та Олени. До їхнього молодіжного гурту належав і наречений Олени, талановитий поет Ігор Юрков, представник російського авангарду 20-х років (2).
З розмов, спогадів та знайдених у великій бібліотеці книжок і рукописів поставало незнайоме, але дуже привабливе життя, де люди вміли бути щасливими, живучи "не хлібом єдиним". Разом з тим випливав простий висновок: режим нищив найкращих. Щойно вийшла з тюрми матір дружини, сім'я важко переживала арешт батька. Іван Коваленко був знайомий з Вірою Вороною, яка на той час ще не знала, що її сина Марка вже розстріляли у Сандармосі в листопаді 1937 року. Перед поетом постала трагедія матері, яка берегла незайманою кімнату улюбленого сина, марно чекаючи на нього. Не знала вона і про загибель свого чоловіка Миколи Вороного. В родині обговорювали трагічну долю Аркадія Казки та інших українців, арештованих у справі СВУ. На той час тільки-но повернулася із заслання на Ведмежій Горі молодша дочка Вербицьких Марія, яка провела там сім років. У такому середовищі формувався й мужнів Іван Коваленко. Саме там, у середовищі чернігівської творчої інтелігенції, були витоки його свідомого ставлення до життя, до поезії, до совєцької історії. Тема репресій назавжди увійде у його творчість. Вірші, присвячені закатованим синам українського народу, – одні з найсильніших у його творчому доробку.
Сім'я Вербицьких була розгалужена, і кожен у ній являв собою яскраву особистість. З одними Коваленки були знайомі, з іншими близько спілкувалися, приятелювали, жили спільним життям. Література, музика, живопис, широкі літературні інтереси, велика любов до рідного краю, перш за все до чернігівських пейзажів, заплавних лук, до Десни – таке було коло інтересів обох сімей.
Ясна річ, мали вплив і книжки з багатої бібліотеки Пустосміхів, які збирали її ще з кінця XIX сторіччя. Передплачували багато видань, що не вміщувались уже в шафах і частково зберігалися на горищі. Багато словників, енциклопедія Брокгауза і Єфрона, твори Грушевського і інші, пізніше заборонені книжки, "Кобзар" Тараса Шевченка видання 1906 року, коли вперше були надруковані раніш заборонені твори, доволі рідкісні видання російських та світових класиків - усе це відбивало рух суспільної думки. На жаль, з цієї бібліотеки збереглося лише дещо. Все життя Іван Коваленко збирав книжки, мріючи створити власну бібліотеку, хоч віддалено схожу на ту, яка відіграла таку визначну роль у його житті.
Зразу ж після звільнення Чернігова почалася педагогічна діяльність подружжя Коваленків, що на довгі роки стала сенсом їхнього життя. Івана Коваленка було призначено директором єдиної вцілілої у місті школи № 4, але на цій посаді він залишався недовго, бо почали повертатися з евакуації "партійні кадри". Він став викладачем іноземних мов та астрономії, Ірина

426

викладала мови. Коваленки зразу ж були визнані як непересічні вчителі. Але ж мали за плечима тільки три курси університету. Проживши загалом у Чернігові шість років, народивши там сина Олеся, у 1947 році виїхали для закінчення освіти з Чернігова під Київ - до Боярки, де нарешті осіла Іванова мати, одержавши там комунальну кімнату. 1950 року вони здали екстерном державні іспити, отримали дипломи, рекомендації до вступу в аспірантуру, але завадило перебування на окупованій території.
Приїхавши до Боярки, подружжя почало працювати у боярській школі №1. 3 одного боку, мали великий успіх в учнів, батьків, у шкільному колективі та середовищі боярської інтелігенції, з другого – піддавались багаторічному цькуванню з боку шкільної та районної парторганізацій. Молодим вчителям не могли пробачити ні здобутої популярності, ні перебування на окупованій території, але основним був непокірний характер Івана Коваленка, який завжди казав, що думав, і постійно конфліктував з місцевими компартійцями. Це закінчилось у 1955 році зняттям Івана Коваленка з роботи фактично з забороною праці за фахом. Лише 1960 року у зв'язку з хрущовською відлигою йому дозволили викладати у вечірній школі робітничої молоді. Саме в ці роки Іван Коваленко остаточно сформувався як свідомий український патріот-дисидент, що знайшло відбиток у тематиці його творчості і виявилося в активному поширенні самвидаву.
Реакція влади не забарилась. У день його народження, 13 січня 1972 року Івана Коваленка було заарештовано. Як зазначено в протоколі, трус проводили старший слідчий КГБ по Київській області майор Розумний з кількома колегами, – тривав трус сім годин.
Вилучення самвидаву не забрало багато часу. Як згадує дружина І.Коваленка, слідчі зразу піднялися на другий поверх будинку до бібліотеки і пройшли в куток саме до тієї полиці, де стояли самвидавські матеріали. Потім – саме в те з бокових приміщень на горищі, де знаходилася друга частина самвидаву. Зразу було видно, що кагебісти напевне знали, де що стоїть.
До протоколу долучено реєстр "виїмки" літературних творів самвидаву всього 50 назв. Це були твори В.Чорновола, В.Мороза, М.Осадчого, С.Караванського і багатьох інших, статті та вірші самого Івана Коваленка, приватне листування.
16 січня та 7 квітня 1972 року було проведено ще дві виїмки. Тоді забрали працю І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", багатотомну працю М.Кутинського "Український некрополь" та 12 номерів пряшівської газети "Нове життя", де були вміщені вірші та статті Коваленка. Звинувачення було пред'явлене за ст. 62 КК УРСР, ч. І - "антирадянська діяльність з метою підриву існуючого державного і суспільного ладу".
Після семимісячного слідства відбувся закритий суд під головуванням Ю.І.Мацка, що тривав чотири дні. 13 липня 1972 року було зачитано вирок. 7 вересня цього ж року вирок було залишено без змін судовою колегією Верховного суду УРСР під головуванням О.В.Кухаря за участю прокурора В.І.Макаренка.

427

В ухвалі цієї останньої судової інстанції України читаємо: "Коваленко І.Ю., проживаючи в м. Боярці Київської області, на ґрунті свого невдоволення існуючим в нашій країні державним і суспільним ладом, під впливом прослухування ворожих передач закордонних радіостанцій та прочитаної ним літератури так званого "самвидаву" з 1961 року займався антирадянською діяльністю... систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував документи, які містять наклепи, що порочать радянський лад, а також займався агітацією в усній формі".
В ухвалі перераховуються такі рукописи:
Оповідання М.Кутинського "Великодня ніч", "Про те, чого не було", "Подорожі по Україні" та стаття "Слово нації".
Роботи В.Мороза "Репортаж із заповідника ім. Берія", "Хроніка опору", "До Євдокії Лось", "Серед снігів".
Праці В.Чорновола "Думки наостанку", "Куди йдемо".
Праця М. Осадчого "Більмо".
"З приводу процесу над Погружальським".
Роботи самого І.Коваленка "Роман-спокута" про "Собор" О.Гончара, "Наклепницький лист на ім'я головного редактора журналу "Всесвіт" Полторацького, лист до російського поета Є.Євтушенка.
Твір І.Дзюби "Інтернаціоналізм та русифікація" та ряд інших.
Хоча самвидав надходив до Івана Коваленка з різних джерел, слідству вдалося встановити лише одне – від Михайла Кутинського, який мешкав на той час у Москві. М.Кутинський у минулому відбув 25-річний термін покарання за "український націоналізм". Це джерело надходжень самвидаву встановити було неважко, адже на деяких роботах були дарчі написи самого Кутинського, крім того, існували й оперативні дані.
Слідству вдалося встановити шість осіб, серед яких Коваленко самвидав поширював. Двоє з них - дружина І.П.Коваленко та син О.І.Коваленко; ще двоє – вчителі-пенсіонери І.І.Іванов та Л.Л.Нечипоренко, чиї твори антирадянського змісту були також вилучені при обшуках у Коваленка; чернігівський друг П.М.Голуб та випадковий знайомий Г.Стефюк.
Як згадує дружина Івана Коваленка, свого часу майже кожного вечора хтось із учнів вечірньої школи, де Іван Юхимович викладав іноземні мови, чекали надворі, доки він винесе чергову самвидавську роботу. Слідчі допитали десятки учнів Івана Коваленка, і жоден з них не посвідчив проти свого вчителя.
Незважаючи на велику кількість матеріалів, на вилучення самвидаву пішли хвилини. Решту часу було витрачено на те, щоб знайти і конфіскувати кожен рядок, написаний рукою Івана Коваленка. Органи найбільше цікавились його віршами. Тому подальший трус провадився лише в кабінеті. Забрали все -рукописи, чернетки, приватне листування, копіювальний папір, чистий папір та друкарську машинку. Коли кагебісти пішли, забравши з собою хворого на грип господаря, в хаті не залишилось і сліду довгого творчого життя вчителя й поета, якому того дня виповнилося 54 роки.
Читаємо далі ухвалу Верховного суду: "На протязі тривалого часу, починаючи з 1961 року, Коваленко систематично складав і розповсюджував

428

вірші, які у 1969 - 70 роках впорядкував у збірки під назвою "Перлини" і "Недокошений луг". Ці збірки... мають антирадянське, націоналістичне та наклепницьке спрямування".
Отже, поета судили за вірші. Але що це за рік - 1961? Адже писати вірші Іван Коваленко почав значно раніше. Чому саме цей рік згадано в ухвалі? 1961 року громадськість України відзначала 100-річчя з дня смерті Т.Шевченка. Іван Юхимович організував і провів загальноучнівський шевченківський вечір, на якому прочитав власного вірша, присвяченого цій даті, - "У поета тільки слово". Прозорий підтекст цього вірша звинувачував радянських можновладців у тиранії і закликав "...знов ставать до бою" проти "гнобителів сучасних". Відтоді і почалось, як повідомили його 1972 року самі слідчі, серйозне стеження. Щоправда, переслідувати Коваленка за "вільнодумство" почали вже у п'ятдесяті, іще 1955 року його було звільнено з роботи, після чого протягом п'яти років Івана Коваленка не допускали до вчительської роботи, і лише у 1960-му йому дозволили працювати у вечірній школі робітничої молоді.
Хоча серед віршів Коваленка був ряд таких, що мали чітке антирадянське спрямування ("Іуди", "До Діогена", "Дзвін мого серця" та ін.), увагу органів привернули перш за все два вірша - "Червона калина" і "Недокошений луг". Саме ці вірші і потрапили у звинувачувальний висновок. В "Ухвалі" Верховного суду далі говориться: "В 1967 році Коваленко дав свій вірш "Червона калина" Кутинському, який надіслав його на адресу редакції "Нове життя", що видається у Чехословаччині українською мовою, де цей вірш було надруковано в номері від 25 березня 1967 року."
Справді, цей вірш був надрукований у ювілейному 1000-му номері газети.3 Це було радісною несподіванкою для поета, бо поет не сподівався побачити у друці бодай рядка - не такого змісту були його поезії. Вірш мав успіх і ходив по руках. Мине час, Іван Юхимович каратиметься на Уралі, а відома правозахисниця Оксана Мешко не раз представлятиме Ірину Коваленко: "Це - дружина автора "Червоної калини".
Органи розцінили цей вірш як кримінал: надруковано за кордоном, дарма що Чехословаччина соціалістична республіка і член Варшавського договору.
Червона калина - один із символів України. В неї "не ягоди, а кривавії сльози":

Нас давно, як калину, отак поламали,
Як калину червону, в пучки пов'язали,
А ми пута розірвем і будемо жити,
І калину червону ми будем садити.

Тут вам і український націоналізм, тут і антирадянщина.
Щодо вірша "Недокошений луг", то це вірш загальнолюдської тематики: ліричний герой сумує, що не вийшов до зорі з косарями, і загінка його на лузі залишилась невикошеною; він не виконав свого життєвого призначення. Про косарів Коваленко писав:

429

Кожен помах їх кіс
Мені голову зносить з плеча,
І мордує мене
Тоді люта і дика печаль.

Косарі - це був доволі поширений у ті часи образ. Голова Клубу творчої молоді Віктор Зарецький присвятив їм велику олійну картину. За цитований вище вірш кагебісти терзали Івана Юхимовича найбільше. Націоналістичне спрямування віршів Коваленка підтвердила й експерт - співробітниця Інституту літератури Олена Шпильова (4).
Після опублікування "Червоної калини" Коваленко друкувався в "Новому житті" не раз. Крім ряду віршів, протягом 1967-68 років було надруковано декілька статей, зокрема про музей Івана Гончара (5) та Михайлівський собор (6) . В останній автор висловив впевненість, що собор буде відбудовано.
Через листування зав'язалась дружба з редактором. Йому особисто і самій газеті Іван Коваленко присвятив декілька віршів, обмінювались світлинами. Ось напис на фотографії, яку надіслав Коваленкові Юрій Дацко:
"На добру згадку другові-однодумцеві з рідної України на спомин про співпрацю в газеті "Нове життя", яка була і є дуже корисною, на добру Вашу поезію, Іване Юхимовичу. Ю.Дацко, Пряшів, 18 липня 1969 року."
Але короткому просвітку відлиги було покладено край: "празьку весну" розчавили танки. Разом з тим було покладено край і надіям на демократичні зміни в Україні. Далі в ухвалі Верховного суду говориться: "У вересні 1068 р. Коваленко в колі вчителів Боярської вечірньої школи робітничої молоді допускав наклепницькі висловлювання щодо зовнішньої політики СРСР, зокрема, відносно надання братерської допомоги трудящим ЧССР у боротьбі з контрреволюцією".
До речі, саме так і було. Коваленко в учительській привселюдно назвав вторгнення радянських військ у суверенну Чехословаччину "фашистською акцією". Звичайно, надійшов ще один донос. Для публічних процесів потрібні були свідки, адже своїх людей не можна було "засвічувати". І от одного дня до Боярської міськради працівники КҐБ викликали чотирьох вчителів вечірньої школи і запропонували їм написати колективний донос на колегу, що насмілився публічно засудити (4 роки тому!) політику СРСР щодо Чехословаччини. Одні погодились під тиском, інші "за велінням душі", бо, як писав Іван Коваленко, бувають і такі, що "даром душу чорту віддають". Пізніше цю механіку штучного створення справи майстерно викрив на суді адвокат Коваленка І.С.Єжов, підкреслюючи її аморальність. Саме ці "підписанти" виступали згодом на суді як свідки.
Ще одне звинувачення було пов'язане з приватним листуванням Івана Коваленка. З "Ухвали": "В період з 1967 до 1970 року Коваленко писав і надсилав листи на адреси Голуба і Кутинського, в яких зводив наклепи на радянський державний і суспільний лад, на національну політику і культуру народів СРСР, висловлював антирадянські погляди на важливі політичні події, що відбувались в нашій країні".

430

Наведемо для ілюстрації два уривки з листів до Петра Голуба (вони були повернуті разом з іншими матеріалами з архівів КҐБ 1996 року), бо саме ці висловлювання, як розповідав Іван Юхимович, цитував з обуренням на суді прокурор:
"Прочитав я оце книгу якогось Штеменка "Генеральний штаб у роки війни". Повірте мені, як у говні вимазався! Така гидота, що тяжко собі уявити! Я аж не спав ніч! Куди ми знову йдемо?!
В цій книзі не тільки реабілітація Сталіна, а таке його вихваляння і возвеличування, що на блювоту тягне. Такі признання холуя і сраколиза, що соромно взагалі стає за людей! І ні слова про злочини, про 20 мільйонів закатованих, про знищення...цвіту націй - сотень тисяч чесних і талановитих працівників культури, небачених у історії репресій цілих народів. Книга видана колосальним тиражем і на Україні, і в Росії, і в ній повністю приведений тост Сталіна за ВЕЛИКИЙ РОСІЙСЬКИЙ НАРОД (всі інші - то мілкота і сміття). По цій книзі можна судити про сучасну нашу політику"(7)..Або: "Обстановка для праці у нас в цьому році надзвичайно тяжка. Мабуть, так, як і у вас! Та ще оте 100-річчя, користуючись яким з людей витягнуть останні жили... Не дивно, що хто може, то драпає світ за очі" (8).
Тут ідеться, зрозуміло, про 100-річчя з дня народження Леніна.
Цікаво проаналізувати, які ще місця в листах до Петра Голуба були відмічені рукою слідчого. Це красномовний матеріал для вивчення, що саме вважалося крамолою за совєцьких часів. Ось декілька прикладів:

Тут ідеться, зрозуміло, про 100-річчя з дня народження Леніна.Цікаво проаналізувати, які ще місця в листах до Петра Голуба були відмічені рукою слідчого. Це красномовний матеріал для вивчення, що саме вважалося крамолою за совєцьких часів. Ось декілька прикладів:"Трапилося так, що у нас в житті було мало друзів і близьких людей. (Може, тому, що ми дуже вимогливі до себе і до інших). В людях цінуємо лише щирість, порядність, людяність. А такого зараз тяжко відшукати..." (9).

Крім єдності поглядів, Коваленка та Голуба об'єднувала спільна літня риболовля на чернігівських озерах. Рукою слідчого виділено і такі слова:

"Хоч нас з Вами об'єднує щось далеко більше, ніж одна риба, але риба залишається тим засобом, яким вільні душі втікають від рабства, брехні і
підлоти сучасного суспільства” (10)
Характерно, як добувались Коваленкові листи, адресовані П.Голубові. На той час Петро Голуб працював "для пенсії" на селі. Увірвалися вночі до сільської хати, де мешкав адресат, зробили трус там і одночасно в чернігівській квартирі, щоб вилучити листи. І все це заради таких "важливих" доказів.
Отак, здавалося, жила собі людина, простий боярський учитель. Він вчив дітей, чесно працював, читав ті книжки й матеріали, що його цікавили, охоче ділився ними з іншими, приятелював з тими, з ким знаходив спільну мову, писав вірші, не оглядаючись на внутрішнього цензора, відверто говорив і писав у листах те, що думав. А виявилось, що він державний злочинець, бо читав він не те, що треба, думав не так, як треба, дружив не з тими і вірші писав не ті.
З точки зору міжнародного права, "Декларації прав людини", "Хартії Європейських свобод", навіть якоюсь мірою з точки зору совєцької "законності" (бо не мали достатньої доказової бази для звинувачення) Івана

431

Коваленка засудили незаконно. Але з точки зору переляканої влади підстав малось більш, ніж достатньо.
Так чим же простий вчитель з невеликого міста був настільки небезпечний для влади, що його заарештували разом з найвидатнішими діячами політичного спротиву 60-х років? Якоюсь мірою відповів на це Євген Сверстюк, виступаючи на вечорі пам'яті Івана Коваленка у березні 2002 року у боярській класичній гімназії. Він сказав тоді, що, якби вірші І.Коваленка були прохідні, його просто б викликали й полякали, а не засуджували до уральських таборів. Але поезії Коваленка набували небезпечної для влади популярності серед простих людей, бо саме для них він творив. Творити просто - це було його кредо. Ось що писав він у листах до М.Кутинського:
"...Звернення до шевченківської простоти - це моя реакція на страшний потяг до модерну в нашій літературі. Завдяки цьому література зовсім відривається від масового читача, який воліє краще зовсім нічого не читати, ніж розбирати поетичні ребуси..." (11).
І в іншому листі:
"...Згоден з Вами, що треба думати про майбутнє і творити нові форми. А хто ж буде думати про "затурканих колгоспників"? Толстой поряд з творами "для майбутнього" писав народні оповідання, це ж саме робили Грінченко з дружиною і багато інших просвітян. Тепер про це забули. Народ напихається низькопробною шпигунською літературою, а кращі письменники для нього нічого не пишуть, орієнтуючись на обраних або на майбутнє... "(12)
Вірші І.Коваленка цього періоду його творчості дійсно були надзвичайно прості для сприйняття, але глибокі за змістом. Такі поезії, потрапляючи у самвидав, були не менш небезпечні для влади, ніж публіцистика інших дисидентів.
Небезпечною для влади була сама поетова особистість. Як казав він про себе в інтерв'ю Василеві Овсієнку, який збирав матеріали для довідника про репресованих, "Дисидентом я народився". І це було справді так. Все життя Іван Коваленко відрізнявся цілковитою незалежністю. Не був ні піонером, ні комсомольцем, ні, тим більше, членом комуністичної партії, хоч його й намагалися туди залучити. Відверто висловлював свої думки, не прораховуючи можливих ризиків. Так, міг у своєму виступі назвати відкриті партійні збори "пустою говорильнею" і поплатитися за це роботою. Іван Коваленко писав про себе: "Та я не раб на життєвій галері і не погонич інших. Я - розкутий."
Фігурою був помітною: надзвичайно популярний серед учнів, користувався загальною повагою. Своєю поведінкою давав небезпечний приклад безкомпромісності і прямоти. Практично не криючись, розповсюджував серед молоді праці самвидаву.
Прокурор вимагав для покарання Коваленка 6 років таборів суворого режиму і трьох років заслання (6+3). Суд присудив Коваленка лише до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і без заслання13. Чим пояснити такий безпрецедентний випадок розбіжності між вимогою прокурора і

432

рішенням суду, адже строк було скорочено майже вдвічі. Заслуга в цьому повністю належить талановитому й неупередженому захисту підсудного, що його провів адвокат І.С.Єжов. Мабуть, це ще один приклад відмінності сталінських і брежнєвських репресій. За Сталіна такий "прорахунок", хай і поодинокий, з боку органів був би неможливий. 1996 року журналістка Лідія Денисенко, збираючи матеріали для статті про Івана Коваленка, спробувала розшукати сліди адвоката Івана Єжова. Ось що вона пише: "Юристи-пенсіонери згадали, що був такий, називали його "трибуналець" (вів справи у військовій прокуратурі тих, хто йшов "під трибунал") ... Людиною у свій час був відомою не тільки через прізвище, але й тому, що був надзвичайно порядним і інтелігентним" (14).
Дещо вдалося дізнатися про нетипового для радянських часів адвоката від Ірини Павлівни Коваленко: "Адвокатом мого чоловіка Іван Єжов став випадково. Справа в тому, що той адвокат, якого мені порадили, відмовився захищати мого чоловіка вже після першої розмови з ним, відчувши на собі його безкомпромісність. Мені запропонували першого-ліпшого в суді. Я погодилася, бо вже не мала надії знайти того, хто погодиться захищати Коваленка. Наскільки я пам'ятаю з розмов з Єжовим, на той час він тільки-но повернувся з Прибалтики, де тривалий час вів справи військових злочинців. Під час війни Іван Єжов очолював Військовий Трибунал в одній з республік Прибалтики. Мав високий військовий чин. З КҐБ розмовляв на рівних, навіть трохи зверхньо. Росіянин, він був далеким від українських подій і тому не виключено, що дещо недооцінив "історичного моменту". За справу Коваленка взявся охоче, сказав мені, що складу злочину в ній не бачить і "розмете" її на суді "за півгодини". Виступ Івана Єжова на захист І.Коваленка на суді був настільки сильний, що перелякана секретарка кинулась зачиняти відкриті на вулицю вікна.
"Як низько впав КҐБ! Якщо раніше для розстрілу досить було доносу сусіда, то тепер КҐБ сам організовує доноси, примушуючи колег свідчити проти колеги", - приблизно в таких виразах шпетив він КҐБ. Вміло поставленими запитаннями він примусив завуча школи Михайла Маламуда розповісти те, що КҐБ хотів приховати: як саме штучно творився донос.
Іван Єжов, звичайно, не "розмів" справи, але домігся майже неможливого: значного скорочення терміну ув'язнення. Після цього процесу Єжов став дуже популярним в дисидентських колах. Та він провів тільки ще одну справу в Одесі, де, як мені пригадується, захищав якусь дівчину, і домігся виправдального вироку. Після того він потрапив під серйозні репресії, його позбавили допуску до політичних справ, винесли догану по партійній лінії, врешті довели до інфаркту. Його подальша доля мені невідома."
Перед початком судового засідання прокурор запропонував Коваленкові написати покаянного листа, посилався на приклад Івана Дзюби та деяких інших. Обіцяв, що в цьому випадку суду не буде. Коваленко відмовився.
З Коваленком справа була вирішена. Але залишалась сім'я. Продовжувала працювати в боярській середній школі № 1 дружина. Педколектив і учні виявляли до неї велику повагу і, як могли, морально її підтримували. Спроби

 

 

433


КҐБ дискредитувати її шляхом поширення усіляких чуток успіху не мали...

 

ПРОДОВЖЕННЯ СТАТТІ