» » » ІІ ч. Стенограми інтерв’ю Івана Юхимовича Коваленка та Ірини Павлівни Коваленко

ІІ ч. Стенограми інтерв’ю Івана Юхимовича Коваленка та Ірини Павлівни Коваленко


В.В.Овсієнко: А от чи були перед вашим арештом якісь ознаки, що братимуть? Чи, може, бували ви в середовищі заарештованих у 1972 року людей? У Світличного, може, чи ще в кого? Які у вас були стосунки з цими людьми?

І.Ю.Коваленко: Зі Світличними я був знайомий. Бував у Спілці письменників... Бо мене запрошували – хтось приїжджав з Чехословаччини і мені прислали телеграму: "З'явіться з новими творами". І от я востаннє поїхав, набрав багато своїх творів, познайомився з багатьма дуже цікавими людьми. Сверстюк мене зустрічав, з усіма мене знайомив: з Дзюбою, зі Світличним, з усіма. Там приїжджав Мушинка Міклош. Я повинен був передати йому свої твори. Та я подумав і вирішив, що на цей раз утримаюсь – час дуже непевний. І не те що пошкодував, а просто якась пересторога. А потім читаю в газеті, що затримано Міклоша Мушинку і вилучено в нього в поясі багато самвидаву. Але мого там не було. Але там я зустрічався з редактором газети "Дружно вперед", з іншими людьми. А вже в таборі я зі Світличним ближче був знайомий. Нас сиділо вісім поетів. Зі Світличним я був дуже гарно знайомий. Ігор Калинець, Тарас Мельничук...

В.В.Овсієнко: Але ми трошки вперед зайшли. Ось цей обшук – як ви його сприйняли? Арешт? Як те слідство тривало? Хто провадив слідство? Оце треба б детальніше розповісти.

І.Ю.Коваленко: У мене обшук був більш-менш легкий. Коли я послухав, які обшуки були у Світличного, у Дзюби, то поду-мав, що це були іграшки: лише вісім працівників і вісім годин він тривав. Ну, книжки вони брали, перетрушували там се-те, примушували відчиняти ліжка, дивани. Скрізь шукали.

В.В.Овсієнко: Ви, мабуть, самвидаву не ховали?

І.П.Коваленко: Там, у бібліотеці стояв. Треба, щоб під руками був.

В.В.Овсієнко: Цікаво, що вони у вас забрали? Назвіть хоч би найголовніше.

І.Ю.Коваленко: Все, що тоді виходило. Все.

В.В.Овсієнко: Іван Дзюба, очевидно, “Інтернаціоналізм чи русифікація?”

І.Ю.Коваленко: Дзюба – само собою.

В.В.Овсієнко: "Український вісник"?

І.Ю.Коваленко: "Український вісник".

І.П.Коваленко: Праці В’ячеслава Чорновола, всі статті Мороза Валентина.

І.Ю.Коваленко: "З приводу процесу над Погружальським". Одна праця переписана рукою Ірини Павлівни...

І.П.Коваленко: "Лихо з розуму".

В.В.Овсієнко: "Лихо з розуму" – це Чорновола. Мороза "Хроніка опору".

І.П.Коваленко: Правильно. "Серед снігів"...

В.В.Овсієнко: "Репортаж з заповідника імені Берії" – це Мороза.

І.П.Коваленко: Так.

В.В.Овсієнко: І "Замість останнього слова".

І.П.Коваленко: Це все в нас було.

В.В.Овсієнко: Все абсолютно...

І.П.Коваленко: Ну, і "Некрополь" Кутинського.

В.В.Овсієнко: Це теж забрали?

І.П.Коваленко: Забрали.

В.В.Овсієнко: Яка доля тієї праці?

І.П.Коваленко: Повернули з КГБ.

В.В.Овсієнко: Повернули? А сам Кутинський ще є?

І.П.Коваленко: Помер уже.

В.В.Овсієнко: Кому повернули “Некрополь”? Йому?

І.П.Коваленко: Нам повернули, бо ж у нас забрали.

В.В.Овсієнко: Треба, щоб хтось готував його до друку.

І.П.Коваленко: То ж уже надруковано.

І.Ю.Коваленко: Друкується.

В.В.Овсієнко: Де?

І.П.Коваленко: Друкується маленькими порціями в журналі "Дніпро"

І.Ю.Коваленко: Так. Це просто знущання.

І.П.Коваленко: Але ж треба видати окремо.

В.В.Овсієнко: Але якщо друкується в журналі, то вже не пропаде.

І.Ю.Коваленко: Третій чи четвертий рік по отаких невеликих абзацах друкується в журналі.

І.П.Коваленко: Кутинський товаришував з Шишовим. Дещо той робив, дещо Кутинський. Ну, в основному, Кутинський. Кутинський від машинки не вставав.

І.Ю.Коваленко: Він виготовив “Некрополь” у восьми екземплярах. Потім все це по людях розсовував. В КГБ потирали руки: от Кутинського ми всі екземпляри забрали.

І.Ю.Коваленко: Всі екземпляри... А виявилося, що в Шишова цього немає.

І.П.Коваленко: Якось отут приїжджала його дружина і сказала, що тут, у Києві, в когось іще є екземпляр.

І.Ю.Коваленко: Мало того, в нього була велика картотека. Він працював як справжній учений. Він дав її якомусь Козире-нку. Прийшли кагебісти до нього, кажуть: "У вас зберігається." Той перелякався і зразу виніс їм. Величезна картотека. Там вісім тисяч імен.

І.П.Коваленко: Отакий подвиг Кутинського...

І.Ю.Коваленко: Такий подвиг. А він приїжджав сюди на могилу Самійленка. І написав таку обурливу статтю: чи є хоч один учитель української мови тут? Не бачать, що тут могила Володимира Самійленка така занедбана – нема ні пам'ятника, нічого.

І.П.Коваленко: Ну, зараз уже там щось влаштовується.

І.Ю.Коваленко: Так. Слідство велося дев'ять місяців. Слідчий був Коваль Микола Андрійович. Розмовляв виключно українською мовою. Не застосовував методів фізичного впливу. А методи психічного впливу – скільки завгодно.

І.П.Коваленко: То нечесні методи. Наприклад, казав: "Уже на вас показали отакі люди..." А він вірив, що показали.

І.Ю.Коваленко: А я вірив цьому: отой сказав, що ви давали, і той сказав, що ви давали, і той сказав, що ви давали і так далі...

І.П.Коваленко: А він дійсно багатьом давав самвидав. А вони, може, слідкували, як то було – я не знаю.

В.В.Овсієнко: У них були оперативні дані. Або були підозри. То вони могли цим шантажувати.

І.Ю.Коваленко: Ні, це просто в них такий метод.

І.П.Коваленко: Чого ж? Як ти давав Глущуку, а він казав, що Глущуку давали і викликав Глущука? Ну, то що? Вони знали дещо.

І.Ю.Коваленко: За мною стежили. Він відверто сказав, що стеження почались з 1961 року.

І.П.Коваленко: А ви питаєте, чи були якісь ознаки наближення арешту. Ну, якщо заднім числом, то дійсно вони були. Відчувалось, якась атмосфера відчувалась і в мене на роботі, і в нього на роботі.

І.Ю.Коваленко: І мені були погрози на роботі: "Ось побачите, що з вами буде...". На мене написали донос чотири мої колеґи: директор, завуч, секретар партійної організації і ще один учитель.

В.В.Овсієнко: Вони написали доноси до арешту?

І.П.Коваленко: Вони написали через два роки після подій в Чехословаччині... Справа в тому, що як відбулися події в Чехословаччині, то Іван Юхимович у той самий день зробив заяву в учительській, справжній мітинг влаштував. Там були вчителі, а він каже: "Це фашистська акція". Вони тоді написали донос.

В.В.Овсієнко: Цей донос лежав і чекав?

І.П.Коваленко: Так, він чекав. Але напередодні арешту цих людей викликали, щоб вони поновили цей донос, щоб своєю рукою цей папір переписали. Це ж одне зі звинувачень – факт, що він засуджував таку подію. Тоді я казала, що не мо-жна так робити.

І.Ю.Коваленко: Вони написали той донос у 1970 році. Ну, я такий уродився, що не терплю такого – тож і назвав фашистською акцією. Не можна в незалежну країну втягати танки і танками душити людей. Оце одне з найголовніших звинувачень. Взагалі в моєму таборі п'ятеро людей сиділо за Чехословаччину.

І.П.Коваленко: Самвидав, Чехословаччина, вірші такі, як "Червона калина".

В.В.Овсієнко: Власні ваші твори теж інкримінували?

І.П.Коваленко: Аякже! Тільки по-дурному якось.

І.Ю.Коваленко: Особливо мене обурює, що мені інкримінували вірш "Недокошений луг".

І.П.Коваленко: Він дуже їм не прийшовся до смаку, "Недокошений луг". Мене й на суді допитували, що я думаю про "Недокошений луг”? Я кажу: "Це зовсім позбавлений політичного змісту вірш – це філософські роздуми про те, що людина не встигла реалізувати свого призначення ". – "Ні, тут він мав щось інше – що значить "з косою в руках"?"

В.В.Овсієнко: Так, мовляв, ми стільки косили, косили Україну, а вона ще не докошена – так? Вони знали, про що питали.

І.Ю.Коваленко: Головне те, що з усіх цих віршів "Недокошений луг" попав до касаційного вироку Верховного Суду. Я подавав касацію... Там у мене стільки є таких віршів, що можна до них причепиться, а вони "Недокошений луг" вибрали.

Н.Б.Котляревська: Ото такий їхній рівень.

І.П.Коваленко: Мали йому призначати більше, ніж він отримав. Але нам дуже повезло, можна сказати. Я ж їздила йому добувати адвоката. Порадила одна знайома. Вона в якійсь справі вже його використовувала. Каже, що він дуже хоро-ший адвокат. Він узявся за цю справу.

В.В.Овсієнко: Але все одно, до цих справ допускали тільки тих адвокатів, котрі мали допуск.

І.П.Коваленко: Так. Той адвокат пішов до Івана Юхимовича на першу розмову. А той каже: "Ви член партії?" – "Член партії". – "То як же ви можете об'єктивно мене судити, як ви член партії? Ви не українець?" – "Не українець". – "То що ж ви можете про мене, українця, сказати?" Той плюнув і сказав, що не хоче братися за цю справу. Я почувала себе без-порадно, бо один адвокат відмовився, а інших нема. Сиджу я в тій адвокатській конторі біля Золотих воріт у Києві і дуже сумую. А мене викликає завідувачка і каже: "Ось я вам пропоную адвоката Єжова". Я думаю: що то за Єжов такий? Той Єжов вийшов до мене і каже: "Я проглянув – там справи нема. Там її розвалити можна за півгодини. Я беруся за цю справу". Ну, і пішов той Єжов. А він працював колись у трибуналі десь у Прибалтиці. Зовсім далекий від українських справ. Нічого не знав про українські національні події – така зовсім стороння людина. Але, мабуть, гарний професіо-нал. Він каже: "Я зараз захищаю військових злочинців, то вже кількох їх урятував. Їх дурно звинувачували. Я сюди приї-хав, нічого не знаю, що тут у Києві. Ну, я розберусь". Прийшов до Івана Юхимовича, а той і каже: "Що ж це таке, що тепер нема хороших адвокатів? То колись були різні Коні та різні Плевако – а тепер нема?” – “Ось я вам доведу, що є!" І під час суду він дуже гарно виступав. Але ж не пускали в зал.

І.Ю.Коваленко: Тож закритий суд був.

І.П.Коваленко: То він так кричав, що чули в коридорі. А секретарка вискочила, вікна позачиняла... Він каже: "Что – выз-вали коллег и заставили написать несколько этих доносов – и на этом основании судить человека?"

І.Ю.Коваленко: "...До чего докатилось КГБ! Если в 1937 году достаточно было одного доноса, чтобы человека не стало, то сейчас вы вызываете четырех коллег и заставляете их писать доносы на своего коллегу?"

І.П.Коваленко: Коротше, йому світило би більше. Але Єжов справив дуже велике враження навіть і на суддів. Прокурор вимагав шість років і три заслання. А врешті закінчилось п'ятьма роками.

В.В.Овсієнко: А хто був суддя? Прокурор?

І.П.Коваленко: Суддя був Мацько. А прокурор... Тільки знаю, що без руки був.

В.В.Овсієнко: А, без руки? Про нього багато хто знає.* *(Мабуть, Погорілий В.П. – В.О.)

І.П.Коваленко: То страшна скотина... Потім Єжов після процесу Івана Юхимовича увійшов у таку моду, що всі давай його запрошувати. Він провів кілька процесів. Одну дівчину навіть виправдали на підставі його захисту.

В.В.Овсієнко: З політичних?

І.П.Коваленко: З політичних, так. Одна дівчина сиділа десь в Одесі чи...

І.Ю.Коваленко: В Одесі.

І.П.Коваленко: В Одесі. Її зовсім виправдали. І тут йому допуск перекрили.

В.В.Овсієнко: Авжеж.

І.П.Коваленко: Я тут з ним зустрічалась. Він такий наляканий був. Каже: "Ні. Мені не можна". Він тоді інфаркт мав, його з партії виключили. Він був у жахливому стані.

[Кінець доріжки]

І.П.Коваленко: І ось Михайло Кутинський так підштовхнув Івана Юхимовича, що він почав писати. Він протягом усього життя так писав: коли-не-коли, час від часу, ото два вірші за рік – і ті загубив. А тут він відчув, що щось може, що це ко-мусь цікаво. Він тоді написав чимало віршів.

І.Ю.Коваленко: Купив машинку і сам надрукував, сам скомпонував дві збірки. Одна збірка, "Перлини" звалася, – 138 віршів, а друга – "Недокошений луг" – 60 віршів. Дві збірки. Ці збірки пішли між люди. Їх знайшли аж у Москві. Сам на-друкував ці збірки... А вони познаходили все одно. Слідчий їздив до Кутинського, у Москві розпинав його. Їздили в Чер-нігів, опитували там усю вулицю: чим себе, може, під час окупації скомпрометував. Нічого не знайшли, урожаю ніякого.

В.В.Овсієнко: Як вам це слідство далося? Які там були побутові умови? Як ви це психологічно переживали?

І.Ю.Коваленко: Тяжко, звичайно. Надзвичайно тяжко.

В.В.Овсієнко: Чи були ви були психологічно готові до арешту?

І.П.Коваленко: Так. Психологічно він був готовий, але...

І.П.Коваленко: Він не знав, як себе треба поводити.

І.Ю.Коваленко: Бо ніхто ніякої пам'ятки не розповсюдив, як себе поводити.

І.П.Коваленко: Потім Ґлузман написав разом з Буковським...

В.В.Овсієнко: То вже пізніше, в ув'язненні. А до того... Я теж не знав, як поводитись.

І.Ю.Коваленко: Не знав, як поводитись. Через те я там трохи перелякався. Але нічого ні про кого нікому не говорив – усе заперечував. Єдине, що я не міг заперечити, – Кутинського. Усе листування забрали в мене, все листування у моїх друзів позабирали, все. І головне, ті листи, які не дійшли, – вони мені їх розкривають і показують: "Ось ви пишете: “...і так життя тяжке, а тут ще сторіччя оте в печінках сидить..."

І.П.Коваленко: Леніна... Або ще: "Начитався Штеменка – так наче в гівні вимазався".

В.В.Овсієнко: Це про книжку того начальника Генерального штабу?

І.Ю.Коваленко: Це в одному листі. Так це навіть прокурор у своїй промові: “Як це так про нашого такого видатного гене-рала?!”

Н.Б.Котляревська: Листи не доходили до адресатів. Вони їх по дорозі перехоплювали.

І.П.Коваленко: Ну, розкажи, як ти спершу почував себе. Слідчий Коваль мені казав: "А ваш чоловік каже: “Я тут у вас відпочиваю, бо я так стомився: за матір'ю доглядай, уроки давай, сім'ю тягни..."

В.В.Овсієнко: Та ще й самвидав розповсюджуй.

І.Ю.Коваленко: Так. Усе друкуй, сиди ночами. І.П.Коваленко: "...Я хоч у вас відпочину", – ну, це тільки для красного слівця було сказано. Який там відпочинок, як за сім'ю серце болить?

І.Ю.Коваленко: Ну, ви ж самі знаєте, як там спати. Цілу ніч лампа горить, і не можна на бік повернутися, тільки прямо.

В.В.Овсієнко: Дозволяли хіба хустинкою отак очі закрити.

І.Ю.Коваленко: Оце тільки хустинкою дозволяли закрити очі. І руки повинні поверх ковдри бути...

І.П.Коваленко: Щоб не задушився...

В.В.Овсієнко: Оці побутові речі дехто не розказує... А вийти ж не можна, виходу ж немає. Там каструля ота стоїть... І похвилинно заглядають, похвилинно. У дверях вічко, і весь час ходить, весь час заглядає. Часом і жінки там чергували. А якщо тобі треба до тієї каструлі, то й ховайся там якось у куточку. І попроситись не можна, щоб вивели.

І.П.Коваленко: Це жах!

І.Ю.Коваленко: Найтяжче було не на слідстві, а на етапі.

В.В.Овсієнко: А ви з ким сиділи в камері під час слідства? Не самі ж? Чи була якась підозріла особа?

І.Ю.Коваленко: Підозріла особа – підсадна утка.

В.В.Овсієнко: Ну от, обов'язково.

І.Ю.Коваленко: Удвох сиділи в камері.

І.П.Коваленко: Більше часу сам же був.

І.Ю.Коваленко: Це після того, як уже дізнався, що сусід старався випитувати все, я сказав, щоб мене залишили одного. "Але в нас не положено". Я кажу: "Хай буде не положено. А то я його приб'ю". Вони мене залишили самого. Останні два місяці я сидів один.

В.В.Овсієнко: Під час слідства чи вже після?

І.Ю.Коваленко: Після слідства.

В.В.Овсієнко: А суд у вас коли був? І скільки він тривав, як відбувся цей процес?...

І.Ю.Коваленко: По-перше, чогось мені зробили закритий суд. Чому?

В.В.Овсієнко: І написано у вироку, що закритий?

І.Ю.Коваленко: Закритий.

В.В.Овсієнко: У мене хоч "відкритий" написано.

І.Ю.Коваленко: Там усе одно одні кагебісти сиділи.

І.П.Коваленко: Закритий, бо багато учнів могли приїхати до суду. А учні... Між іншим, мене ж теж знімали з роботи. Таки зняли з роботи. Ну, вони розраховували на те, що від мене учні відвернуться. Але вийшло навпаки. Я була оточена такою увагою учнівською... Мене зняли з роботи, але дозволили допрацювати навчальний рік. Це 1973 рік. У мене якраз був випускний десятий клас. Дозволили допрацювати. А знімали мене з роботи десь навесні, перед екзаменами. Так ще місяць мені дозволили екзамени прийняти. І все. І ось я одного разу запізнилась на роботу, бо далеченько таки туди, до першої школи. А учні... Якраз мій клас. Уже прийшов завуч і так натякнув, що, мабуть, затримана Ірина Павлів-на, що не з'явилась на роботу. А я, така захекана, вриваюся в клас. Учні встають і мені таку овацію влаштовують. Я так відчула...

І.Ю.Коваленко: Що не заарештували.

І.П.Коваленко: І багато всього: присилали перевіряти політичне виховання моїх дітей, влаштовували екзамени. Усі вони такі були згуртовані, такі стурбовані, так хочуть мене підтримати. А потім, на випускному вечорі я встала сказати кілька прощальних слів, ні на що не натякаючи. Нічого, просто, що йдіть у життя... І як тільки я встала – всі три класи встали – і батьки, і всі інші. І таку овацію влаштували! Я Кутинському розказувала, то він казав, що це дуже хороша ознака. Все-таки суспільство наше вже не таке, що раніше, коли досить було підозри якоїсь, щоб від тебе всі відвернулись і повірили, і злякалися. Так я хочу сказати, що цькування було ж на два фронти – не тільки тебе, а й мене. А потім вони казали: "Ми б її посадили, та тільки шкода було дітей та матерів". А матір умерла зразу.

Н.Б.Котляревська: Юхимовича мати.

В.В.Овсієнко: А суд скільки тривав?

І.П.Коваленко: Це було... 6 липня 1972 року почався, а 11 кінчився.

В.В.Овсієнко: То це ви були одним із перших засуджені?

І.Ю.Коваленко: Ні, я був другий.

І.П.Коваленко: Після Стуса. Я якраз стояла під будинком, як вийшла жінка Стуса і плакала, що він отримав такий вели-кий термін. Але з перших. Сергієнко вже був засуджений, бо я з Оксаною Яківною якраз була там. І в Верховний Суд, як касацію подали, так разом із Сергієнком і Коваленка розглядали.

В.В.Овсієнко: Писали ви касаційну скаргу?

І.П.Коваленко: Так, то адвокат писав. Ну, то ми ж розуміли, що нічого це не дає.

В.В.Овсієнко: Як присудили, так і залишилось?

І.П.Коваленко: Так і залишилось. Так сказали: "Ми б його, так би мовити, виправдали. Але ж він це жінці читав і сину читав".

І.Ю.Коваленко: Та не в цьому справа. Я б не сів. Коли вже розпочався суд, привезли мене на суд раніше, прийшов про-курор і приніс газету з покаянням Миколи Холодного "На терези совісті": "Оце прочитайте, напишіть так, як є, і суд не відбудеться. Ми вас відпустимо". Я прочитав і повернув йому газету. І сказав: "Якби він каявся сам, що він зробив там те, друге, то я б ще йому пробачив. Але він там скільки бруду вилив на гарних людей: на Івана Гончара, на Ґонтового...”

В.В.Овсієнко: На Оксану Мешко...

І.Ю.Коваленко: “...на Оксану Мешко, що такого ви від мене не діждетесь. Судіть". Отак уже й пішло. А якби я написав...

В.В.Овсієнко: Ну певно ж...

І.П.Коваленко: Вони дуже цінували тих людей, які...

В.В.Овсієнко: От Зіновія Франко тоді виступила з покаянням, Микола Холодний, Селезненко...

І.Ю.Коваленко: Ну, я сказав, не буду кривить душею: "Я можу написати лише три слова: я обіцяю не мати ніякої справи з самвидавом. Все. Якщо вас це влаштовує, беріть моє покаяння".

Н.Б.Котляревська: Їм цього було мало?

І.Ю.Коваленко: Мало.

В.В.Овсієнко: Таке не спрацювало би в пресі.

І.П.Коваленко: Ще Гончар в твоєму житті роль зіграв велику.

В.В.Овсієнко: Гончар Іван Макарович.

І.П.Коваленко: Він кілька разів був у Гончара, листи йому писав.

І.Ю.Коваленко: Вірші йому писав, відгуки, статтю про його музей написав...

І.П.Коваленко: І молодь заохочував там бувати. А потім кілька тих молодих людей мали великі неприємності. Чого вони відвідували, бачите, музей Гончара?

 

Перейти до наступної частини Стенограми

 

Права Человека в Украине

Информационный портал Харьковской правозащитной группы