» » » ІІІ ч. Стенограми інтерв’ю Івана Юхимовича Коваленка та Ірини Павлівни Коваленко

ІІІ ч. Стенограми інтерв’ю Івана Юхимовича Коваленка та Ірини Павлівни Коваленко


В.В.Овсієнко: Ви сказали, що етап дуже тяжкий був. Коли ви пішли на етап?

І.Ю.Коваленко: Це було на початку вересня. Ви ж ці етапи проходили – вони ж не везуть прямо, а через чотири-п'ять тюрем.

В.В.Овсієнко: Перший Харків, мабуть?

І.Ю.Коваленко: Харків. Там мені пощастило зустрітися з Василем Романюком, майбутнім Патріархом Володимиром. Посадили мене в підвал. Там вікна побиті, холодно, таке страшне.

В.В.Овсієнко: І, мабуть, такі залізні нари?

І.Ю.Коваленко: Так, з листа залізного.

В.В.Овсієнко: То камери смертників.

І.Ю.Коваленко: Камери смертників. Я думав, що я тут уже загнуся.

І.П.Коваленко: Він був найстарший з дисидентів...

І.Ю.Коваленко: А тут відчиняються двері і заходить сам начальник тюрми: "Так ви політичний?" – "Політичний". – "А чого ж ви попали?" – "Вірші писав". – "А хіба за це садять?" А я кажу: "Садять". – "Так я вам допоможу". – "Що ви можете до-помогти?" – "У мене є одна вільна камера для вагітних. Я вас туди посаджу". Ну, перевів мене в цю камеру для вагітних. Я там два дні пожив. Там зовсім інша справа: ліжко там м'яке. Я питаю у наглядача: "Немає тут нікого з українців?" Ка-же: "Привезли тут ще одного українця, сидить один". Я кажу: "Переведіть мене до нього". А той каже: "Та там же таке буде, що ти..." А я кажу: "Переведіть". Перевів мене туди – і це я потрапив до Романюка. І ми з тиждень з ним там жили вдвох. От уже я наспілкувався! Я два місяці був в одиночці, так наспілкувалися, наговорилися, скільки хотіли. А потім ще їхали, в дорозі, там, де повертають на Мордовію...

В.В.Овсієнко: Рузаєвка.

І.Ю.Коваленко: Так. Там його зсадили, а мене повезли до Пермі. Мене повезли в Свердловськ, а потім у Перм.

В.В.Овсієнко: А Романюка в Мордовію, в Сосновку, на особливий режим.

І.Ю.Коваленко: Там жах, у цих пересильних тюрмах. Де в камері повинно бути двадцять-тридцять, набивають по шістдесят. Усі палять. Там і я почав палити, бо один мені порадив: "Хочете вижити – навчіться палити". Бо серце не витримує, якщо його не підготувати. То я п'ятдесят п'ять років не палив, а то купив цигарок і почав потрошку звикати. І це мені врятувало життя. На прогулянку не водять, вентиляції ніякої, всі палять, та ще варять чай газетами. Та ви ж усе це пройшли так само.

В.В.Овсієнко: То що – вас отак із кримінальниками везли?

І.Ю.Коваленко: З кримінальниками.

В.В.Овсієнко: Мене чомусь майже завжди відокремлювали від них.

І.Ю.Коваленко: З кримінальниками везли.

І.П.Коваленко: Може, ви більш небезпечний? А в нього шапку по дорозі вкрали. Так що він отак голомозим і приїхав.

В.В.Овсієнко: Так, то вже осінь була. Скільки ви діб на етапі були?

І.П.Коваленко: В жовтні ти ж там уже був.

І.Ю.Коваленко: Так, у жовтні. Діб двадцять-тридцять.

В.В.Овсієнко: Мене в 1981 році везли з Житомира на Урал, до Кучино, тридцять шість діб.

І.Ю.Коваленко: От бачите, ви ті самі етапи пройшли.

В.В.Овсієнко: А тоді, в 1974-му, мене в Мордовію привезли.

І.Ю.Коваленко: Це скільки вам було років?

В.В.Овсієнко: Тоді було 24-25. І потрапили ви в яку зону?

І.Ю.Коваленко: У ВС-389/35. Це мені теж підвезло.

В.В.Овсієнко: Це станція Всехсвятська?

І.Ю.Коваленко: Так. Посьолок Центральний. Попав туди. Це мені теж трошки підвезло, бо там було спочатку двісті в'язнів, а 75 процентів з них українці. Решта литовці, вірмени, євреї були, самольотчики. Росіян – одиниці. Там у нас сидів Огурцов. Я з ним ще й дуже дружив.

І.П.Коваленко: Так ви ж не сходилися в поглядах?

І.Ю.Коваленко: Зовсім не сходились. Але він культурна людина, має дві освіти, з ним можна поговорити про все, він іноземні мови знає. Наші українці його люто ненавиділи. Один раз його били, а він каже: "Иван Ефимович, не падайте духом. Мы еще будем сидеть с вами в Думе". Я кажу: "Будемо сидіти, але тільки по різних..."

В.В.Овсієнко: У різних Думах?

І.Ю.Коваленко: Ні, в різних кутках. Та то жартували так.

Н.Б.Котляревська: А українці були східняки і західняки?

І.Ю.Коваленко: В основному з УПА.

І.П.Коваленко: Розкажи про свої стосунки з УПА.

І.Ю.Коваленко: Вони мене прийняли, як рідного, оточили увагою, турботою, чим могли допомагали. Чим я відрізнявся від інших дисидентів? Тим, що інші дисиденти – це була висока інтелігенція. Вони собі на них дивилися зверхньо. По-набирають собі книжок у бібліотеці і йдуть працювати. Сходяться самі, говорять про високі матерії, про все інше. А я з простим людом зразу зійшовся. Я знав майже всі мої вірші напам'ять. От вони мене попросили кілька разів прочитати свої вірші, які чули. Вони казали: "Ми двадцять років кінчаємо і сподіваємося, щоб прийшла нова зміна, що щось нам розкажуть, щось допоможуть, у чомусь просвітять. А вони на нас ніякої уваги". Зате я їм читав майже кожного вечора – чай заварять, сядуть кругом, я читаю свої вірші, а вони сидять і плачуть.

В.В.Овсієнко: А хто там був із повстанців? Прізвища можете пригадати?

І.Ю.Коваленко: Я ж кажу вам, що повстанців там було дві сотні. Якщо не більше. Мирослав Симчич, який 32 роки відси-дів...

І.П.Коваленко: Підгородецький...

І.Ю.Коваленко: Так, Василь Підгородецький – людина високої душі. Він 33 роки відсидів.

В.В.Овсієнко: Він же каліка. А ще живий?

І.П.Коваленко: Так. Він живий ще, слава Богу.

В.В.Овсієнко: Треба буде до нього поїхати якось.

І.Ю.Коваленко: Верхоляк...

В.В.Овсієнко: Верхоляк був один Євген, а другий...

І.Ю.Коваленко: Я не знаю, не пам'ятаю. Але вони були дуже уважні, привітні люди. І чим завжди відрізнялися українці? У них одяг завжди підігнаний, чоботи завжди начищені, вони стрункі, акуратні. А наша інтелігенція зразу опустилась, ходить уся засмальцьована.

І.П.Коваленко: І ти в тому числі.

І.Ю.Коваленко: І я в тому числі.

І.П.Коваленко: Там Підгородецький зразу його в оборот взяв: постриг його, підігнав форму, все зробив як слід і наказав, щоб він завжди так ходив.

Н.Б.Котляревська: Щоб тримався, не опускався, не падав духом.

І.П.Коваленко: Це певний виклик... Деякі не піддавались. Ну, Івана Юхимовича легко обробили, бо він взагалі дуже акуратна людина. Там такий настрій був.

В.В.Овсієнко: А хто був з української інтеліґенції в 35-й зоні?

І.П.Коваленко: Ну, треба сказати, що спочатку було таке враження, що вони ніби відмежувалися від тих, які воювали, та ще й ніби руки в них у крові по лікоть. А потім вони зблизилися, здружилися.

І.Ю.Коваленко: Я був зв'язковим між тими й іншими.

В.В.Овсієнко: Ви ж і за віком ближчі до них.

І.П.Коваленко: Ну, то вже була інша ґенерація. Молоді, освічені люди. Інформація тоді була така, що вони зразу не розібралися в ролі УПАвців. Не всі розібралися. Вони були їм чужі. Але там вони всі зрівнялися.

І.Ю.Коваленко: Зрівнялися.

В.В.Овсієнко: То так. Я зі свого досвіду знаю, що ми дуже зблизилися і були дуже своїми людьми. Я знав декількох повс-танців – це найсвітліші особистості, яких я знав.

І.П.Коваленко: Чудові люди. Потім вони кілька разів великими компаніями бували у нас тут у Боярці.

І.Ю.Коваленко: Тут у нас був Василь Підгородецький, Мирослав Симчич був, але нас не застав.

І.П.Коваленко: Так, іще Іван Кандиба, але він не повстанець. Теж там сидів.

В.В.Овсієнко: Хто ще був з набору 1972 року в 35-й зоні з вами?

І.П.Коваленко: Світличний з цього ж набору, Марченко Валерій. Марченко трошки пізніше прибув. Семен Ґлузман, Ігор Калинець, Василь Захарченко, Євген Пронюк, пізніше Антонюк Зиновій, Микола Горбаль. Горбаль і тут у нас був.

І.Ю.Коваленко: Спочатку мене поставили на розчистку снігу, бо зразу випав сніг. А потім лікарі обстежили, що мені не можна цього. То послали шити торбини.

В.В.Овсієнко: Норму виконували?

І.Ю.Коваленко: Не виконував. Якщо не виконував, то всі мені допомагали. Всі допомагали.

Н.Б.Котляревська: Ви весь час сиділи в одному таборі?

І.Ю.Коваленко: В одному. Ще в лікарні лежав.

В.В.Овсієнко: Там лікарня через загорожу.

І.Ю.Коваленко: Ви там бували?

В.В.Овсієнко: Бував я там теж. Але вже в інший час у 1987 і 1988 роках. Нас із Кучино перекинули на 35-у зону 8 грудня 1987 року. Відвели нам південну частину лікарні.

І.П.Коваленко: Ну, лікарня – це світла згадка. Він потрапив туди зі Світличним. Розкажи, як ви проводили час у лікарні, як відпочивали, як писали вірші один про одного?

І.Ю.Коваленко: Один про одного писали вірші. Щоб потішитись.

І.П.Коваленко: Щоб трошки розрядка якась була.

І.Ю.Коваленко: Так. Світличний був головою всіх. До нього несли все, хто що напише. На перевірку....

В.В.Овсієнко: Вас звільнили день-у-день 13 січня 1977 року, так? Привезли, звичайно, сюди до Києва?

І.Ю.Коваленко: Звичайно. За мною дружина із сином хотіли їхати разом із дружиною Симчича, щоб забрати. Бо Кан-диба звільнився з табору і доїхав до Москви сам, а потім у Москві жив тиждень. А потім поїхав у Чернігів. Я також так розраховував. Так ні: вони за місяць наперед схопили мене в страшенну холоднечу і повезли знову через п'ять тюрем, по багатьох етапах, по багатьох пересилках... Я приїхав, ліків не було ніяких, я інвалідом другої групи по тиску доїхав. Зовсім заріс бородою, до пояса. Привезли мене в КГБ в Київ.

І.П.Коваленко: Скажи, що спочатку мені дозволили поїхати тебе забрати.

І.Ю.Коваленко: А насправді возили по тюрмах у таку холоднечу, особливо в Харківській тюрмі, що там не було матраца, нічого нема. В чому є, в тому й сидів. Приїхав додому, то я був як сам не свій, бо страшенний тиск, хвороба. В КГБ зі мною два дні розмовляв начальник КГБ Києво-Святошинського району. Робив мені “профілактику”. Я кажу: "Та ви ж мене не пропишете в Києві чи в Київській області". – "Пропишемо, пропишемо. Тільки щоб сидів тихо і нічого там не робив, щоб до вас знайомі не ходили, нічого не готували".

Одержувати пенсію? Я її вже давно виробив та вислужив. Мені не дають. Чому? Тому, що не знятий з роботи. Заа-рештували, а з роботи не зняли. Два роки я домагався, щоб вони мене зняли з роботи. Щоб був запис, що зняли з ро-боти. І тільки через два роки я почав одержувати оту мізерну пенсію.

І.П.Коваленко: Аж 57 карбованців.

І.Ю.Коваленко: Ніякої допомоги нізвідки я не отримував, на реабілітацію не подавав. Це учні, без мене...

І.П.Коваленко: Будьмо більш точними: якийсь фонд допомагав – чи не Солженіцина. Через Юлію Олександрівну Пер-вову час від часу отримував 50 карбованців. Вона пов'язана була з Москвою, з фондом Солженіцина. Якими каналами ті гроші йшли, ми не знаємо, просто через неї поступало час від часу 50 карбованців.

І.Ю.Коваленко: Точно не знаємо. Доки не призначили пенсію. Тоді я відмовився взагалі від будь-якої допомоги. У таборі, коли я багатьох євреїв навчав англійської мови, мені казали: “Ми вам зробимо посилку, переказ”. Я відмовлявся. Я знав, що за все, що одержиш від когось, треба платити. Мене там дуже переслідував КГБ за те, що я спілкувався з євреями, вчив їх англійської мови. Вони збиралися в Ізраїль.

Поступово почав приходити в себе. Два роки я приходив до себе, потім почав потроху працювати по господарству. До мене заїжджало багато моїх співв'язнів. Був Василь Підгородецький, був Микола Горбаль, була дружина Руденка, Раїса, раніше була дружина Пронюка Галина Дідківська.

І.П.Коваленко: Така гарна жіночка!

В.В.Овсієнко: А Віра Лісова не приїздила?

І.П.Коваленко: Ні. Я в неї бувала.

Н.Б.Котляревська: Ніна Марченко була?

І.Ю.Коваленко: Була. Ніна Марченко була. Микола Горбаль, Перчишин...

І.П.Коваленко: Ще раніше були Мирослав Маринович і Микола Матусевич. Оксана Яківна Мешко бувала.

І.Ю.Коваленко: Андрій Коробань недавно у нас був.

І.П.Коваленко: Ще був той, хто просив тебе "Гопака" прочитати...

І.Ю.Коваленко: А-а, це Перчишин. Найпопулярнішим моїм віршем у таборі був "Гопак"... І ще кілька. Але ті нецензурні. Хоч ти десь сказала, чи охота переводити талант на таке. Але Світличний казав: "Що ви розумієте? Це поезія найвищого ґатунку!"

В.В.Овсієнко: А от як вам вдалося книжечку видати? Перша називається як?

І.П.Коваленко: "Недокошений луг", 1996 року.

І.Ю.Коваленко: А друга – "Джерело" 1999 року. Дай "Недокошений луг"... Це одна моя учениця, кандидат біологічних наук Ольга Рожманова, за якусь свою наукову працю заробила 500 доларів, і надрукувала цю збірку.

В.В.Овсієнко: Ось у передмові пишеться, що дуже багато ваших віршів пропало.

І.Ю.Коваленко: Та пропало 99 процентів. А оце один процент залишився. Мені соромно за те, що залишилось.

В.В.Овсієнко: У багатьох місцях підписано “з пам’яті”. То у вас феноменальна пам'ять!

І.Ю.Коваленко: Я п'ять іноземних мов учив. А іноземні мови пам'ять розвивають. Через те я в таборі був дуже популяр-ний. Бо я знаю десятки, сотні віршів. Напам'ять можу читати, читати, читати.

І.П.Коваленко: Ти скажи, що твої ліричні вірші в таборі теж користувались успіхом.

І.Ю.Коваленко: І ліричні вірші теж користувалися великим успіхом. До мене потім писали листи і просили послати їм ці вірші. В останні роки я писав так звані "люті" вірші. Я побачив, що зараз потрібні не ліричні вірші, не громадянські на-віть, а сатиричні. Через те в мене сатиричних віршів до сотні назбирається.

В.В.Овсієнко: Частина з них тут є?

І.Ю.Коваленко: Нема. Є два про поетів.

В.В.Овсієнко: Ну, а в збірці "Джерело", ви кажете, багато редактори позмінювали, повирізали. То ви не вдоволені цим?

І.Ю.Коваленко: Я вдоволений, слава Богу, хоч так воно вийшло, як є.

І.Ю.Коваленко: Коли деякі вірші повернули з КГБ, то я знайшов уривок із своєї поеми про УПА. Це була велика поема, на 60 сторінок, написана у 1967-му році.

В.В.Овсієнко: 1967 рік, так. Ого! Це тоді так написати, в 1967 році!?

Г.Б.Котляревська: Ну, це ж уривочок. А поема вся пропала.

І.Ю.Коваленко: Цілу поему забрали і знищили. Я її писав олівцем і зашифровував.

І.П.Коваленко: Вони повернули ті вірші, які мали відношення до справи.

В.В.Овсієнко: А ті, що до справи не ввійшли, вони що, знищили?

І.Ю.Коваленко: Знищили. Коли ми були на прогулянках, то весь час літав палений папір – то все знищували, все па-лили.

І.П.Коваленко: А все-таки він чимало написав і після звільнення. Наприклад, такі цикли, як "Чернігівські мелодії", "Бояр-ські сонети" – великий цикл. Так що він там зберіг творчий потенціал. Але його підводить здоров'я.

В.В.Овсієнко: А я читав ваші вірші. Недавно була добірка в ґазеті "Наша віра". Дуже гарні вірші. Євген Сверстюк дуже високо оцінював їх.. Він будь-що не публікує.

І.П.Коваленко: Була сторінка до вісімдесятиріччя, так там хороші вірші.

Н.Б.Котляревська: Сверстюк каже: "А я сам вибрав. Які мені сподобалися, ті й надрукував".

В.В.Овсієнко: Давайте тут зафіксуємо вашу теперішню адресу. Отже, Ірина Павлівна та Іван Юхимович Коваленки живуть у місті Боярка Києво-Святошинського району. Поштовий індекс 08154, вулиця Чубаря*, №36.

Іван Юхимович Коваленко помер 18 липня 2001 року.

Ірина Павлівна Коваленко померла 26 вересня 2011 року.

Електронна адреса доньки поета Кириленко Марії Іванівни – mkyrylenko@ukr.net

________________

*Тепер – вулиця Івана Коваленка

 

Права Человека в Украине

Информационный портал Харьковской правозащитной группы