» » » Шістдесятник Іван Коваленко (закінчення)

Шістдесятник Іван Коваленко (закінчення)


Закінчення. Див. ПОЧАТОК СТАТТІ

Сергій БІЛОКІНЬ, Марія КИРИЛЕНКО (КОВАЛЕНКО) (Київ)

 


Біографічний нарис 

 

433

Спроби КҐБ дискредитувати її шляхом поширення усіляких чуток успіху не мали. Отже, і саме ув'язнення Коваленка як захід залякування теж бажаних наслідків не дало. Із звільненням Ірини Павлівни з роботи тягнули. Як з'ясувалось, органам потрібен був інструмент впливу на Івана Коваленка в таборі. Йому весь час погрожували, що перейдуть до репресій над родиною, якщо він буде "погано поводитись". У листах Коваленко просив дружину піти з роботи, але вона зволікала –  мала надію, що встигне випустити свій десятий клас, де була класним керівником.
З часом стало зрозумілим, що шантаж І.Коваленка звільненням дружини з роботи результатів не дає. Було вирішено зробити із звільнення Ірини Павлівни з роботи справжній показовий "процес".
І от навесні 1973 року (трохи більше, як через рік після арешту Коваленка) в школі були проведені профспілкові збори працівників школи (всього душ 50 – учителі, технічний персонал та інші працівники).
Чому ж не звільнили з роботи просто наказом? Причин дві. Перша – занадто високий авторитет вчительки, що пропрацювала 25 років у боярській школі, була двічі нагороджена "вчительським орденом" – "Відмінник народної освіти", керувала протягом років районною секцією вчителів і була занадто добре відома в місті і районі.
Друга причина – потрібен був гучний публічний процес як засіб впливу на громадськість, треба було розвінчати улюблених педагогів, домогтися їх засудження вчителями та учнями (хоч на словах) і, звичайно, домогтися публічного засудження дружиною свого чоловіка.
Проводив збори куратор КҐБ по Києво-Святошинському району майор В.Тютюнник. Він же – головний обвинувач. Збори вів без натхнення, не приховував, що його роль йому не до смаку. І це теж була ознака нових часів.
Майор без потрібного звинувального пафосу розповів про "антисовєцьку" діяльність Ірини Павлівни Коваленко – читала й переписувала самвидав, давала читати 26-річному (!) синові, не зупиняла чоловіка в його антидержавних діях. Вимагав ухвали зборів – зняти Ірину Коваленко з роботи. Замість засудження Ірини Павлівни, вчителі один за одним піднімалися і гаряче висловлювались на її захист, високо оцінюючи її як вчителя і колегу. В.Тютюнник розгублено вигукнув: "Ми ж сюди приїхали знімати її з роботи, а не до ордену представляти". Після кількох млявих виступів "своїх" людей, надали слово Ірині Коваленко (ще до зборів їй дали зрозуміти, що коли вона засудить діяльність свого чоловіка, її не звільнятимуть). У своєму виступі вона сказала: "Я прожила з чоловіком 33 роки, знаю його як чесну і благородну людину. Я ніколи його не зречусь. Знімайте мене з роботи." Рішення зборів було компромісне: з роботи зняти, але дати закінчити учбовий рік і випустити свій 10 клас.
Відносно "виховного ефекту" і резонансу зборів. Колеги, знайомі, колишні учні (вже давно сімейні і нерідко поважні люди) тисли їй при зустрічі руки і казали, що вона для всіх подала вищий урок гідності й моралі: не боятися, не зрікатися.

434
Загальна прихильність до подружжя Коваленків знайшла і більш зримий вияв. Наприкінці навчального року на урочистій частині випуску трьох десятих класів слово від класних керівників надали Ірині Павлівні (для неї цілком несподівано). Після її виступу піднявся увесь зал - учителі, учні, їхні батьки -й декілька хвилин, стоячи, аплодували, влаштувавши справжню овацію. А потім буквально завалили квітами. Це було високе вшанування улюбленої вчительки, але це був і виклик владі.
Син Івана Коваленка Олесь був, здавалося, на шляху до успішної кар'єри. Він блискуче закінчив факультет перекладачів Київського державного університету ім. Т.Шевченка. Зразу по закінченні його було відряджено за кордон перекладачем. Ним як професіоналом цікавилося Міністерство іноземних справ. На час батькового арешту Олесь Коваленко працював перекладачем в "Інтуристі". Від нього, як і від матері, вимагали засудити і зректися батька. Він на це не пішов, і його зразу не допустили до спілкування з іноземцями. Талановитий перекладач-поліглот став клерком з мізерною зарплатнею – перекладав у бюро перекладів для населення дрібні документи. І це ще був не найгірший варіант.
А дочці Марії не дали по закінченню школи золотої медалі через четвірки по фізкультурі та військовій справі (обидва предмети вів секретар партійної організації школи, де вона навчалася). Освіту змогла продовжити лише після батькового повернення.
На щастя, родина поета-дисидента не опинилася в ізоляції. Звичайно, відсіялися деякі випадкові люди, зате нових друзів з'явилося набагато більше. Зав'язалися знайомства, які переросли в дружбу на багато років. Після арешту Івана Юхимовича стали постійними відвідувачами сім'ї Коваленків колишні учні, серед яких були і члени партії. За свій обов'язок відвідати Ірину Павлівну вважали навіть ті, хто роками до того не бував у Боярці. Багато хто тоді казав, що арешт їхнього вчителя призвів до кардинальної переоцінки цінностей у їхній свідомості.
З цих фактів можна зробити висновок, що репресії 1972 року не мали того  ефекту, на який сподівалася влада. Певного залякування було досягнуто, але репресії проти найкращих представників народу сприяли прозрінню великої частини суспільства щодо злочинності існуючого режиму. Події 1972 року були своєрідним каталізатором, який призвів до якісних змін у свідомості більшості українців і заклав підвалини доленосного волевиявлення українського народу 1991 року.
Покарання Іван Коваленко відбував у Пермській області на Уралі, ст. Всесвятська, колонія №389/35, де одночасно з ним карались такі видатні правозахисники, як І.Світличний, І.Калинець, В.Марченко, С.Глузман та ін.
На етапі до табору Господь послав Іванові Коваленку зустріч з отцем Василем Романюком, майбутнім Святішим Патріархом України-Руси Володимиром. Ось декілька уривків із спогадів поета про цю зустріч:
"...Після суду мене кинули до одиночної камери ("підсадні качки" після суду вже непотрібні), де я провів два місяці, доки вже восени мене відправили по етапу до табору. Першою "пересадкою" була сумнозвісна

 435
харківська тюрма - "пам'ятник", що залишила по собі Україні Катерина II15 . Помістили мене знов в одиночну камеру у підвалі. Через розбиті вікна проникає холодне морозне повітря. Ніяких матраців і ковдр. Промучився ніч, на поліпшення умов не сподівався. Але на ранок до мене завітав сам начальник тюрми. Почав з цікавістю розпитувати, за що засудили - (тоді відправляли по таборах перших засуджених політв'язнів "призову" 1972 року). Я розповів йому, що засуджений за вірші. І раптом чую: "Я переведу вас у камеру для вагітних жінок, що зараз пустує". Мабуть, зглянувся на мій вже похилий вік, може, "провина" моя не здалася йому такою вже страшною, але опинився я після пекла в раю: світла камера без "намордників", ліжка на сітці, матраци, ковдри, подушка. Та найбільше мені потрібно було не це, а жива людина, з якою я міг би говорити, бо за час перебування в одиночному ув'язненні зовсім здичавів.
Тому на другий день спитав у наглядача, чи є в тюрмі інші політв'язні з України. Він байдуже відповів: "Учора привезли якогось попа, якщо хочете, я переведу вас до нього". Так я опинився в одній камері разом з Василем Романюком, майбутнім Патріархом України Володимиром. Треба зазначити, що я зовсім не поважав тогочасних попів, бо панувала думка, що процентів на 90 вони були агентами КГБ, видавали органам усі таємниці, довірені їм людьми на сповіді, доносили на тих, хто відвідує церкву, хрестить дітей та ін. Та я одразу зрозумів, що це має бути зовсім інший священик, оскільки засудили його як політичного злочинця; зрозумів, що це був справжній наставник і служитель Божий. Через те я охоче погодився перейти в його камеру. Там було жахливо, як і годилось. Зварені з суцільного заліза ліжка, биті вікна, намордник, холод. Та незважаючи на це, мені зразу ж стало тепло від зустрічі з отцем Володимиром. Для знайомства і взаємної перевірки не потрібно було й хвилини. Взаєморозуміння йшло від Бога...
...Отець Володимир був обізнаний у питаннях філософії, в усіх основних релігіях світу. Я теж про це багато знав, і ми годинами розмовляли про буддизм, дзен, даосизм, іслам тощо. Особливо він був обізнаний в індуїзмі і
дуже поважав йогу. Отець Володимир був переконаний, що і в тюремному ув'язненні його вищий обов'язок вчити і просвіщати. Кого? Тюремників. Годинами писав він чудовою російською мовою глибокі за змістом і духом проповіді, які спершу завжди читав мені. Тоді наче розсувалися стіни камери, і здавалося, що ти опинився у храмі, де чути слово Боже...
...Сім днів у товаристві отця Володимира  промайнули, як один. Він дуже скріпив мій дух на всі табірні літа. Я бачив, як терпляче й стійко переносив він усі тюремні злигодні, і вчився у нього...
...Разом нас повезли і далі по етапу, У тюрмі важкі умови, але в столипінському вагоні незрівнянно важчі., їхали разом 5 діб. Далі наші путі розходилися. Отця Володимира везли в Мордовію, мене – на Урал Розлучилися десь уночі, міцно один одному потиснули руки, бажаючи триматися. Більше наші шляхи не перетиналися..."
 
436
У таборі Іван Юхимович продовжував писати. Попри нелюдські умови, там панувала творча атмосфера; вперше вірші Івана Коваленка витримали випробування вишуканою аудиторією, адже лише поетів, як він згодом згадував, там перебувало семеро. Всі вони гуртувалися навколо Івана Світличного, якого особливо цінував Іван Коваленко і про якого у своїх спогадах писав: "Іван Олексійович взагалі дуже серйозно ставився до всієї табірної літератури. Збирав, беріг, по змозі передавав за зону. На жаль, часті шмони спустошували чергові надбання"17.
У таборі особливо слідкували, щоб жодного вірша не потрапило на волю. І  все, що пише Іван Коваленко, регулярно знищували під час т.зв. "шмонів". З цього, можливо, найпродуктивнішого періоду його творчості, збереглося зовсім небагато: те, що згодом відновив по пам'яті, та деякі зовсім нейтральні вірші, які пропустила цензура у листах до дружини. А з листуванням не складалося. Знов його звинувачували, що не те писав у своїх листах. Показова була відповідь начальника табору на письмовий запит дружини Коваленка, чому вона не отримує листів від свого чоловіка (мовою оригіналу):
"Сообщаем, что у Вашего мужа КОВАЛЕНКО Ивана Ефимовича письма, адресованные Вам, конфискуются, так как он систематически пишет письма, в содержании которых искажается советская действительность или данные, не подлежащие разглашению.
На замечание администрации, что такие письма писать нельзя, КОВАЛЕНКО И.Е. вообще отказался писать Вам письма.
В связи с этим, рекомендуем, Вам, Ирина Павловна, написать мужу письмо и посоветовать ему писать только о себе, здоровье и т.д., не затрагивая вопросов политического характера, жизни подразделения и без искажения нашей  действительности.
НАЧАЛЬНИК УЧР. ВС-389/35/ПИМЕНОВ/"
18.
Ірина Коваленко згадує, що коли вона приїхала до чоловіка на побачення, оперуповноважений викликав її та вимагав, щоб вона вплинула на чоловіка. Підстави: на "виховних лекціях" Коваленко ставив лекторам-"просвітителям" незручні питання, що зводили нанівець увесь виховний захід. Знався з євреями, яких навчав англійської, щоб полегшити їм згодом життя за кордоном, тощо. Конфлікти з табірним начальством продовжувались і надалі. Особливо дратували табірну адміністрацію гумористичні вірші Коваленка, які стосувалися якраз "жизни подразделения". Їх особливо вишукували під час шмонів. Не раз доводилося чути поетові від колишніх співв'язнів: "Ваші вірші допомагали нам вижити". Цікаво було б прочитати "лібрето" опери під назвою "Запорожець за Уралом", яке написав у таборі Іван Юхимович. Але збереглася лише назва.
Єдиний певний шлях, яким вірші могли потрапити на волю, – це пам'ять тих, хто звільнявся. Саме так набув поширення вірш "У концтаборі в суботу" ще задовго до звільнення Івана Коваленка. Цей вірш, вивчивши напам'ять, вивіз таким чином Коваленків співв'язень Олесь Назаренко:
 
 437

"...Та нема мені дороги ні вперед, ані назад;
Дріт навкруг колючкорогий, в кожне серце — автомат.
І по сходах цих безкраїх я угору вже біжу,
 І кому й куди, не знаю, я несу біду чужу.
І нема вже доокола ні планет, ні їх орбіт,
Світ обвив і тіло коле тільки дріт, колючий дріт..."

У таборі Іван Коваленко, як і на волі, поводився незалежно, не приєднуючись повною мірою ні до якого угрупування, але підтримуючи разом з тим добрі стосунки з усіма.
Коваленко продовжував вчителювати і у концтаборі. Любив повторювати, що вчитель, як і лікар, не повинен розрізняти людей за національною чи навіть політичною відзнакою і має вчити всіх, хто прагне знань. З Іваном Світличним він удосконалював його французьку. Миколу Коца навчав німецької, з євреями-"самольотчиками" вивчав англійську, бо вони готувалися до майбутньої еміграції. Тренувався з розмовної англійської з Володимиром Буковським. Розповідав, що вони ходили годинами, і Буковський розповідав йому англійською історію свого життя. Буковський просив - коли з ним щось трапиться, нехай Коваленко згодом опублікує спогади: "Це розповідав мені Володимир".
Спілкуючись з росіянами Огурцовим, Балахоновим та іншими (що подобалося, до речі, далеко не всім українцям) часто вступав з ними в полеміку, зокрема з питань національної політики Росії. Та й взагалі у спілкуванні з будь-ким Іван Коваленко завжди обстоював свою точку зору.
Особливо дружні стосунки склались у Івана Юхимовича з колишніми вояками УПА, перед мужністю та героїзмом яких він завжди схилявся. Вони допомагали йому в нелегкому табірному побуті, часто запрошували "на чай", розчулено слухаючи його вірші. Поміж іншим він читав їм і вірш "УПА" (з поеми "Тракторист Василь", що загинула в нетрях КДБ), написаний ще у 1968 році:

"УПА — і серце пломеніє!
 УПА на нашій Україні
Не казка й вигадка - УПА,
 Нас Божа матір заступа.

У день святий її Покрови
Заявилися звитяжці нові,
Через неволі триста літ
УПА з'явилася на світ..."

Коваленко приваблював колишніх вояків своєю близькістю до простого народу, селянським корінням, спільними поглядами на історичні події і шанобливим ставленням до них як до національних героїв. З деким із них він потоваришував на все життя. Особливо теплі стосунки склались у нього з Мирославом Симчичем, з яким він продовжував листуватись і по звільненню.
 
438
В архіві Коваленка збереглися десятки листів М.Симчича – одного з найлегендарніших діячів УПА (псевдо Кривоніс), який провів у неволі 32 роки.
Ось декілька уривків з його листів до Івана Коваленка:    
"Шановний наш Іване Юхимовичу! Пишу наш, а не мій, тому що Ви входите до когорти тих, які належать не одиницям, а всьому українському народові. Ви знаєте, я не майстер слова і не зумію сказати те, що відчуваю душею, серцем, а навіть мозком, ту любов і вдячність Вам, яку приніс в нашу сім'ю Ваш лист і збірочка віршів, яку на кінець вдалося видати при атмосфері, що панує на сьогодні в нашій уже українській Державі. Ми з Вами вірили в перемогу в ті часи, коли не було жодного просвітку, то сьогодні я твердо вірю, ще не за горами той час, коли ми з Вами і наші сини та онуки будуть читати повну збірку Ваших творів".19
"Є багато поетів, які пишуть, але так доступно, всевичерпно, просто і вливающе в душу більше Вашого не стрічаю. І яка мене опановує гордість, що з цим поетом я колись хлебав щі з одного котла Це помогло мені Вас зрозуміти, любити і повік не забути"20
Додому повернувся Іван Коваленко рівно через 5 років після арешту інвалідом II групи. До київського ізолятору прибув після двотижневого виснажливого етапу через п'ять пересильних тюрем днів за 10 до звільнення. В ізоляторі його трохи підлікували, підгодували, приводячи в "божеський вигляд", щоб хоч живим додому привезти. Після цього він перебував, звичайно, під постійним поліцейським наглядом.
Реабілітували І.Коваленка 6 грудня 1991 року. Довідка про реабілітацію за № 13-р від 6 грудня 1991 року видано на підставі "Закона Украинской ССР "О реабилитации жертв политических репрессий на Украине" от 17 апреля 1991 года".
Після звільнення з концтабору Коваленко досить багато писав. Створив такі цикли віршів, як "Тиха зірка", "Боярські сонети", "Чернігівські мелодії", ряд сатиричних віршів на сучасну тематику, наприклад, "Сучасне Ельдорадо" наслідування Володимирові Cамійленку.
Тяжко хворий, він стояв осторонь від політичної діяльності, але жваво цікавився політичним життям. Продовжував підтримувати зв'язки з табірними побратимами, і вони його не забували, навідували. У його оселі побували такі відомі борці за незалежність України, як Підгородецький, Іван Кандиба, Андрій Коробань, Мирослав Симчич та інші. Вони цінували Коваленка як людину і поета.
Листувався і бачився після повернення Іван Коваленко ще з одним видатним діячем опору - Миколою Коцом. Їх пов'язувала, зокрема, така спільна для обох риса, як незалежність у своїх оцінках і діях. Після звільнення М.Коц не раз відвідував свого побратима, та і сім’ї їхні здружилися.
1995 року коштом улюбленої учениці подружжя Коваленків і самовідданої популяризаторки творчості поета Ольги Рожманової вийшла перша невеличка збірка віршів Івана Коваленка "Недокошений луг "21
 
 439
1996 року І.Коваленко підняв питання про повернення йому конфіскованих у нього при арешті 1972 року матеріалів. Служба безпеки України за сприяння Генерального Прокурора задовольнила його клопотання. Коваленкові повернули всі праці самвидаву, листування та інші матеріали. Щодо віршів, то вони зазнали значних втрат, бо були знищені чернетки, написані олівцем, а таких була більшість.
Повернення архіву дало змогу Коваленкові видати другу, повнішу, збірку віршів "Джерело. Видано її 1999 року до 80-річчя поета благодійним коштом за сприяння Михайла Згуровського, на той час Міністра освіти України.
Автор отримав схвальні відгуки на свої збірки від таких відомих людей, як Іван Гончар, Микола Жулинський, Віктор Міняйло та інші. Ось лише деякі з них:
З листа Івана Макаровича Гончара:
"Одержав я Вашого змістовного, пройнятого теплом Вашої душі, листа, а також дві фотокартки та два вірші
До глибини зворушений Вашою щирістю і сердечністю до мене та моєї діяльності. Ви — Людина, яка пережила Брєжнівсько-Сусловські каземати та душевні тортури і лишилася самим собою, - є справжнім Національним Героєм"
23
З листа Івана Олексійовича Белебехи (доктор економічних наук, живе в Харкові, автор ряду праць з історії України):
"Дорогий Іване Юхимовичу! Щиросердно дякую Вам за "Недокошений луг" - збірку не просто талановитих віршів, а скарбницю почуттів, написаних душею і серцем. Автор недаремно живе на світі. Доземна вклоняюсь Вам у подяці за те, "щоб жила Україна й бандура жила"24
З листів Віктора Олександровича Міняйла, українського письменника, лауреата Шевченківської премії:
"Я захоплююсь не тільки Вашим безперечним талантом, а й Вашою безкомпромісною громадянською позицією — позицією борця за щастя нашої матері України" 25
"...та обставина, що Ви відверто виступили проти Сатани і його імперії не могло закінчитись інак, як лютою розправою. Я схиляюсь перед Вашою мужністю і відвагою, я схилюсь перед Вашою дружиною, що не розпростерла руки перед Вами, коли Ви виходили на прю з лютим ворогом України..."
"Рекомендація.
Я, Міняйло Віктор Олександрович, вважаю за свій обов'язок письменника і громадянина рекомендувати талановитого поета Івана Юхимовича Коваленка, автора двох поетичних книг - "Недокошений луг" і "Джерело", в члени Спілки письменників України.
 

440
Іван Юхимович виборов це право не тільки талантом, а й самовідданою боротьбою з імперсько-комуністичним режимом за волю України..." 26    
    
До 2000 року з Різдва Христова свої вітання шле Микола Жулинський, на той час віце-прем'єр-міністр з питань гуманітарної політики:
"Дорогий, Іване Юхимовичу! Сердечна вітаю Вас і обіймаю Вас, славного поета, борця за волю України!.. Я радію, що Ваша творчість буде жити в народній пам’яті, бо Ви талановита людина.., великий поборник пріоритетів національної політики України"
Але за життя Іван Коваленко не діждався справжнього визнання як дисидент та поет. Ім'я непересічного поета не стало відоме широкому загалу. За ініціативою лауреата Шевченківської премії поета Леоніда Череватенка 5 вересня 2003 року в Національній спілці письменників України відбувся вечір пам'яті поета. З'явилась низка публікацій про І.Коваленка журналіста Радислава Кокодзея (перелік див. у додатку).
Як згадує дружина поета Ірина Павлівна, Іван Коваленко не раз повторював: "Спочатку мене визнають "знизу" - в народі." Ці слова виявилися
пророчими. Його творчість вже вивчають у школах не лише Боярки, де він прожив більш, як піввіку, але і в школах Києво-Святошинського району, його рідній школі у Переяславі-Хмельницькому. Знайомі з його творчістю в Чернігові, за деякими свідченнями, у Севастополі. Таким чином, у широкому загалі першими, за власною ініціативою, звернулися до творчості Івана Коваленка наші освітяни, колеги поета, що вчителював все своє життя. Вони оцінили Коваленка не тільки як поета, але великою мірою як вчителя, на чиїх поезіях можна виховувати справжніх патріотів своєї Батьківщини, порядних, достойних людей.
Представників вищої школи Іван Коваленко цікавить в першу чергу як майстер слова. У Херсонському державному університеті магістрантка Оксана Мироненко 2003 року захистила магістерську дисертацію "Образно-тропеїчні засоби у творах Івана Коваленка", здійснену під науковим керівництвом професора Марії Пентилюк.
А незалежна Українська держава не поспішає вшановувати своїх вірних синів. З тих, хто зазнав репресій у 1972 році, широкий загал знає хіба що з десяток імен. Вірші Івана Юхимовича Коваленка так жодного разу й не були видані у державному видавництві державним коштом. Може, тому, що деякі з них занадто вже по-сучасному звучать?
Хіба не про наші часи слова з вірша Івана Коваленка "Іуди":

"Іуди живуть поміж нами,
І їм ще нема переводу,
За чорні діла срібняками
 
 441
Одержують винагороди.

Де діло високе і чесне,    
Де світло засвічують люди,    
Там зразу ж Іуда воскресне,
Підкрадеться тінню Іуда..."

Або з вірша "До Діогена":

"Безсоромний торг навколо мене,
 Гине совість, людяність зника.
Дай ліхтар мені свій, Діогене,-
Я піду некуплених шукать..."

Здобуття Україною незалежності принесло поетові короткочасні радість і надії, та згодом - розчарування у її реальних результатах:

"Мав я військо знамените,
 Йшов попереду колон,
Не в бою воно розбите –
Взяте підступом в полон..."

Іван Юхимович Коваленко помер 18 липня 2001 року, не доживши півроку до 30-річного ювілею з дня січневих подій року 1972-го. Похований у Боярці.
У цьому нарисі йшлося про Івана Коваленка як про дисидента 60-х років. Але поза сумнівом, його згадуватимуть і як непересічного українського поета другої половини ХХ-го сторіччя. Творчість Івана Коваленка не обмежувалась громадянськими віршами. Тонкий лірик, прихильник різних поетичних форм, він віддавав перевагу філософській загальнолюдській тематиці. Хочеться закінчити цю статтю словами самого Івана Коваленка:

"І я збагнув, що для поета
(Не роблять з цього вже секрета)
Його життя – найкращий вірш!"

Бібліографія
І. Опубліковані твори І.Ю.Коваленка:
Недокошений луг. К., 1985. 127 с.
Джерело. К.: Освіта, 1999. 271 с.
Червона калина: Вірш // Нове життя. Пряшів,1967. 25 березня. № 12. С.9.
Український "Некрополь": Стаття // Нове життя. 1967. 8 липня. № 27. С. 3.
 
442        
Бандура: Вірш // Нове життя. 15.VII. 1967. № 28 . С. 2.
Квітковий роздум: Вірш // Нове життя. 1967. 22 липня. № 29. С.З.
Ріка і джерело: Вірш // Нове життя. 1967. 9 вересня. № 36. С. 5.     »
Київська Гончарівка: Стаття // Нове життя. 1967. 19 вересня. № 37. С.7. •
Ще раз про XX вік: Вірш // Нове життя. 1967. 14 жовтня. № 41. С.З.
Вивчайте мови: Вірш // Нове життя. 1967. 4 листопада. № 44. С. 7.
Диво: Вірш // Нове життя. 1967. 2 грудня. № 48. С.1.
Четвертий іспит: Вірш // Нове життя. 1968. 20 січня. № 3. С.1.
Михайлівський Золотоверхий: Стаття // Нове життя. 1968. 27 січня. №4. с.5.
Алгебра поезії // Нове життя. 1968. 27 квітня. № 20. С.7. Рец.: Дробняк М. Розлуки і зустрічі.
„Пісня про незнищенність поезії", "Лебедина пісня", "Доньці": Вірші // ж. Нові дні. Торонто, Канада, № 559. 1996. Жовтень. С. 3-4.
Калинові сльози: Вірші // ж. Україна. 1992. № 14. С.14. Передмова Владислава Савенка.
"Павлу Тичині", "Відповідь", "Часом": Вірші // газ. За віру і волю. Вид. Терноп. крайової орг-ціїУкр. христ.-дем. партії. 1992. № 4 (19). С.7.
Гопак: Вірш // газ. За віру і волю. Вид. Терноп. крайової орг-ції Укр. христ.-дем. партії. 1991. № 14 (15). С. 16.
"У почині було слово...": Добірка віршів І.Коваленка - "У концтаборі в суботу", "Сонет віри й надії", "Молитва" // газ. Наша віра. 1992.№ 7 (22). С.7. З короткою біогр. довідкою.
"Бандура", "Дзвін мого серця", "Як довго йшов я до свого народу...", "Річка, вулиця, місток...": Вірші // Українська культура. 1996. № 8. С. 28 - 29.
II. Матеріали про Івана Юхимовича Коваленка:
[Біогр. нотатка] // журн. Нові дні. Торонто, Канада. 1995. Вересень. С. 3.
Третяк Аліна. Іван - нескорена душа // ж. Українська культура. 1996. № 8. С. 28-29.
Денисенко Лидия. Диссидентов травили хлебом. А спасал их Ежов // газ. Киевские ведомости. 1996. З августа С.17.
Третяк А. Іван та Ірина й червона калина // Новий день. Газета Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. 24 серпня. № 67-68 (8047 - 8048). С.7.
Цівірко Микола. Недокошений луг Івана Коваленка // газ. Вечірній Київ. 1998. 8 серпня.
60 років разом: "Наше кохання не знищили ані в'язниці, ані коридори КДБ // газ. Петрівна. 1998. 12 лютого. № 7 (170). С.З.
Відійшов Іван Юхимович Коваленко. ЗО.ХП.1918 - 18.УП.2001: Некролог // газ. Наша віра. 2001. Серпень. № 8 (160).
Третяк А. Іван та Ірина й червона калина // газ. Закон і обов'язок. 2001. Лютий. № 7 - 8. С. 6 - 7.
Володай Тетяна. Залишив у спадок незалежну Україну // Новий день. 2002. 17 серпня . № 33 (8480). С.16.
 
 443
Кокодзей Радислав. Весна - поезія - життя...: Історія одного кохання // газ. Літ. Україна. 2003. 10 квітня.№ 15. С. 7.
Кокодзей Р. Весна - поезія - життя...: Історія одного кохання //газ. Вартові неба. 2003. Квітень. № 46 - 49. С. 13.
Кокодзей Р. "Фактор ікс або півстоліття потому... // газ. Дзеркало тижня. 2003. 26 липня. №28.С. 20.
Кокодзей Р. Зустріч з самим собою...: Урок одного вірша: "Недокошений луг" Івана Коваленка // ж. Укр. мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2003. № 3. С. 96 - 107.
Кокодзей Р. "А ми пута розірвемо і будемо жити, І червону калину ми будем садити": Поет Іван Коваленко і Переяславщина // газ. Вісник Переяславщини. 2003. 22 серпня. № 65 (1660). С.9.
Кокодзей Р. Вечір пам'яті Івана Коваленка // всеукр. газ. Сільський час. 2003. 26 вересня. № 73 (456). С.15.
Кокодзей Р. "Та слово не згине без нашої згоди!.." // Новий день. 2003. 27 вересня . С.14-15.
Кокодзей Р. "Та слово не згине без нашої згоди!.." // газ. Народна армія. М-во оборони України, 2003. 4 жовтня. № 180 (2845). С.7.
Кокодзей Р. "Та слово не згине без нашої згоди!.." // Літ. Україна. 2003. ЗО жовтня. № 37-38 (5030-5031). С.9. Вшанування поета-дисидента в Національній Спілці письменників України.
_________________________
1. Коцюбинська І.М. Спогади і розповіді про М.М.Коцюбинського. К.: Дніпро, 1965. С.126.
2. Юрков Й.В. Стихотворения. Санкт-Петербург: Амфора; Геликон плюс, 2003. 246 с.
3. Нове життя. 1967. 25 березня. № 1000. С. 9.
4. Денисенко Лідія. Дисидентів труїли хлібом. А рятував Ух Єжов // Київські відомості. 1996. З
серпня. С.17.
5. Коваленко І. Київська Гончарівка // Нове життя. 1967. 16 вересня. № 37.
6. Коваленко І. Михайлівський Злотоверхий // Нове життя. 1968. 27 січня. № 4.
7. Лист І.Коваленка від 28 грудня 1968 року. Тут і далі листи з домашнього архіву сім'ї Коваленко.
8. Лист І.Коваленка від 30 вересня 1969 року.
9. Лист І.Коваленка від 11 листопада 1967 року.
10. Лист І.Коваленка від 6 вересня 1969 року.
11. Лист І.Коваленка від 7 грудня 1968 року.
12. 3 листа від 22 грудня 1968 р.
13. Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. К.: Либідь,
1995. С.129.
14. Денисенко Лідія. Дисидентів труїли хлібом. А рятував їх Єжов // Київські відомості. 1996. З
серпня. С.17.
15. У цій тюрмі восени 1944 року помер дід одного з авторів цієї статті - Сергій Буряк.
16. Зі спогадів Івана Коваленка про Василя Романюка, Святішого Патріарха України-Руси
Володимира. За текстом, підготовленим до повного зібрання творів І.Ю.Коваленка.
17. Коваленко І. // Доброокий: Спогади про І.Світличного. К.: Час, 1998. С.471-474.
18. Лист № К-5, 5 травня 1973 р.
19. 3 листа від 14 квітня 1996 р.
20. 3 листа від 22 грудня!997р.
2І. Коваленко Іван. Недокошений луг. К.,1995. 127 с.
22. Коваленко Іван. Джерело. К.: Освіта, 1999. 271 с.
23. 3 листа від 26 травня 1989 р.
24. 3 листа від 14 червня 1997 р.
25. 3 листа від 25 березня 1996 р.
26. 3 листа від 14 лютого 1999 р. За рекомендацію Коваленко подякував, але в хід її не пустив.