Сценарій шкільного вечора (4 ч.)


Цей вірш поет написав у таборі після побачення з дружиною.

ТВОЇ ЛИСТИ

Ідуть листи, ідуть твої листи,
Несуть тепло, твою любов і тугу,
І чутно крізь папір тих почуттів напругу,
Яку слова твої не в змозі донести.

А я іду крізь кривду і наругу,
Незломлений, не зрадивши мети.
Усе згубив… Лишилась тільки ти
Та ще печаль нескошеного лугу.

На нім загінку я колись не докосив,
Тепер молюся ревно: “Господи, спаси!
Добав листків мого календаря!”

Нехай згоряють, падають світила,
Я буду далі йти, і буде в мене сила,
Поки ще світиш ти, немеркнуча зоря.

1975 р.

Багато було складено за 5 років віршів у таборі. Майже всі вони були знищені при обшуках або були конфісковані у листах. Дійшли лише ті, які були пропущені цензурою або збереглися у пам`яті поета.

Збереглися ще ті вірші, які вивчивши напам`ять, політв`язні вивозили на волю. Так, вірш “У концтаборі в суботу…” вивіз на волю політв`язень Олесь Назаренко. У вірші згадуються латиші, яких теж багато було у концтаборі і з яких було сформовано табірний оркестр.

У концтаборі в суботу
грають марша латиші –
Кожну ноту, як скорботу,
виривають із душі.

І жахні бадьорі звуки
тяжко родяться із мук.
Виповзають їм на руки,
в`ються виводком гадюк.

Два мерці сидять у колі,
кістяки замість долонь:
Чверть століття у неволі –
сивим став акордеон…

Марш під сходами брудними –
місця іншого нема.
І закляк я перед ними –
раптом валиться тюрма.

І запльовані ці східці
аж до неба піднялись.
Я тікати хочу звідси
в своє вкрадене колись.

Та нема мені дороги
ні вперед, ані назад;
Дріт навкруг колючкорогий,
в кожне серце – автомат!

А ці сходи – все угору
і без краю, без кінця,
І мені вже падать скоро
і ставати за мерця.

Я в тривозі, я в знемозі,
я у розпачі без сил…
На останньому порозі
чую тихий шерхіт крил.

Та не чую я вже болю,
і страждань уже нема –
Посвітлішало навколо,
розступається пітьма.

Я збагнув свою скорботу,
стало легше на душі.
У концтаборі в суботу
марш дограли латиші.

Термін ув`язнення підійшов до кінця, поет прощається зі своїми побратимами:

Прощайте, славне товариство,
Моя рідня, Уральська Січ.
Недоля зла опалим листом
Жене мене далеко пріч.

Не був я гарним бандуристом,
Хоч бринькав стиха, звісна річ.
Не та снага, та й обмаль хисту,
І я тепер поліз на піч.

Ще буде добре, як долізу,
Кісток не склавши у валізу,
А, може, й з печі упаду.

Віддав я вам бандуру в руки,
Гартуйте пера, як шаблюки,
Як бій, - то в першому ряду!

У січні 1977 року Іван Коваленко повертається у Боярку, до рідного дому. Хворий, виснажений, але з незламною волею до життя.

Добравсь, доліз, прибув до хати.
Калина всохла у дворі.
На ній веселі снігурі
Ще хочуть ягід відшукати.

З душі сочаться кривди-втрати,
Як рани свіжі на корі,
І я, ступивши на поріг,
Забув молитву проказати.

Чи буде рішено Всевишнім,
Щоб знов горіть вогнем колишнім,
Не загасить життя своє?

Знамення перше бачу нині:
Снігур на висохлій калині
Для мене приклад подає.

Ще міцний духом, Іван Коваленко повернувся у дуже важкому стані. Це була вже літня, зовсім хвора людина. Боротьба із хворобами відбирала багато сил. Але поет пише, залишаючись вірним у 1977-78 роках формі сонета. Згодом ці сонети будуть об`єднані з написаними пізніше у цикл “Боярські сонети”. Це переважно сумні філософські твори. Смерть настільки близько підійшла до поета, що в своїх віршах він все частіше він звертається до теми Бога й смерті, підводить підсумки свого життя:

Як довго йшов я до свого народу…
Не думав по собі лишати навіть слід.
Доходжу вже на схилі кволих літ,
Не дбаючи про славу й нагороду.

Я не писав нікому на догоду.
(Не зник навік козацький родовід!).
Як Бог велить ставати за свободу,
То йдеш на прю долать лихий набрід.

Ну, побував за вірші на Уралі,
Зробив замало, щоб потрапить далі,-
Мабуть, не стачило ані снаги, ні діл.

Перевертні хай потопають в славі,
Мені з народом жить у самвидаві.
Тарас Шевченко не писав у стіл.

1992 р.

У цей же час поет аналізує і свій творчий доробок, вже вкотре підмічаючи свій духовний зв`язок із Тарасом Шевченком.

Задумуюсь глибоко часом,
Чому мене мучать вірші.
Мабуть, є щось рідне з Тарасом,
З його переходить душі.

Я в душ перевтілення вірю,
Навік не зникають мерці.
До інших померлих примірю –
Не зводяться зовсім кінці.

Там – вчинки, не гідні людини,
Там – прикрі, нещирі слова.
Ми тільки з Тарасом єдині,
І пам`ять щомить ожива.

Немов би було це учора,
Як пас за селом я ягнят,
Та доля, жорстока й сувора,
Пішла мене світом ганять.

Ті ж самі кайдани і пута,
Байдужий, покірний загал,
І Муза у ланці закута,
І слово прокляте – Урал.

Та ж сама любов до Вкраїни,
Що серце мені пропекла,
І плач, і верба, і калина.
Та тільки нерівні діла.

Мабуть, це пішло так від Бога,
Що слід непомітний лишу.
Караюсь не гірше за нього,
Та гірш за Тараса пишу.

Між тим, відбулося те, чому поет присвятив своє життя, здійснилася його заповітна мрія про незалежність України. Але він не пережив періоду ейфорії, бо розумів, які важкі шляхи ведуть до справжньої, а не задекларованої незалежності рідного краю.

І хоча здоров`я Івана Коваленка все погіршувалося, останні десять років життя були досить щасливі. Рідна Україна стала незалежною, приходить певне визнання.

У 1995 році виходить перша збірка поета «Недокошений луг», видана на кошти улюбленої учениці подружжя Коваленків, друга і ангела-охоронця сім’ї Рожманової Ольги Михайлівни. Іванові Коваленку присвячуються телерепортажі на 1 національному кнелі телебаченні, його вірші неодноразово звучать по українському радіо. З’являються статті про нього та друкуються його вірші у журналах «Україна», «Українська культура», в українському універсальному журналі «Нові дні», що видається у Торонто (Канада), у газетах «Наша віра», «Вечірній Київ», «Закон та порядок», «Новий день».
У 1996 році до 25-ї річниці репресій інтелігенції в України вже не КДБ, а Служба Безпеки України повернула частину конфіскованих матеріалів і серед них деякі вірші, які поет вважав втраченими назавжди. У січні 1999 року до 80річчя поета за сприяння Михайла Згуровського, на той час Міністра Освіти України, у видавництві «Освіта» виходить друга збірка поета «Джерело», до якої входять майже всі вірші поета, що збереглися.

До 2000 року з Різдва Христова свої вітання шле Микола Жулинський, на той час Віце-Прем’єр-Міністр України з питань гуманітарної політики. «Я радію, що Ваша творчість буде жити в народній пам’яті, бо ви – талановита людина…, великий поборник пріоритетів національних політики України»,- пише він Іванові Коваленку.

У 2004 році Боярська міська рада одноголосно прийняла рішення про те, щоб назвати іменем Івана Коваленка вулицю, на якій він жив. На будинку поета – меморіальна дошка.

У 2006 році на кошти Ольги Рожманової було видано повну збірку творів поета «Перлини».

Вірші останніх років життя, за винятком невеликого циклу сатиричних, - це вірші, у яких поет підводить підсумки свого життя і прощається з усім, що було йому дорогим. Ось його останній вірш:

Що я візьму з собою з цього світу?
Весняну повінь лугового квіту,
Маленьке озеро у зорі загорну,
Вербу на нім,самотню і сумну,
Та шум лісний, де сосни і ялини,
І ще візьму я ягоди калини.

А ще візьму.... Ні, не візьму нічого,
Не з тим душа вертается до Бога,
Добром і злом розчахнута навпіл,
Душа любов несе - земних вершину діл;
Та все ж порушу я закон святий
І вірю: Бог за це мені простить,
Візьму лиш кілька хвиль з Десни-ріки
І дотик любої руки....

2001 р.

Іван Коваленко писав:

”Не шкода, що помру, – помруть мої пісні.
По світу вітер їх, як листя, не розніс.
Їх знають тільки ріки, поле й ліс,
Тому так тяжко й боляче мені…”

Але поет помилявся, пророчим виявився інший його вірш, в якому Іван Коваленко казав:

“А я, розп`ятий, не воскресну,
Хоч і полину в даль небесну,
Куди укаже Божий перст,

Та на землі не весь загину,
Бо знайдуть люди і воздвигнуть
Мій вірш скорботний – вічний хрест.”

Ми ознайомилися з життям і творчістю українського поета Івана Юхимовича Коваленка.

Хай наостанок прозвучить ще один його вірш, в якому він ніби підсумовує своє життя:

Нічого в світі не нажив,
Ані добробуту, ні слави,
Пройшов крізь бурі і заграви,
Тяжку неволю пережив.

Я не збирав багатих жнив,
Робив нудні буденні справи,
Любив дерева, квіти й трави
І трохи з музою дружив.

Вона мене не забувала,
Хоч крадькома, та забігала.
З утіх одна – буває гірш.

Так я збагнув, що для поета
(Не роблять з цього вже секрета)
Його життя – найкращий вірш!