Сценарій шкільного вечора (3 ч.)


До націоналістичних КДБ віднесло і вірш “Недокошений луг”, хоча нічого, крім болю за те, що поет мало встиг зробити для свого народу, там немає:

Восени…
Я не знаю, чому восени
Часто бачу я знов
Все ті ж самі
Тривожнії сни.

Все ті ж самі місця
В задеснянськім
Озернім краю
Де я спокій згубив,
Де покинув я
Радість свою.

Бачу ясно, до мук,
Той знайомий
Журний виднокруг.
І в тривозі спішу
Я на свій
Недокошений луг.

Недокошений луг…
Там похила трава доцвіта,
Шерхіт владний коси
З далини
В моє серце вліта!

Сходить сонце
З-за трав,
Журавлі пролітають вгорі,
А з долини у ряд
Виступають гуртом косарі.

Кожен помах їх кіс
Мені голову
Зносить з плеча.
І стискає мене
Тоді дика і люта
Печаль.

І мордує мене
Найлютіша
Із віданих туг,
Як побачу я знов
Той сумний
Недокошений луг.

Чом не кличуть мене
Ці суворі міцні
Косарі?
Як же я забаривсь
І не вийшов
До них до зорі?

Я цей луг у собі
Все життя,
Як покуту, носив,
Бо загінку свою
Я на лузі отім
Не скосив.

І тривожить мій сон,
І приносить
Найтяжчу із туг
Невимовно журний
Недокошений мною
Той луг…

Плаче осінь навкруг,
Суне морок з яруг,
А в мені все живе,
А мене все зове
Недокошений луг…
Недокошений луг…

1969 р.

Ви можете самі розсудить, які вірші вважалися тоді націоналістичними. То були складні парадоксальні часи, коли будь-які прояви патріотизму, національної гідності, розцінювались як націоналізм. Відлуння тих часів ми відчуваємо іноді і зараз.
Іван Коваленко писав про себе у листі до свого однодумця Михайла Кутинського: “Свій інтелект я виховував на безкрайньому морі західних літератур і на досягненнях західної культури”. Він любив українську мову та культуру не сліпо, а маючи змогу порівнювати їх з кращими здобутками світової культури. Іван Коваленко не боявся згадувати поруч Шевченка і Пушкіна, хоч це і дратувало ортодоксальних націоналістів. Його улюбленим письменником був французький романіст Стендаль. Ще в студентські роки він писав:

Інші мають славу, почесті і гроші,
Я їм і не заздрю і мені не жаль.
Хай їм і будинки, і вбрання хороші,
А у мене будуть зорі і Стендаль.

Прийде час вмирати, я усе згадаю,
І всього на світі буде мені жаль,
Але легше буде від того, що знаю:
Будуть вічно жити зорі і Стендаль.

Серед російських поетів Іван Коваленко особливо цінував Ігора Сіверяніна, якого називав “чарівником слова”. Від нього поет взяв схильність до словотворчості. Ось уривок з вірша “Прийди у сад”:

Прийди у сад… Тут так порічно,
Кущі калинно розрослись.
Тут те живе, що буде вічно,
І чим ми станемо колись.

А ось уривок з вірша “У хлібах”:

Мрію, може ненароком,
Яснозору і легку,
Стріну в полі златооку,
Заусмішену таку.
Обцілована вітрами,
Обволошена в вінок,
Ти блукаєш між хлібами,
Віриш також в ненарок…

Іван Коваленко був завжди незалежним у своїх уподобаннях, бо завжди залишався внутрішньо вільною оригінальною особистістю.
“Я не писав нікому на догоду”, - з гордістю підкреслює він в одному вірші, а в іншому додає: “Я не раб на життєвій галері і не погонич іншим, я – розкутий!”

Івана Коваленка засмучували нетерпимість до інших народів та їх культур. А заяложеному поняттю “дружба народів” він надає вищого християнського змісту:

А дружба народів жила,
Поважна була і причина –
Не в гаслах імперії зла,
Не в тім, що доводив Тичина.
Як лізла брунатна чума,
А вдома – холера червона:
Освенцім, Сибір, Колима –
Лиш в дружбі була оборона.
Косили і вдома й звідтіль,
А люди знаходили сили,
Ділили і радість, і біль,
В біді всі народи дружили.
Пощезла проклята чума,
Уже й без холери нам жити,
А дружби народів нема,
Нема сатани, щоб здружити?
Народи, спиніться на мить,
Дияволів нових не кличте,
Сам Бог повелів нам дружить,
Повернем до нього обличчя.
Ми Божа єдина сім`я,
Доволі нам війн і походів,
Хай святиться Боже ім`я,
Хай зродиться дружба народів!

А ось ще один жартівливий вірш, який Іван Коваленко присвятив російськомовному чернігівському художнику і поету Святославу Хрикіну:

Если ты среди хохлов,
Сам нахохлись, как они.
Много общих у нас слов,
Много общей есть родни.

Но в семье не без урода
(Беспристрастно отмечай),
Есть у каждого народа
Плут, подлец и негодяй.

Если выбросить их вон
(Это общая печаль),
Посмотрев со всех сторон:
Ты хохол, а я москаль.

Однією з рис, притаманних шістдесятникам, було неприйняття будь-якої несправедливості. Саме таким був і Іван Коваленко. Він був по натурі дуже щирою прямолінійною людиною, боровся із зловживаннями, любив називати речі своїми іменами. Таким був і у своїй творчості. Найтяжчими гріхами вважав зрадництво, підступність і продажність. Зараз ви почуєте вірші “Іуди” та “До Діогена”, написані у 60-ті роки. Декілька років тому вони прозвучали поміж інших на українському радіо і зібрали найбільшу кількість відгуків. Це сумна прикмета – отже, теми, що піднімав поет у 1964 році, актуальні і понині.

Іуди живуть поміж нами,
І їм ще нема переводу,
За чорні діла срібняками
Одержують винагороди.

Де діло високе і чесне,
Де світло засвічують люди,
Там зразу ж Іуда воскресне,
Підкрадеться тінню Іуда.

З роками міняють личину,
Їм збільшують плату за зраду.
Іуди високого чину
Іудині мають посади,

Потискують руки, вітають,
Свої роздають поцілунки.
На чорних ділах наживають
Чини, ордени і рахунки.

Здається – рятунку немає.
Як символ підлоти і бруду,
Як прапор, наш час висуває
Продажного ката – Іуду.

Та встане пробуджена совість.
Її на залить коньяками,
Щоб зради і підлості повість
Своїми закінчить руками.

Ця месниця, грізна і дужа,
Розкриє Іудині справи,
Покличе загублені душі
Чинити і суд, і розправу…

Іуди живуть поміж нами,
Та ми ще діждемося чуда:
Заткнеться навік срібняками
І здохне останній Іуда!

ДО ДІОГЕНА

Згадую легенду знамениту:
Діогена пам`ятаєш ти?
З ліхтарем він вдень ходив по світу,
Щоб людину хоч одну знайти.

Хай тепер сюди до нас прибуде,
По асфальтах з ліхтарем іде.
Скільки куплених і проданих повсюди,
Жалюгідних стріне він людей!

Споконвіку срібняки – за зраду,
І тепер в пошані ще вони.
Ось один продався за посаду,
А того купили за чини.

Той дістав, вилизує квартиру
(Вже досяг найвищої мети!),
У підлоті втратив всяку міру,
За доноси просить доплатить.

Цей, продавшись за дрібну обнову,
По-чужому мека, мов коза,
І за рідне материне слово
Горло земляку перегриза.

Той плазує за нікчемну бляху,
Аж лизнути чобіт дістає.
Ну а дехто просто з переляку
Чорту даром душу віддає.

Безсоромний торг навколо мене,
Гине совість, людяність зника.
Дай ліхтар мені свій, Діогене,-
Я піду не куплених шукать.

1968 р.

Іван Коваленко був дуже вимогливий до себе, схильний до самообмеження. На перше місце ставив духовне життя:

На світі так мало потрібно людині –
Лиш дах, трохи їжі та трохи тепла,
А одяг – пусте (зневажаю донині),
Аби лиш від погляду вкрити тіла.

Але для душі треба більше людині.
Багато, що треба, щоб дійсно жила, –
І пісня, і сонце, і цвіт на калині,
І зорі на небі, і добрі діла.

Душі ще потрібно багато любові,
І віри, й надії, й молитви у слові.

З болем Іван Коваленко спостерігав за духовним зубожінням, був нетерпимим до тих, хто зводив своє життя лише до тваринного існування:

Дрібніють люди!.. Боже мій!
Хіба ще можна більш дрібніти
На запаскудженім цім світі
І на землі цій не святій!

Дрібніють люди з плином літ,
Росте й мізерніша дрібнота
І в неї лиш одна турбота –
Напхати чимось свій живіт.
Начальству якось догодить
Та у відзнаках походить.

А в душах лиш футбол і каса,
Немов би й не було Тараса,
Немов нема його дітей...
Коли ж та правда зацвіте
Добро і віра в ідеал?
А Україна наша де?
Нема її і не шукай!

Дрібніють люди, а тирани
Ростуть і пухнуть...

Придушення радянськими танками “празької весни” Іван Коваленко сприйняв як особисту трагедію. Сподівання на краще виявилися марними. Не в характері Івана Коваленка було мовчати. Він привселюдно висловлював обурення діями радянської влади і називав цю акцію фашистською. Досьє на Івана Коваленка пухло, і коли у 1972 році було дано сигнал до репресій української інтелігенції, його взяли одним із перших.
Попереднє ув`язнення Іван Коваленко відбував у Києві. 10 місяців провів він у Київському тюремному ізоляторі. Незважаючи на жахливий моральний та фізичний стан, важкі тюремні умови, Іван Коваленко багато пише, але всі вірші на етапах до табору було знищено. З тюремних віршів збереглося лише декілька завдяки його адвокатові. Ось один із них:

ЧОРНІ ГРАТИ

В вузькім вікні зловісні чорні грати,
Лиш через них побачить можна світ,
І невідомо, скільки довгих літ
Мені ще йти крізь темні каземати.

Стомився й занеміг мій дух крилатий
І вже не кличе думку у політ,
А серце стомлене не припиня боліть,
Як я не припинив себе картати.

Не все зробив я для людей в житті,
Ішов не прямо, падав на путі
І зла не зменшив на своїм віку.

Надходить вечір боязко, спроквола,
І ще сумніше стало доокола.
І хтось у сірому сидить уже в кутку.

1972 р.

На суді прокурор вимагав шести років таборів і трьох років заслання (6 + 3), як тоді казали. Але завдяки порядності, незаангажованості і високій професійній майстерності адвоката Івана Єжова строк було зменшено до 5 років.

Перед початком судового процесу прокурор запропонував поетові покаятися і публічно визнати свою провину, як це зробив, наприклад, Іван Дзюба, Микола Холодний, Олесь Бердник, які публічним каяттям купили собі волю. Іван Коваленко на це не пішов, хоча знав, що з його здоров`ям у нього мало шансів вижити у суворих умовах табору для політв`язнів.

Іван Коваленко потрапив на Урал, до табору, де відбували покарання найвидатніші правозахисники всього Радянського Союзу. Але найбільше там було українців. Поет зразу опинився у найвишуканішому товаристві – серед літераторів, філософів, вчених. Саме спілкування з однодумцями бракувало поетові на волі.

Багато своїх віршів поет знав напам`ять, читав їх у таборі, і вони знаходили відгук у серцях його слухачів, їх вивчали, клали на музику і співали як пісні. Найдорожчим було для нього визнання простих людей, що відсиділи вже по 25 років – воїнів УПА.

Але цінували його творчість і професійні літератори. Великий вплив на вдосконалення поетичного дару Івана Коваленка мав Іван Світличний, найвидатніша постать серед українських дисидентів. Йому Іван Коваленко присвятив немало віршів, декілька збереглося. Ось один із них, витриманий трохи в іронічному стилі:

І.Світличному

Ти свій бушлат, я свій бушлат
На одного чіпляєм цвяха,
Спимо разом, як з братом брат,
І ти поет, і я невдаха.

Один нас мучить супостат,
Мабуть, великі очі в страху:
Хапав без розбору, підряд,
Тепер одна чекає плаха.

А може, буде все не так.
Як стане більшим переляк,
То нас повісять з переляку.

Для мене це велика честь,
Але у мене сумнів єсть –
Чи витрима одна гілляка…

У таборі Іван Коваленко пише свої вірші переважно у формі сонета. Це мало певні пояснення. Сувора лаконічна сонета форма організовувала думку, потребувала багато часу на вдосконалення поетичного твору, його легко було завчити і згодом вивезти у пам`яті на волю. Іван Коваленко не просто пише сонети, а й експериментує, досягаючи вершин поетичної майстерності. Зараз ми прочитаємо сонет, який складається з одних іменників. Лише одне дієслово з`являється як спалах, щоб підкреслити образ падаючої зірки й одночасно думку вірша:

Річка, вулиця, місток,
Стежка, пагорбок і хата,
Мальви, вишня пелехата,
Тихий стук і тихий крок.

Човен, весла, моріжок,
Верболіз, трава прим`ята,
Небо, місяць, зірка пада,
Сіна зрушений стіжок.

Жито, колія, роса,
Незаплетена коса,
Поцілунок, стук коліс…

Стежка, пагорбок і хата,
Чорнобривці, рута-м`ята.
І хустина, повна сліз…

1976 р.

Суворий режим табору тяжко відбився на здоров`ї поета, йому дали П групу інвалідності, яку давали лише смертельно хворим. Першу не давали нікому. Тільки сила духу та любов до Батьківщини й сім`ї надають йому сил до боротьби за життя.
Великою моральною підтримкою для поета були листи його дружини, які вона надсилала йому мало не щодня. Жоден із політв`язнів не отримував такої кількості листів, як Іван Коваленко.