Сценарій шкільного вечора (2 ч.)


За своїм покликанням І.Коваленко був ліричним поетом. Краса рідного краю, любов до природи у всіх її проявах буде притаманна його творчості впродовж усього життя. Трагічні часи, важка доля змусять його згодом стати громадянським поетом, але насамперед він тонкий лірик і ніжний співець української природи. Зараз надворі віє весною, отже прослухаймо два вірші поета різних років, присвячених весні. Зверніть увагу, як за допомогою алітерації поет створює враження дзюрчання весняного струмочка.

Легенькі хмарини пливуть за вікном
Хорошої ясної днини.
Я знову п`янію весіннім вином,
Закоханий в сонячні дивні хвилини.
Мене зігрівають далеким теплом
Легенькі весняні хмарини.

Струмки говірливі збігають з гори,
Радіють, воркочучи, сонячній зливі;
Дзвенить і змовкає десь сміх дітвори.
В мелодії ці переливно-грайливі
Вслухаються ставні старі явори –
Їх будять струмки говірливі.

А ось ще один вірш про весну, написаний більш як через 40 років:

ВЕСНЯНЕ

Вербіє озеро, і березіє гай,
А зелень світла, радісна і чиста.
На західний далекий небокрай
Разок хмарин хтось кинув, як намисто.

Весніє небо, і травніє луг,
Кульбабіють горбочки і узгір`я,
Втікає поле ген за виднокруг,
Бере з собою тихе надвечір`я.

Приходить вечір нишком, крадькома,
Пташок і бджіл полохати не хоче,
І яром знехотя повзе легка пітьма,
І тихо жебонить малий струмочок.

Навчання в університеті було перервано у 1941 році початком війни. Бути учасником бойових дій Коваленкові не судилося. Спочатку як студентові, пізніше через окупацію, а після звільнення за станом здоров`я. Важка серцева хвороба загострилася через голод та тяжке життя на окупованій території. До армії Івана Коваленка не взяли, відпустивши помирати додому.

Але життя перемогло. Після 4-річного вчителювання у Чернігові, народження сина, подружжя Коваленків переїздить у 1947 році ближче до Києва, у Боярку, щоб мати можливість закінчити освіту. Віднині Боярка стане рідним містом поета. У цьому ж році Іван Коваленко разом із дружиною починає вчителювати у школах міста. Це був період захоплення шкільною роботою. Усі творчі сили і весь вільний час було присвячено школі. Вірші писались час від часу. Саме у той час був написаний вірш “Учитель”:

Все життя хотів писать вірші,
Все життя він жив і марив ними.
Поспішав всі справи завершить,
А тоді вже братися за рими.

Вірші і без нього є кому строчить,
Тільки б то на світі і турботи,
Треба сіять, жать, дітей учить,
Треба всю неправду побороти.

Прагнув він поезії в житті,
А в житті багато справ буденних,
І згасали мрії золоті
У тривогах подвигів щоденних.

Так він жив і сам того не знав,
Що знайшов свою високу тему:
Всім життям своїм він написав -
І не вірш, а пристрасну поему!

Я рядки його життя читав,
І так часто боляче ставало,
Що поетів різних - вистача,
А людей достойних дуже мало!

Але Іванові Коваленку не дозволили далі розвивати свою “високу тему” – віддавати все своє життя вчителюванню, яке він вважав змістом свого життя. Почалися жорстокі систематичні переслідування. Приводом було перебування під час війни на окупованій території. А причиною – занадто успішна педагогічна діяльність подружжя Коваленків, любов до них учнів, ігнорування ними партійної організації. Тогочасних чиновників від освіти влаштовувала лише слухняна посередність.

Івана Коваленка примусили піти з роботи і 5 років не допускали до педагогічної діяльності. Це був дуже важкий період для поета – без улюбленої роботи, без житла, із двома малолітніми дітьми, без надій на краще. Для слабкої натури більш ніж достатньо, щоб зламатися. Але поет вистояв, зберігши себе як особистість і не поступившись своїми переконаннями.

Край дороги, у пилу зарита,
В колії без світла і тепла,
Стоптана, скалічена, побита,
Квітка піднялась і розцвіла.

Там її колесами давили,
У багно вминали каблуком.
Скільки ж треба мати тої сили,
Щоб розкритись чистим пелюстком!

Тож частіше ти ходи лугами,
Хоч у квітів силу віднайди.
Коли втопчуть в бруд тебе ногами,
Піднімися, встань і розцвіти!

Лише у 1960 році, у зв`язку з потеплінням політичного клімату у країні, Коваленку було дозволено працювати у Боярській вечірній школі, хоч це було свого роду політичне заслання. Але незважаючи на складні умови праці у вечірній школі, І.Коваленко несе в учнівську молодь передові ідеї нової генерації творчої інтелігенції, що прагнули свободи, - шістдесятників. Він улаштовує вечір, на який запрошує Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Надію Світличну. Молодь чує нове поетичне слово, у неї пробуджується свідомість. А на учнівському вечорі, присвяченому 100-річчю з дня смерті Т.Г.Шевченка поет прочитав вірш “У поета тільки слово”. З цього моменту Іван Коваленко перебуває під постійним наглядом Комітету державної безпеки або скорочено КДБ. Присвячений Т.Г.Шевченку, цей вірш виявився пророчим і для Івана Коваленка і ніби передбачає його власну долю. Прослухаймо уривок з цього вірша.

У поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого –
Слово правди і свободи,
Слово гідності і честі,
Слово мужності і віри,
І любові, і надії,
І покари грізне слово.

А у вас брехня і підступ,
А у вас обман і підлість,
І нещирих слів облуда,
Влади й почесті жадоба,
І жага користолюбства,
Підкуп, злочини і зрада
І життя мерзенний бруд.

А в поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого,
Лиш суддя великий – совість,
Що велить ставать до бою,
За народ, добро і правду
І за матір Україну
Все життя своє віддать!

Де ж ви, виродки-потвори,
З орденами і чинами?
Хто ж могутнішу мав зброю?
Хто ж у битві переможець?
Ваші імена прокляті!
Пам`ять стерлася і зникла,
Прах розвіяно вітрами.

А поет іде по світу,
Гордий, світлий, невмирущий,
Підійма безсмертне слово,
Кличе знов ставать до бою.
За народ, добро і правду
І за матір Україну
Все життя своє віддать!

Отже, з 1961 року за поетом слідкують. А слідкувати було за чим, бо І.Коваленко збирав основні праці самвидаву – так називали рукописні чи надруковані на машинці заборонені літературні твори та праці українських та російських правозахисників. Він розповсюджував самвидав серед своїх знайомих. Перелік праць самвидаву, які працівники КДБ вилучили у боярського вчителя, налічує біля сотні найменувань – найповніша добірка, вилучена у дисидентів.

Чим пояснити такий підвищений інтерес Івана Коваленка до праць самвидаву? На цей час у поета сформувалася система поглядів, яка суперечила офіційній ідеології. Уже задовго до цього в його серці прокинувся біль за тих, хто постраждав під час масових сталінських репресій. І.Коваленко знав справжню, а не офіційну історію українського народу. І знав через свій власний досвід, досвід своєї сім`ї, сім`ї своєї дружини, своїх друзів. Це і штучно організований Сталіним голодомор, який поет пережив ще хлопцем, це і репресії проти його батька, якому місцеві представники радянської влади не могли пробачити вмілого хазяйнування на землі, це і трагічна доля батька дружини, який був розстріляний у 1937, і доля його найкращого друга Миколи Сердюка, якого засудили на 10 років лише за те, що він потрапив у полон до німців під час війни, і доля його колеги та друга Івана Іванова, вчителя, боярського краєзнавця і письменника, автора “Колими”, і доля його власної сім`ї, яку піддавали переслідуванням лише за факт перебування на окупованій території, і понівечені долі та знищені життя багатьох ні в чому не винних українців.

Все життя Іван Коваленко ніс хрест страждань не лише за себе, але і за всіх мучеників тогочасного режиму. Ця невиліковна мука впродовж усього життя виливалась у його віршах. Прослухайте вірш Івана Коваленка “Дзвін мого серця”.

В Бухенвальді є дзвін,
В Хіросімі – вогонь,
А в Сибіру – нічого,
Крім серця мого…

І гуде Воркута,
І гримить Колима:
“Чом тут дзвону нема?
І вогню чом нема?”

Там мільйони мерців
Кличуть нас з-під землі.
Чути гомін сумний
У морозній імлі:

“Ми за рідний свій край,
За Вкраїну лягли,
Чом же пам`ять про нас
Вже сніги замели?”

Я не сплю уночі,
Чую їх голоси:
“Ти нам дзвона дістань
І вогню принеси!”

Я пішов в Бухенвальд
Для них дзвоне дістать –
Не дали, бо з сердець
Там трава вироста…

“Хіросімо, вогню
Для забутих позич!”
Не дала, бо там попіл
З дитячих очиць…

Своє серце тоді
Я відніс у Сибір.
Може, чуєте дзвін,
Що лунає з-за гір?

Може, бачите:
Обрій увесь заяснів
Невгасимим вогнем –
То палає мій гнів.

Я без серця тепер,
Ні кровинки в лиці,-
В моє серце, як в дзвін,
Б`ють невпинно мерці…

Все сильніше той звук,
Все гучніш лине він –
Люди, слухайте дзвін!
Грізний праведний дзвін!

Хай він дійде до вас,
Вдарить в серце, як грім!
Збудить пам`ять і гнів,
Як в моїм!
Як в моїм!

Великий вплив на формування світогляду Івана Коваленка мав Михайло Кутинський, видатний український культурний діяч, автор багатотомної праці про видатних представників українського народу “Некрополь” і багаторічний політичний в`язень. Іван Коваленко завжди був поетом-самітником, був відірваним від товаришів по поетичному цеху, а Михайло Кутинський першим оцінив його талант, що дало І.Коваленку наснагу серйозніше зайнятися поезією. Ось уривок з вірша, присвяченого Михайлу Кутинському:

Яка це радість – Вас зустріти
В житті, що схоже на стерню,
І душу спраглу напоїти
І в серце кинути вогню.

Народу геній не затерти.
Хай сніг лежить багато літ,
Та перші проліски уперто
Вже пробиваються на світ.

І правда кривду переборе,
І зійдуть сходи не ріллі,
І квітів знову буде море
На всій розбудженій землі.

Та найдорожчими на світі
З майбутніх квітів без числа
Нам стануть Ваші перші квіти,
Що квітли, сонцем не зігріті,
І проростали без тепла.
1965 р.

Івана Коваленка відносять до поетів-шістдесятників. Так склалося, що він був найстаршим серед цих поетів. Він ішов своїм окремим шляхом, який привів його до славної когорти митців, яким була призначена визначна роль в історії України.

Саме діяльність шістдесятників та ідеї, які вони відстоювали, розхитали тоталітарну систему та підготували ґрунт до здобуття згодом Україною своєї незалежності.
Культурні діячі шістдесятих відстоювали самоповагу, людську гідність, загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, права та законності. Шістдесятники стверджували особистість як найвищу цінність.

Ця ідея найкраще виражена у Івана Коваленка у вірші “Квітковий роздум”, який був написаний у 1963 році, а надрукований у 1967 році у газеті “Нове життя”, що виходила у місті Пряшеві у Словаччині. Уривок із цього вірша ми зараз почуємо:

Людино, друже мій! Одне ти мусиш знати:
Незнані вміння у тобі таяться,
Безмірні сили просяться на світ.
Не дай! Не дай себе ти затоптати,
Бо ти родивсь, щоб виконать своє,
Лише тобі призначене завдання!

Ще рідний край чекає твого внеску,
Ще твій народ чекає на твій цвіт,
Бо ще не знайдено усіх любові слів,
І ще не всі написано вірші,
І ще не всі проспівано пісні,
Не створені ще всі картини і скульптури,
Не всі будови зведено до зір,
Не всю неправду знищено на світі,
Не все на світі зроблено добро.

Лишилася ще часточка твоя,
Вона твоя! У всесвіті у всьому
Не може інший замінить тебе –
Ні друг, ні брат, ні учні, ні нащадки,
Ні діти, ні соратники твої…

І якщо ти не розцвітеш, не зробиш
Того, що заповідано тобі,
То світ від цього лишиться біднішим,
То світ від цього стане нещасливим,
І будуть зорі гірко, гірко плакать,
Коли твоя покотиться зоря,
Коли зів`яне квітка нерозквітла,
Коли тебе не стане на землі…

Людино, розцвіти!

Період 60-х років пройшов під знаком “празької весни” – періоду марної спроби в рамках комуністичного ладу будувати демократію. Саме у Словаччині, на сторінках газети “Нове життя” вперше був надрукований вірш І.Коваленка “Червона калина”, який зразу зробив поета відомим у колах дисидентів та українських патріотів не тільки в Україні, але і за її межами. В цей же час його вірші видаються й у Канаді. Вірш “Червона калина” на той час вважався націоналістичним і згодом фігуруватиме у вироку. Ось він у скороченому вигляді:

ЧЕРВОНА КАЛИНА

Ми посадим калину у себе в городі,
Ту калину, що люблять і славлять в народі,
Нашу радість сумну, нашу втіху єдину,
Ми посадим у себе червону калину.

І наїдку мало, й краса небагата,
Не вистигне влітку, терпка й гіркувата.
Восени червоніє, а спіє – в морози.
І не ягоди в неї – кривавії сльози.

Чумаки від`їжджали в далеку дорогу
І калину везли, проти лиха підмогу.
Запорожці пили із калини напій,
Як за правду і волю виходили в бій.

Нас давно, як калину, отак поламали,
Як калину червону, в пучки пов`язали,
А ми пута розірвем і будемо жити,
І калину червону ми будем садити.

Розростуться, розквітнуть гаї калинові,
І сопілки заграють мелодії нові,
Кожну душу зігріють, застиглу й холодну,
І розбудять і славу, і силу народну.

То ж давай-но посадим калину червону,
Нашу радість гірку і від зла охорону,
Ми у неї здобудемо мужності й сили,
Щоб калиновий край врятувать від могили.