» » » » Сценарій поетичного вечора, присвяченого великому коханню великого поета

Сценарій поетичного вечора, присвяченого великому коханню великого поета


Так хочеться вірити в кохання,  непідвладне часу і злим поворотам долі, хочеться  шукати прикладів в історії, літературі, найближчому оточенні.  Ми розповімо вам історію кохання, яке розвивалось на тлі порівняно недавньої, такої непростої історії нашої країни.

Тобі одній душі моєї звуки,
Моя печаль і сум безмежний мій,
Тобі одній палкого серця муки –
Тобі одній!

Ці слова присвятив своїй молодій дружині Ірині у далекому 1939 році Іван Юхимович Коваленко, тоді студент університету,  на якого чекала в подальшому     доля поета, який посмів писати так, як думав, відчував, у що вірив. А цього не пробачав поетам жодний тоталітарний режим за всю історію існування людства... І отже, це був шлях дисидента, борця за незалежність України, політв’язня… Але поет ніколи не був самотнім, бо з юності мав вірну подругу, соратницю по боротьбі, дружину, кохану.  Вони мали одну долю на двох…Тоді молоде щасливе подружжя ще не знало, які непрості і багато в чому трагічні випробування чекають на них…
 
Що ж було? Було довге подружнє життя впродовж 62 років, у якому відігравала ключову роль ще одна дійова особа – історія країни… Згадаймо лише основні віхи  біографії поета.  
Спочатку – спільне навчання в Київському державному університеті ім.Т.Г.Шевченка, потім – важкі часи німецької окупації, спільне вчителювання спочатку в Чернігові, а тоді в Боярці, що під Києвом;  народження сина та доньки, будівництво власними руками маленького будиночку, переслідування молодого вчителя за непокірний характер, арешт у 1972 році, уральський табір для політв’язнів, втрата здоров’я, повернення, сплеск надій після здобуття Україною незалежності, трагічна розлука у 2001 році після смерті поета  і  насамкінець поєднання навіки – вже на небесах – у 2011, коли скінчила свій земний шлях його вірна дружина… І впродовж усього життя – вірші,  які знищувалися, конфісковувалися, але ж деякі і зберігалися, передруковувалися, передавалися людьми з рук у руки… І поміж ними – проникливі,  чарівні поезії, присвячені коханій дружині.

Наша розповідь про те, що давало поетові сили винести всі випробування і тортури. Розповідь про його щасливе кохання, що тривало більше піввіку…

Лісів дрімучих тишина,
Озер прозорих глибина,
Річкові хвилі голубі –
Це все – тобі.

І промінь сонячний, ясний,
І цвіт на дереві рясний,
І серце любляче моє –
Це все –  твоє.

Ми почнемо з вірша «У хлібах», у якому головним є передчуття великого кохання, на яке очікує поет:

Пада промінь сонцесяйний
На хлібів золотоплес,
Я сьогодні незвичайний,
Розхвильований увесь.

Я розкрилений і мрійний,
Опромінений теплом,
Все блукаю неспокійно
Десь далеко за селом.

Мрію, може, ненароком,
Яснозору і легку,
Стріну в полі златооку,
Заусмішену таку.

Обцілована вітрами,
Обволошена в вінок,
Ти блукаєш між хлібами,
Віриш також в ненарок.

Співом радісним пташина
Зустріча тебе в полях,
Та вузька в хлібах стежина –
Розминутись нам ніяк.

Не топтати ж жито спіле,
Не ламать його красу –
Тебе, злякано-зраділу,
На руках я понесу.

Стиглий колос злотогранний
Тихо так зашелестить,
І тобі у очі гляне
Обезхмарена блакить.

Щоб зрозуміти, наскільки трепетно поет ставиться до почуття кохання, слід прослухати його вірш «Ти не любив».

Значить, ти не любив,
Бо ти спав уночі
І не вийшов надвір,
Щоб спитати у зір,
Чом у неї тоді
Був засмучений зір.
Ти цього не робив –
Значить ти не любив.

Значить, ти не любив…
Під єдиним вікном
Не проводив у муках
Ти ночі і дні,
Не ловив її тінь
У знайомім вікні.
Ти цього не робив –
Значить, ти не любив.

Значить, ти не любив,
Якщо безліч разів
Ти на день не сказав
Найдорожче ім’я.
Його вітер співав
І дерева в гаях.
Ти не чув і не знав –
Значить, ти не кохав.

Значить, ти не любив,
Бо так рано посмів
Поцілунок зірвать
З її ніжних губів.
Якщо ти це посмів,
Якщо ти це зробив,
Значить, ти не кохав,
Значить, ти не любив.

Свою майбутню дружину – Ірину Павлівну Пустосміх – Іван Коваленко зустрів, ще будучи студентом. Вони одружилися  на другому курсі університету в 1939 році  і  прожили своє спільне життя у злагоді й любові до самої смерті поета. Вони рідко святкували день свого одруження, але завжди – день першого побачення.  
Згадуючи цей день, Іван Коваленко через багато років напише сонет  "На 9 квітня 1939 року” і надішле його дружині у листі з далекого уральського табору. Так, в той  далекий квітневий день була перша весняна злива…

Він ллється вільно і грайливо,
Сонет, що я тобі складу,
Алітерацій переливи
Як хлюпіт зливи у саду.

І ти і юна, і вродлива,
В тобі всі чари до ладу,
І я, захоплений від дива,
Любов розсиплю на сліду.

    Благословлю той день весняний,
    І перші грози, перші рани,
        Коли і час спинив свій лік.

    І збіг планет, і Вищу Волю,
    Що об’єднала нашу долю,
        Що нам дала любов навік.
 
Перші грози, перші рани, перші непорозуміння подружнього життя знайшли своє відображення в сильних ліричних віршах:  «Під твоїм вікном»

Ніч тривожна і ясна,
Сад твій чарами повитий.
До твого я йду вікна,
Щоб з тобою говорити.

Темно знову у вікні,
Ти спокійно будеш спати.
Ти не знаєш, що мені
Цілу ніч отут блукати.

Ти не знаєш наяву,
В снах не бачиш в ніч казкову,
Що тобою я живу,
Кожну ніч веду розмову.

На стежках, де я ходжу,
Місяць кида срібну пряжу.
Те, що я тобі скажу,
Більш ніхто тобі не скаже.

На стежках, де я пройду,
Згине зілля зловороже.
Ті слова, що я знайду,
Більш ніхто знайти не зможе.

Та любов свою в словах
Я відкрити не посмію,
На легких твоїх слідах
Всюди квітами засію.

Зійдуть квіти, розцвітуть,
У вікно твоє заглянуть,
Дивні мрії принесуть,
Снами дивними розтануть.

Коли все затихне сном,
Спать у полі ляже вітер,
В тебе завжди під вікном
Будуть квітнуть мої квіти.

Ніч тривожна і ясна,
Сад твій чарами повитий.
Від твого я йду вікна,
Щоб страждати і творити.

До того моменту, як 13 січня 1972 року слідчі КДБ, після багатогодинного обшуку арештували вже немолодого поета, подружжя Коваленків ніколи не розлучалось. І до драми двох люблячих сердець, яким судилася довга розлука, долучилася ще одна, подвійна трагедія – арешт поета і конфіскація всього, що він створив за життя.  Ці почуття відображаються у вірші Івана Коваленка «Чорні грати»:

В вузькім вікні зловісні чорні ґрати,
Лиш через них побачить можна світ,
І невідомо, скільки довгих літ
Мені ще йти крізь темні каземати.

Стомився й занеміг мій дух крилатий
І вже не кличе думку у політ,
А серце стомлене не припиня боліть,
Як я не припинив себе картати.

Не все зробив я для людей в житті,
Ішов не прямо, падав на путі
І зла не зменшив на своїм віку.

Надходить вечір боязко, спроквола,
І ще сумніше стало доокола.
І хтось у сірому сидить уже в кутку...


Іван Коваленко відбував покарання у таборі 389/35 разом з такими видатними діячами культури як І.Світличний, Є.Пронюк, І.Калинець, В.Марченко. В таборі багато писав, але всі його вірші вилучалися та знищувалися. Збереглося зовсім небагато з числа тих, які він писав у листах до дружини. Наприклад, вірш «Чорний привид»:

Темний, чорний вихор над ярами,
Брами найостанніших воріт.
Чорний привид чорними руками
Крутить серце у колючий дріт.

Все забудь, що нам колись наснилось,
Моє ім’я у зорі загорни,
Чорний привид ріже мені крила,
Чорний привид топче наші сни.

Моя рідна, сто річок між нами,
І мені вже їх не перейти,
Чорний привид ріже мені крила,
Чорний привид топче наші сни.

Чорний вихор риє мені яму,
І ридає по мені трава.
Чорний привид чорними руками
Стрічку долі рвучко обрива.

У таборі поет тяжко хворіє. Здається, вже не залишається сил, щоб вижити. Але є те, що тримає його на світі. Це – листи дружини. Кожного дня Ірина Коваленко пише чоловікові листа… Жоден із політв’язнів не отримував такої кількості листів, як Іван Коваленко. Послухайте вірш поета до дружини «Твої листи».

Ідуть листи, ідуть твої листи,
Несуть тепло, твою любов і тугу,
І чутно крізь папір тих почуттів напругу,
Яку слова твої не в змозі донести.

А я іду крізь кривду і наругу,
Незломлений, не зрадивши мети.
Усе згубив… Лишилась тільки ти
Та ще печаль нескошеного лугу.

На нім загінку я колись не докосив,
Тепер молюся ревно: "Господи, спаси!
Добав листків мого календаря!”
        
Нехай згоряють, падають світила,
Я буду далі йти, і буде в мене сила,
Поки ще світиш ти, немеркнуча зоря.

А ще були побачення – один день на рік… Побачення, коли лік іде на хвилини, і нема часу для сну, бо треба наговоритися, відновити в реальності коханий образ, який так часто спливав в уяві…
Після побачення поет Іван Коваленко пише освідчення. Освідчення в коханні  після 35 років подружнього життя:

Люблю тебе всяку: і праведну, й грішну,
Сумну і веселу, холодну і ніжну,
        У радості й гніві, у сміху й скорботі,
        В годину розваги, в буденній роботі.

Люблю тебе завжди, щодня, щохвилини,
Усю до останку, усю до краплини –
        Лице твоє, губи, і очі, і руки,
        Люблю без вагання, до болі, до муки.

Люблю безрозсудно, без думи, без тями,
До днів найостанніх, до смерті, до ями.
        До Суду Страшного, до згину планети,
        Люблю божевільно, як люблять поети!

Ношу тебе в думці, у серці, у слові,
Єдину, що варта такої любові,
        Якої ніколи не знали ще люди,
        Якої у Всесвіті більше не буде,
З такої любові, з такого горіння
Бог світу всього починав сотворіння.

А ось ще один сонет, написаний  через рік. Він так і називається – "Дружині”. Іван Коваленко написав цей вірш у листі теж після побачення з нею у таборі.

Нехай планети спинять біг,
Лишаться зорі супокою,
Нехай всі сили наді мною
Мене закручують у ріг,

А я схилюсь перед тобою,
Свою любов кладу до ніг,
Усі скарби, що я беріг,
І квіти всі – перед одною.

        Нехай загину тут без слави,
        Та не схилюсь перед лукавим,
            Бо вірю в Бога й чудеса.

        В тобі не меркне Його сила,
        "Хай буде світло!” – й ти з`явилась,
            І світло це не погаса.
 
Ірина Коваленко дочекалася свого чоловіка. Після повернення він прожив ще майже чверть віку. І на останку життя продовжував присвячувати своїй дружині вірші…  

Люби мене таким, який я є
Яким я йшов крізь кривду і наругу,
Люби мою любов, мій сум і тугу,
І серце змучене і стомлене моє

Люби мій злет, натхнення і напругу,
І в час, як образ мій у бруді постає,
Ніщо любов твою хай не уб’є,-
І Бог тобі поставить це в заслугу.

        Люби мене в падінні і багні,
        Люби мене у світлі й темні дні.
            Коли я безліч раз і падав, і вставав, –

        Твоя любов мене вела і берегла,
        Благословляла на святі діла,

            Усі твої молитви Бог прийняв.

 

Якщо уважно придивитися до життя видатних митців, дуже часто знаходиш поруч із видатними велетнями духу скромні тихі постаті жінок-берегинь. Без них, часом непомітних, скромних, «не перших величин», може, й не відбувалося б диво творчого дійства. Поряд з Іваном Коваленком була така жінка – його ангел-охоронець, його муза Ірина.  Про таких жінок, «тихих» зірочок у житті і видатних творців, і простих людей поет пише у своєму вірші «Тиха зірка». Рятівницею від суму, зневіри й самотності виступає та, яку він називає «тихою зіркою» –  жінка, що тебе розуміє, рятує у тяжкі хвилини, вміє прощати…


Ця приповідка, поговірка
У серці схована на дні.
Я знаю – є на світі зірка,
Не всім помітна вдалині.

На небі різні зорі сяють,
Так Бог створив не без причин,
Та погляди усі звертають
На зорі перших величин.

Одна блискучо-золотава,
А інша світить голубим,
І кожна з них така яскрава –
Не позмагатися малим.

Та є на світі зірка тиха,
Вона твоя або моя,
Та, що боронить нас від лиха,
Хоч ледве світить, не сія.

Ця зірка тихо, тихо світить
Серед безмежних зоренив,
І мало хто її помітить,
Не те, щоб погляд зупинив.

Коли мені на світі гірко
Серед недоспаних годин,
Я знаю: світить тиха зірка –
Я в цілім світі не один!


І наприкінці життя поет пише своїй дружині оптимістичні вірші, сповнені енергії і кохання, такі, як, приміром, «Заклинання»:

Хай я стану буйним вітром,
Хай я стану снігопадом,
Нехай зливою я стану,
Що змива пилюку й бруд!

Нехай громом стану грізним,
Нехай блискавкою стану,
Нажахаю всіх на світі,
Щоб ховатись хто куди!

Хай я стану океаном,
Найбурхливішим у світі,
Щоб мене лякались люди
І зникали кораблі.

Всім на світі можу стати,
В мене сили є безмежні:
Громом, вітром, океаном
І грозою можу стать.

Та не хочу бути громом
І не хочу бути вітром,
Океаном і вулканом,
Хоч я родич всіх стихій.

Хочу квіткою я стати,
Що зростає на узліссі,
Біля світлої стежини,
Що проходиш нею ТИ.

І мене ти запримітиш,
Кинеш погляд, повний смутку,
І за мить оцю єдину
Все на світі я віддам.

Це і все, що мені треба:
Тільки погляд ненароком,
Коли пройдеш ти повз мене
І війнеш своїм теплом.

Коли бачиш перед собою історію такого кохання, якими недолугими здаються твердження, що час змінює, охолоджує почуття. Можливо, тому так беруть за душу вірші Івана Коваленка, присвячені дружині вже на схилі літ.  Наприклад, вірш «За чорним порогом»:  

 

 

Що там за чорним порогом? –
Часто себе я питаю…

Стану на суд перед Богом?
В пекло мені чи до раю?
Може, не буде нічого…
Де ж я тебе відшукаю?

Може, я пилом космічним
Буду у темній безодні?
Може, я згину навічно,
Шлях закінчивши сьогодні?

Раю ж без тебе не буде,
Зірки погаснуть без тебе,
Зникнуть дерева і люди,
Чорним залишиться небо.

Буду шукать тебе всюди,
Линуть до тебе…
                                                               
І останній вірш поета, написаний зовсім незадовго до його смерті у 2001 році. Поет прощається з усім, що було дорогим його серцю:

Що я візьму з собою з цього світу?
Весняну повінь лугового квіту,
Маленьке озеро у зорі загорну,
Вербу на нім, самотню і сумну,
Та шум лісний, де сосни і ялини,
І ще візьму я ягоди калини.

А ще візьму.... Ні, не візьму нічого,
Не з тим душа вертається до Бога,
Добром і злом розчахнута навпіл,
Душа любов несе - земних вершину діл;
Та все ж порушу я закон святий
І вірю: Бог за це мені простить,
Візьму лиш кілька хвиль з Десни-ріки
І дотик любої руки....
                                                      
Дружині –  останній рядок останнього вірша... Саме дотик любої руки зігрівав серце поета в останні хвилини його життя…    Але життя продовжується… І, можливо, саме в цей час зароджується  таке  саме кохання, яке пронесли через все життя Іван та Ірина Коваленко.

Пісні, що можна використати під час вечора:

Зараз прозвучить пісня на вірш, який був написаний в далекому суворому таборі для політв’язнів після короткого одноденного побачення з дружиною.
Слова Івана Коваленка. Музика Вікторії Саліванової. Виконує Сергій Юрченко. «ЛЮБЛЮ ТЕБЕ».

Навіть у  нелюдських умовах суворих уральських таборів для політв’язнів Іван Коваленко писав  легкі, світлі, задушевні вірші. Наступна пісня написана на слова вірша, який  поет надіслав  дружині у листі з табору.
Слова Івана Коваленка. Музика Олега Саліванова. Виконує Сергій Юрченко. «ПОВІР».

Іван Коваленко насамперед був учителем, простим трударем на педагогічній ниві. Працював, любив свою роботу, мав щасливу сім’ю, дітей. Своєму маленькому сину Олесеві він присвятив колискову.
Слова Івана Коваленка. Музика Олега Саліванова. Виконує Руслана Лоцман. «КОЛИСКОВА».

Наступна  пісня написана на вірш Івана Коваленка, котрий він присвятив своїй юній тоді дочці Марії, що вступала у доросле життя.  Цей вірш має глибокий філософський зміст.  Перед кожним із нас є два шляхи – добра і зла.  Так само, як і перед  усім нашим народом, і перед нашою рідною Україною…  Тож слухаймо слова Вчителя.
Слова Івана Коваленка. Музика Олега Саліванова. Виконує Олександр Василенко.  «ДВА ШЛЯХИ».

Іван Коваленко бував і веселим,  іронічним, дотепним. І серед віршів про кохання є у нього веселий жартівливий вірш «Вміють очі говорити».  
Слова Івана Коваленка. Музика Олега Саліванова. Виконують Павло та Петро Приймаки. «ВМІЮТЬ ОЧІ ГОВОРИТИ».

І хоч наш сценарій присвячений історії кохання поета Івана Коваленка до своєї дружини Ірини, не забуваймо, що це був незламний борець за незалежність України, дисидент і великий патріот. Тож завершимо наш вечір   урочистою піснею на слова Івана Коваленка, котру часто називають сучасним гімном України. Іван Коваленко був оптимістом. Своїми творами він закликає нас до віри у щасливе майбутнє, до  надії на краще і до любові до своєї Батьківщини. Продовжувач патріотичних традицій найвидатніших українських поетів, Іван Коваленко вдихнув нове життя у заклик Івана Франка «Ожиємо, брати, ожиєм!».  
Слова Івана Коваленка. Музика Олега Саліванова. Виконує хор ім. Верьовки «ОЖИЄМО, БРАТИ, ОЖИЄМ!».