Згадує Ігор Свінціцький


Яким несподіваним і сумним може бути процес переходу від сьогодення до минулого...Те, що сталося 17 січня 2012 року, тепер уже минуле. Пішов у вічність мій багаторічний друг і однодумець Олесь Коваленко, з ким мене звела доля в далекому 1962 році.

Познайомилися ми після вступу до Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка на перекладацький відділ факультету іноземних мов. Робота на полях колгоспу в селі Кулажинці створювала можливість для широкого спілкування і оцінки кожного із нас. І ці оцінки були різними. Більшість хлопців жила в клубі, тому найцікавіше починалося після роботи, і атмосфера була відповідна. Різних витівок і розіграшів не бракувало. Олесь не пас задніх, майстерно розповідав смішні історії і анекдоти. Було видно, що він багато читав і міг порекомендувати чимало англійських та американських письменників. Завдячуючи саме йому, я познайомився з творами Сомерсета Моема.

Олесь був цілеспрямованою людиною, вирізнявся самодисципліною і наполегливістю. Досить швидко досяг великих успіхів у вивченні англійської мови. Перша англійська група (а їх було шість), у якій навчався Олесь, була створена за результатами вступних іспитів. Найкращі студенти мали бути саме у цій групі. Трохи згодом, після перших заліків і іспитів, стало видно, хто чого вартий. Олесь підтвердив свої високі результати і дуже добре вчився всі п’ять років. Поступово наше перше знайомство переросло в міцну дружбу. Наш факультет працював у другу зміну. Тому ми готувались до занять головним чином вночі. Можливо, саме через це ми з Олесем і стали «совами».

На четвертому курсі мені випало з групою студентів поїхати на мовну практику за кордон. Після повернення я продовжив навчання в Університеті, а Олесь за цей час склав державні іспити, захистив дипломну роботу і почав працювати. Після цього наші контакти ослабли і до 1991 року були епізодичними через різні життєві обставини та характер нашої роботи.

Після мого повернення в Україну між нами відновилося інтенсивне спілкування. Цього разу нас роз’єднувала невелика відстань – усього 20 хвилин пішки. Тем для розмов, спогадів, обговорень було безліч. Торкались також нашої роботи і проблем перекладу. Тоді мені Олесь подарував декілька книг українських класиків з числа тих, що він переклав на англійську мову.

Цікаво було слухати розповіді Олеся про країни, які він відвідав, перебуваючи у закордонному відрядженні. Згадувалася Александрія в Єгипті, Іспанія та Марокко, де Олесь був на лікуванні у французькому військовому шпиталі. Як же були здивовані лікарі, коли почули гарну французьку мову з вуст людини з СРСР. Я завжди захоплювався його знанням мов таі історії, особливо французької. Те, що Олесь знав про Наполеона, могло б викликати заздрість навіть у фахівців.

Де б Олесь не працював, його професіоналізм та людські якості високо цінувалися колегами по роботі. Багатьом він допомагав і мав багато друзів.

Його любов до України була очевидною і незаперечною. Я пам’ятаю, як одного разу Олесь сказав: «Ігорю, ти не дуже переймайся тим, що не все так у нашій країні, як нам того б хотілося. Відбулося головне – Україна незалежна. У нас є своє військо, свої кордони, і нас визнало стільки країн. На наших грошах є Мазепа і Грушевський…». Знаменною подією для Олеся був Майдан і перемога помаранчевих сил. Подальший розвиток подій у нашій країні дуже його засмучував, особливо результати виборів у 2009 році. Незважаючи на це, він не втрачав надії і оптимізму. Останнім часом Олесь хворів і не міг слідкувати за подіями у країні стільки, як раніше.

У листопаді 2011 року Олесь запросив мене по телефону на концерт до Національної філармонії України, який був присвячений пам’яті Івана Юхимовича Коваленка – батька Олеся. Наступного дня я розповів Олесю про цей концерт. Він був дуже радий почути, як все відбулося і скільки було людей на цій урочистій події. Через декілька днів я відніс екземпляр запрошення, щоб Олесь міг його побачити. Остання наша розмова відбулася 31 грудня 2011 року, коли Олесь пообіцяв, що зателефонує в наступному році, і ми зможемо довше поговорити. Не сталося.

 

Ігор Свінціцький, 26 січня, 2012 р.