» » » » Історія вірша Івана Коваленка "На 9 квітня 1939 року".

Історія вірша Івана Коваленка "На 9 квітня 1939 року".


«На 9 квітня 1939 року» - дуже зворушливий автобіографічний вірш Івана Коваленка, який він присвятив своїй дружині Ірині. 9 квітня 1939 року був день їх першого побачення. На той час Іван та Ірина були студентами романо-германського факультету Університету імені Т.Г.Шевченка. Місцем їхнього побачення став пам’ятник Шевченку, що буквально за місяць до того (6 березня 1939 року) був встановлений навпроти Університету. Дійсно, цього дня була перша весняна злива – справжня, бурхлива, з громом і блискавкою, потоками води…


Він ллється вільно і грайливо,
Сонет, що я тобі складу,
Алітерацій переливи
Як хлюпіт зливи у саду.


І ти і юна, і вродлива,
В тобі всі чари до ладу,
І я, захоплений від дива,
Любов розсиплю на сліду.


Благословлю той день весняний,
І перші грози, перші рани,
Коли і час спинив свій лік.


І збіг планет, і Вищу Волю,
Що об`єднала нашу долю,
Що нам дала любов навік.


Сильні почуття, гроза, злива – все поєдналося і залишилося яскравим незабутнім спогадом для подружжя Коваленків. Уже наприкінці 1939 року вони одружилися. Іван та Ірина ніколи не святкували день свого одруження (весілля не було – вони просто пішли та розписалися), але все життя щороку по-своєму відзначали 9 квітня – спогадами, особливо ніжним і романтичним ставленням один до одного…

Цей вірш Іван Коваленко написав у концтаборі для політв’язнів на далекому Уралі і надіслав дружині в листі  (вірші ліричного змісту цензура зазвичай пропускала). І як це не дивно, вірш якимсь чином загубився між паперами  і не був надрукований у перших збірках віршів Івана Коваленка «Недокошений луг» і «Джерело». Так і залишилось незрозумілим, як це могло статися – адже кожного листа з табору чекали, читали і перечитували… Ірина Павлівна дбайливо переписувала надіслані вірші в окремі зошити, донька розмножувала на друкарській машинці, щоб потім читати друзям та знайомим і розповсюджувати далі.  Розказує донька поета Марія Кириленко: «Це сталося вже після смерті батька, коли ми з мамою готували його вірші до видання збірки  «Перлини» (2006 р.). Це був той момент, коли, здавалося б, усі чернетки віднайдені, вірші зібрані, відредаговані, передруковані, розтасовані за циклами і сформовані у повну збірку творів. І все одно залишалося якесь дивне тривожне відчуття, що ми могли щось пропустити. Вирішили ще раз передивитись всі батькові листи з табору, розділили їх між собою на дві рівні купки і почали передивлятися…  Повне розчарування – жодного нового вірша… І тоді я згадала про «покровителя загублених речей» Святого Антонія Падуанського, якого родичі по мамі  вважали сімейним святим  і часто до нього зверталися,. не зважаючи на те, що він католицький святий (вся родина була православною).  Моє емоційне проникливе звернення не було марним: звідкись на столі з'явився ще один маленький стосик листів, серед яких і віднайшлися два нові вірші, одним з яких і був вірш «На 9 квітня». Я загалом не схильна до містики, екзальтації та віри в чудеса, але була в той момент вкрай вражена: - Мамо, таке відчуття, що це батько надсилає тобі вітання з того світу, щоб ти не сумувала. Жаль лише, що ми не знайшли цей вірш 9 квітня – тоді б чудо було довершеним… - А ти порахуй, - відповіла мама, - зараз якраз ті числа, коли  лист мав би надійти, якби був надісланий з табору…"