» » » » Історія вірша Івана Коваленка «Старе піаніно»

Історія вірша Івана Коваленка «Старе піаніно»


 Вишуканий, довершений, з яскравими алітераціями сонет «Старе піаніно» має не лише цікаву історію створення, але й зворушливу передісторію.
У вірші йдеться про цілком конкретний музичний інструмент і про реальних людей, яким він колись належав, – до того, як оселився у вітальні поета Івана Коваленка.
Піаніно належало подружжю Петусів. Андрій Юхимович Петусь (1884-1958 ) – відомий художник, член Спілки художників України, вчитель малювання. Його дружина Зоя Василівна Петусь, у дівоцтві Данилевич (1888-1976) була вчителькою української мови та літератури.
Петусі жили в Чернігові по вулиці Успенській недалеко від будинку Ольги Пустосмєхової, матері Ірини Коваленко, дружини поета.

У Чернігові подружжя Коваленків провели роки німецької окупації під час Другої світової війни та перші повоєнні роки, коли почали вчителювати. Петусі ще до війни, в 1935 році виїхали під Москву, тікаючи від репресій, яким піддавалася українська творча інтелігенція, тож перше знайомство відбулося «опосередковано»: Коваленки були не межі голодної смерті, і знайомі віддали їм старі олійні фарби, які Андрій Петусь покинув при переїзді. Іван малював ікони, які Ірина потім міняла у селах на харчі. Тоді ж Коваленко почув зворушливу історію кохання Петусів: Зоя була особлива - горбата, що зовсім не завадило багаторічному міцному шлюбу: подружжя об’єднувало велике ніжне кохання, глибока повага і спільні духовні інтереси. Андрій Юхимович залишив прекрасні портрети своєї дружини, в яких відчувається і романтизм, і закоханість.

Справжнє знайомство з Петусями відбулося вже у 1944 році, коли ті повернулися до Чернігова. І хоч Коваленки досить скоро в 1947 році переїхали до Боярки (ближче до столиці), вони щороку приїздили до Чернігова, не втрачаючи зв’язок з колом чернігівських друзів та знайомих. Згадує донька поета Марія Кириленко: «Зоя Василівна завжди бентежила мою дитячу уяву. В той період, коли я її пам’ятаю, вона була вже немолода, дуже-дуже низенька, з величезним горбом, ходила з паличкою, але при цьому мала інтелігентний і досить елегантний вигляд, носила довгі, шиті на замовлення сукні та вишукані капелюшки. Розмовляла виключно українською мовою, незалежно від того, якою мовою до неї зверталися. За тих часів, та ще й у геть русифікованому Чернігові це була велика дивина. Вона часто бувала на кладовищі, пізньою осінню турбувалася, що вже час поїхати вкрити на зиму могилу чоловіка ялиновими гілками. Лише згодом я зрозуміла, що Андрія Петуся вже давно немає на цьому світі – Зоя Василівна завжди згадувала про нього так, ніби рана від його втрати була ще зовсім свіжа.
Зоя Петусь під кінець життя вже майже не грала на піаніно, крім того, їй було обтяжливо навесні організовувати підняття інструменту високо над підлогою: Лісковицю, район на околиці Чернігова, де вона жила, завжди заливало під час повені. Батьки з радістю пристали на пропозицію купити інструмент. І хоч згодом на піаніно практично ніхто не грав, всі ставилися до нього з якимсь особливим почуттям – як до реліквії.
А сама історія створення вірша дещо містична. 1976 рік… Батько вже п’ятий рік перебуває в таборі для політв’язнів на далекому Уралі… Моя бабуся Ольга Миколаївна Пустосмєхова отримала із Чернігова листа із сумною звісткою про смерть Зої Василівни. Посумували, порадились і вирішили не повідомляти новину батькові – мама завжди дбала, щоб її листи до нього були позитивними й бадьорими. І лишень уявіть наше потрясіння, коли у першому ж листі від батька ми побачили цей вірш – «Старе піаніно» - вражаючий, трагічний і містичний.


Старе піаніно стоїть у кутку,
Забута, в пилюці руїна.
Вона на нім грала, сиділа в вінку,
Він поруч ставав на коліна.


О, скільки мелодій на довгім віку...
І пам’ять про них – в піаніно.
Вже дерево шашіль сточив на муку,
На струнах густе павутиння.


Та струни живі, хоч вони і мовчать,
У струнах заховані біль і печаль,
І туга незнана неначе...


Я кришку відкрив, потривожив струну,
Я звуком струни потривожив труну,
І привид приходить і плаче...


1976, Урал


Як, якими таємничими зв’язками чи то з нами, чи то з любим його серцю Чернігову чи, може, з тим подружжям, що на момент написання вірша поєдналося в кращих світах, поет Іван Коваленко відчув цю новину, почув трагічні заключні акорди старого піаніно? Вкотре ми переконалися, що справжня поезія пов’язана з вищими силами, відображає особливий духовний світ, сповнена передбачень та прозрінь…».
Вже за сьогодення, у 2013 році свою увагу на вірш «Старе піаніно» звернув увагу відомий композитор та музикант, керівник гурту «Фата моргана» Олексій Керекеша, що на той час уже жив у Сполучених Штатах і натрапив на цей твір в Інтернеті. Так з’явилася вражаюча пісня – романтична і з містичним відлунням – саме така, як історія створення цієї поезії...


Послухати чи скачати пісню "Старе піаніно"