Історія вірша Івана Коваленка "УПА"


Вірш Івана Коваленка «УПА» був написаний у 1968 році як фрагмент великої поеми «Тракторист Василь». Поема була написана в стилі Тараса Шевченка.
Ось що поет писав про передісторію створення поеми в листі до свого натхненника Михайла Кутинського: "… Шлю Вам початок поеми, про яку я згадував. Вона у мене ще дуже не опрацьована, майже чернетка, а все ж мене цікавить Ваша думка, чи може така форма дійти до читача в наш час. Звернення до шевченківської простоти – це моя реакція на страшний потяг до модерну в нашій літературі. Завдяки цьому література зовсім відривається від масового читача, який воліє краще зовсім нічого не читати, ніж розбирати драчеві ребуси. Не знаю, чи вистачить у мене духу закінчити і пошліфувати поему, але я уже вклав у неї багато серця і душі і передрукую її хоч у такому вигляді бодай для одного Вас.” (1) 

За словами поета, поема налічувала 60 сторінок, була написана олівцем і зашифрована. На жаль, цей твір, що мав стати найбільшим і особливим у творчості Івана Коваленка був знищений Комітетом державної безпеки під час слідства. З поеми зберіглося три уривки – «Вступ до знищеної поеми», «УПА» та «У гори, у гори…».
Вірш «УПА», хоч і був задуманий як складова частна поеми, є цілком самостійним і самодостатнім твором, написаним у ритмі маршу.


Іван Коваленко захоплювався Українською повстанською армією, тому й написав поему, яка була присвячена її подвигам. Символічний і, мабуть, невипадковий поворот долі призвів до того, що зовсім скоро після написання цього вірша Коваленкові судилося провести в уральському таборі 5 років (1972-1977 рр.) у товаристві наймужніших і найлегендарніших вояків УПА, що відбувати там свої 25-річні терміни. Іван Коваленко з глибокою шаною і захопленням одразу привернувся до них, а вони прийняли його, як рідного. Коваленко свої основні вірші знав напам’ять і багато читав їх воякам: «Я їм читав майже кожного вечора – чай заварять, сядуть кругом, я читаю свої вірші, а вони сидять і плачуть…».


Коваленко приваблював колишніх вояків своєю близькістю до простого народу, селянським корінням, спільними поглядами на історичні події і шанобливим ставленням до них як до національних героїв. З деякими із них він потоваришував на все життя. Особливо теплі стосунки склались у нього з Мирославом Симчичем, з яким він продовжував листуватись і по звільненню. (2)

В архіві Коваленка збереглися десятки листів М.Симчича – одного з найлегендарніших діячів УПА (псевдо Кривоніс), який провів у неволі 32 роки.Ось декілька уривків з його листів до Івана Коваленка:
"Шановний наш Іване Юхимовичу! Пишу наш, а не мій, тому що Ви входите до когорти тих, які належать не одиницям, а всьому українському народові. Ви знаєте, я не майстер слова і не зумію сказати те, що відчуваю душею, серцем, а навіть мозком, ту любов і вдячність Вам, яку приніс в нашу сім'ю Ваш лист і збірочка віршів, яку на кінець вдалося видати при атмосфері, що панує на сьогодні в нашій уже українській Державі. Ми з Вами вірили в перемогу в ті часи, коли не було жодного просвітку, то сьогодні я твердо вірю, ще не за горами той час, коли ми з Вами і наші сини та онуки будуть читати повну збірку Ваших творів".

"Є багато поетів, які пишуть, але так доступно, всевичерпно, просто і вливающе в душу більше Вашого не стрічаю. І яка мене опановує гордість, що з цим поетом я колись хлебав щі з одного котла Це помогло мені Вас зрозуміти, любити і повік не забути" (3)


А ось як Мирослав Симчич згадує про Івана Коваленка в своєму інтерв’ю, яке увійшло до документальної стрічки «Дума про вчителів» (режисер та сценарист Богдан Гнатюк):
«Що представляв собою Іван Юхимович у лагері? Це була душа лагера. За свої 30 з лишнім років я побував у лагерях, і зустрічав багато різних людей, але таких людей, як Іван Юхимович, таких людей, як Михайло Сорока, таких людей, як Володимир Горбовий – то це я таких за всі роки, за всі три десятиліття з гаком таких тільки трьох зустрів. Чим приваблював мене? Приваблював мене своєю всеобізнаністю. Ця людина була колосальних знань, це була, як кажуть, жива енциклопедія. У нього не було питання, на яке б він не відповів на любу тему чи на історичну чи на яку іншу. На яку б тему до нього не звернувся, завжди він давав повну вичерпну відповідь. Що саме головне – я дивувався, звідки в нього стільки береться сили. В таборі робили по змінах. І вдень він учить тих, хто у нічну зміну працює, а ввечері учить тих, хто в денну зміну. І так він кожний день працював у лагері по 2 зміни. Дуже цікавий день був його звільнення. Підходить 10-та година, коли людину виводять за зону звільняти, а він не закінчив вірш. Шукають його півдня - пропав чоловік - вже треба звільняти, а його немає… Шукають його по всій зоні, а Іван Юхимович ховався у сушилці там, де всякі швабри, всякий хлам – там заховався і дописував вірш… (4)


Про особливе ставлення вояків УПА до Івана Коваленка та його творчості говорив і видатний літературний критик, поет та філософ Євген Сверстюк: «У зоні №35 були Іван Світличний, Ігор Калинець, Семен Глузман, Валерій Марченко і дуже різні люди, але запитайте вояків УПА, які досиджували свої 25-річні терміни – і вони найбільше люблять Івана Коваленка, і знають Івана Коваленка, і просять їм надіслати ще його вірші. Отже, Коваленко у своїх віршах ніс дух вірності і любові, який, власне, і є тим стрижнем, на якому тримається наша культура. (5)



УПА – і серце пломеніє!
УПА на нашій Україні –
Не казка й вигадка – УПА,
Нас Божа матір заступа.


У день святий її Покрови
З’явилися звитяжці нові,
Через неволі триста літ
УПА з’явилася на світ.


УПА була, живе і буде,
І не забудуть її люди.
У кожнім лісі і криївці
Встають за волю українці.


Серед руїн, війни, розброду
Ідуть сини свого народу.
Хай їх ніхто не зачіпа –
В серцях і душах йде УПА!


Чи думав хтось з часів Богдана,
Що цей великий день настане?
Де чобіт ворога ступа,
Там наступатиме УПА.


Цвітуть сади, біліють хати,
А по селу ідуть солдати,
Загони, чоти, курені,
І все насправді, не вві сні.


Полки, і чоти, і рої
Та все свої, свої, свої!
Серед полів, лісів, садків
Йде двісті тисяч вояків.


Усе, як треба: і мундири,
Ладунки, зброя – чином-чин.
І чуєш: “Друже командире,
Ми всі готові йти на згин!”


“Героям слава!” – чуєш ти, –
Встигай лише відповісти:
“Вкраїні слава!” – це одвіт,
Нехай нас слуха цілий світ!


Між трьох запеклих ворогів
Ніхто б піднятись не посмів
Без визнання і допомоги,
Коли закриті всі дороги.


А в них одна-єдина путь:
Вони ідуть, ідуть, ідуть
Не на Берлін чи на Варшаву,
Щоб здобувать химерну славу,


Вони не йдуть узять Москву,
Бо правду всі несуть живу.
Ти краще їх не зачіпай –
Вони боронять Рідний край!


Далі – декілька уривків із інтерв’ю Івана Коваленка Василеві Овсієнку в частині, що стосується табірного побратимства з вояками УПА:


І.Ю.Коваленко: Коли деякі вірші повернули з КГБ, то я знайшов уривок із своєї поеми про УПА. Це була велика поема, на 60 сторінок, написана у 1967-му році.
В.В.Овсієнко: 1967 рік, так. Ого! Це тоді так написати, в 1967 році!?
Г.Б.Котляревська: Ну, це ж уривочок. А поема вся пропала.
І.Ю.Коваленко: Цілу поему забрали і знищили. Я її писав олівцем і зашифровував.
І.П.Коваленко: Вони повернули ті вірші, які мали відношення до справи.
В.В.Овсієнко: А ті, що до справи не ввійшли, вони що, знищили?
І.Ю.Коваленко: Знищили. Коли ми були на прогулянках, то весь час літав палений папір – то все знищували, все палили.

.....
І.П.Коваленко: Розкажи про свої стосунки з УПА.
І.Ю.Коваленко: Вони мене прийняли, як рідного, оточили увагою, турботою, чим могли допомагали. Чим я відрізнявся від інших дисидентів? Тим, що інші дисиденти – це була висока інтелігенція. Вони собі на них дивилися зверхньо. По-набирають собі книжок у бібліотеці і йдуть працювати. Сходяться самі, говорять про високі матерії, про все інше. А я з простим людом зразу зійшовся. Я знав майже всі мої вірші напам'ять. От вони мене попросили кілька разів прочитати свої вірші, які чули. Вони казали: "Ми двадцять років кінчаємо і сподіваємося, щоб прийшла нова зміна, що щось нам розкажуть, щось допоможуть, у чомусь просвітять. А вони на нас ніякої уваги". Зате я їм читав майже кожного вечора – чай заварять, сядуть кругом, я читаю свої вірші, а вони сидять і плачуть.
В.В.Овсієнко: А хто там був із повстанців? Прізвища можете пригадати?
І.Ю.Коваленко: Я ж кажу вам, що повстанців там було дві сотні. Якщо не більше. Мирослав Симчич, який 32 роки відсидів...
І.П.Коваленко: Підгородецький...
І.Ю.Коваленко: Так, Василь Підгородецький – людина високої душі. Він 33 роки відсидів.
В.В.Овсієнко: Він же каліка. А ще живий?
І.П.Коваленко: Так. Він живий ще, слава Богу.
В.В.Овсієнко: Треба буде до нього поїхати якось.
І.Ю.Коваленко: Верхоляк...
В.В.Овсієнко: Верхоляк був один Євген, а другий...
І.Ю.Коваленко: Я не знаю, не пам'ятаю. Але вони були дуже уважні, привітні люди. І чим завжди відрізнялися українці? У них одяг завжди підігнаний, чоботи завжди начищені, вони стрункі, акуратні. А наша інтелігенція зразу опустилась, ходить уся засмальцьована.
І.П.Коваленко: І ти в тому числі.
І.Ю.Коваленко: І я в тому числі.
І.П.Коваленко: Там Підгородецький зразу його в оборот взяв: постриг його, підігнав форму, все зробив як слід і наказав, щоб він завжди так ходив.
Н.Б.Котляревська: Щоб тримався, не опускався, не падав духом.
І.П.Коваленко: Це певний виклик... Деякі не піддавались. Ну, Івана Юхимовича легко обробили, бо він взагалі дуже акуратна людина. Там такий настрій був.
В.В.Овсієнко: А хто був з української інтеліґенції в 35-й зоні?
І.П.Коваленко: Ну, треба сказати, що спочатку було таке враження, що вони ніби відмежувалися від тих, які воювали, та ще й ніби руки в них у крові по лікоть. А потім вони зблизилися, здружилися.
І.Ю.Коваленко: Я був зв'язковим між тими й іншими.
В.В.Овсієнко: Ви ж і за віком ближчі до них.
І.П.Коваленко: Ну, то вже була інша ґенерація. Молоді, освічені люди. Інформація тоді була така, що вони зразу не розібралися в ролі УПАвців. Не всі розібралися. Вони були їм чужі. Але там вони всі зрівнялися.
І.Ю.Коваленко: Зрівнялися.
В.В.Овсієнко: То так. Я зі свого досвіду знаю, що ми дуже зблизилися і були дуже своїми людьми. Я знав декількох повстанців – це найсвітліші особистості, яких я знав.
І.П.Коваленко: Чудові люди. Потім вони кілька разів великими компаніями бували у нас тут у Боярці.
І.Ю.Коваленко: Тут у нас був Василь Підгородецький, Мирослав Симчич був, але нас не застав... (6)


1.  З листа від 07.12.1968, «Перлини», с.456 

2З наукової праці «Шістдесятник Іван Коваленко: Біогр. нарис // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Збірник статей. Вип. 7. К., 2004. С. 422-443. Підп.: Сергій Білокінь, Марія Кириленко (Коваленко). Наклад 200 прим., с.С.437

3. З наукової праці «Шістдесятник Іван Коваленко: Біогр. нарис // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Збірник статей. Вип. 7. К., 2004. С. 422-443. Підп.: Сергій Білокінь, Марія Кириленко (Коваленко). Наклад 200 прим., с.С.438

4Документальний фільм «Дума про вчителів»

5. З виступу на презентації збірки Івана Коваленка "Перлини" в "Елітарній світлиці" (тема "Світ поезії), 1 листопада 2006 р.
6. Віртуальний музей "Дисидентський рух в Україні". Інтерв'ю І.Ю.Коваленка та І.П.Коваленко.