» » » » Історія вірша Івана Коваленка «Ти мене лиш чекай…»

Історія вірша Івана Коваленка «Ти мене лиш чекай…»


Цей ніжний, ліричний, романтичний вірш Івана Коваленка ніби звернений до невідомої дівчини, яка мріє про кохання і в якої все попереду. Може навіть здатися, що це ще одинокий юний поет обіцяє своїй майбутній коханій, що він її знайде...

Але не варто ототожнювати ліричного героя і поета. Вірш написано Іваном Коваленком вже у досить солідному віці і присвячено жінкам, які залишились самотніми. Іван Коваленко з великим співчуттям ставився до жінок, які залишилися одиначками і ніколи не знали ні любові, ні ніжності, жодного разу не тримали на руках своєї дитини... Серед них були й ті жінки, хто не мав коханого через Другу світову війну (їх потенційних чоловіків було вбито).

Згадує донька поета Марія Кириленко: «Мені дуже яскраво запам’ятався епізод із дитинства, пов’язаний із цим віршом… За столом сидять колишні учениці моїх батьків, їм уже далеко за 30, батько виходить із сусідньої кімнати з листком у руках. Схоже, що це був щойнонаписаний вірш, бо Іван Коваленко часто писав довершені експромти і одразу читав їх тим, хто надихнув його на творчий порив… Мене – ще досить маленьку – вразила емоційність, з якою він читав цей вірш, звертаючись до жінок і те, як вони реагували: їхні очі були вологі від сліз. Усі вони на той час були самотніми… Тільки з роками я зрозуміла, скільки особистого було в їх реакції на цей вірш…»


Але хіба так уже й важливо, як саме народився цей вірш? Кожен чує в цих рядках щось своє… Ніжність, ліричність, мрія про любов, про кохану чи про коханого… Парубоча надія, що вона його дочекається. І дівоча надія, що він таки її  знайде…


Ти мене лиш чекай!
Вже багато так літ
Я шукаю тебе
По всій нашій землі,
У містах і полях,
У ранковій імлі,
І удень і вночі
Я шукаю твій слід.

Знаю й вірю, що ти
Десь чекаєш мене,
Вірю й знаю, що стріну
Тебе у житті,
І які б не пройшов
Я безмежні путі,
Я знайду і той шлях,
Що тебе не мине!

Я не знаю, де ти,
У якому краю,
Я не знаю, який
В тебе колір очей,
У години тривог
І безсонних ночей
Кличу я і люблю
Рідну душу твою.

Я крізь бурі пройшов
І заграви пожеж,
Встояв я і не впав
У тяжкій боротьбі,
Але ніжність зберіг,
Щоб принести тобі,
Лиш єдиній тобі
Мою ніжність без меж!

Ти не вір тим думкам,
Що засмучують зір
І шепочуть зрадливо:
“Не треба чекать”,
Що життя замале,
Щоб тебе відшукать,
І що я не прийду, –
Ти не вір їм! Не вір!..

Ти впізнаєш мене
По теплу моїх рук,
Через дотик один
Все відразу збагнеш!
І на груди мені
У нестямі впадеш,
І скінчаться віки
І чекання, і мук!..

Хай цей час не прийшов,
І далека ця мить,
Ти одна десь сумуєш
В осіннім саду,
Але вір і чекай!
Все одно я прийду,
Щоб тебе лиш одну
В цілім світі любить!..